Я — моя Батьківщина

КАША В ГОЛОВІ ЯК ПРОДУКТ СПОГЛЯДАННЯ

Четверо напівбезсонних діб для того, щоб познайомитися з пітерським бомондом — це навіть не смішно. Після першої ж «бадьорої» ночі я перетворююся на відмороженого лунатика. Навколишній світ з’являється в плоских образах. Думати нічим — мозок спить. Від тотального споглядання в голові суцільна каша з побаченого й почутого. Ну, втім, усе життя з цього. Картинки!

Я ІНОЗЕМЕЦЬ

Бувало, любили в нас іноземців. Настільки істеричною була гостинність: ласкаво просимо, хліб-сіль та інше нашенське з квасом і ведмедями. Зараз та сама Батьківщина, що з великої букви «Б», перетворилася на аморфно-пострадянське «ні риба — ні м’ясо». Але я ж є! Тому ви не уявляєте, як здорово відчути себе інтуристом у майже ще рідній країні, йти Невським, роззявивши рота: щоки рожеві, погляд блукаючий, на грудях великий фотоапарат — це ж я! Почуття так переповнюють, що, увійшовши в роль, хочеться ляпнути якось по-закордонному: «Я є турист і трошки говоріть російською: матрьйошка, колодно, мьєдвьєдь, циган, партизан, Гітлер-капут». Правда, «по-їхньому» тільки й пам’ятаю: чи то «хот-дог», чи то «хенде-хох» — я їх плутаю. Загалом, доводиться насолоджуватися почуттям власного достоїнства мовчки. Якщо почну розмовляти українською, обов’язково хтось братньо обійме і, співчутливо заглядаючи в очі, спитає: «Ну? Як ви там без нас?» А російською говорити взагалі немає сенсу — не зрозуміють. Приймуть за свого, у відрядженні. Словом, іноземцем прикидатися не актуально. Пітер досить самодостатній. Культура!

НЕРВОВИЙ САКСОФОНІСТ

Біла ніч. Палацова площа. Біля самої Александрійської колони — людина з саксофоном у руках. Поряд капелюх для збору пожертвувань. Тих, хто гуляє вночі, вистачає. Я проходжу мимо — людина дудить в саксофон i мовою вишуканих звуків спілкується з Небом. Намагаюся зробити знімок. Людина кидає спілкуватися з Небом і вимагає від мене грошей за зйомку. Я широко усміхаюся, мовляв, «моя твоя не понімай», але він хапає готову до справи палицю і кидається на мене. Сміливо відбігаю подалі. Зображаючи достоїнство, якийсь час стою віддалік, вислухуючи монолог напівбожевільного генія. Геній кляне бездарну країну, де немає місця обдарованим, кляне кризу неплатежів. І мене, котрий утік, теж кляне. Монолог мені сподобався. Відчувається пристрасть, здібність до імпровізації і, безумовно, освіченість — добре обзивається.

І все-таки не витримую геніальних образ і кидаю в зворотному напрямі: «Сам чайник!» У відповідь чомусь тиша. Певно, влучив.

ДЕ ОТЕ САМЕ «ВОНО»?

Нервовий саксофоніст — зовсім не порожній персонаж. Може бути, він і є оте саме «ВОНО», на чому все тримається. Такі невідомі музиканти й поети, не знайшовши себе серед «правильного» життя, й створили нову культуру. Саме в Ленінграді-Пітері з’явилася свого часу та могутня сила творчих нонконформістів, котрих так наполегливо намагалися не помічати дбайливці за «справжнє» мистецтво.

Зараз усе дуже змінилося. Поняття «нонконформізм» набуло відтінку поняття «невдаха». Голодним Творцем бути не престижно. Можливо, тому я ледь не загинув від руки розлюченого генія. Час минає, і, мабуть, уже не актуально, радісно висунувши язика, оповісти світу про те, як живуть небожителі пітерського року. Декого вже немає, а ті... Хто як.

ТОТАЛІТАРНИЙ КОЛЕКЦІОНЕР

Африка — це не континент. Африка — це, якщо хто не знає, Сергій Бугаєв — культова особистість із пітерського андеграунду. Його майстерня знаходиться на набережній Фонтанки. Останній поверх старовинного будинку. Залізні двері. Відчиняємо. Зі стіни поблажливо дивиться Йосиф Віссаріонович Сталін. Хочеться віддати піонерський салют. Африка проводить до надр своєї майстерні. Обстановка кімнати Бананана, котрого в фільмі «Асса» грав Сергій, усього лише жалюгідна подоба того прекрасного творчого безладдя, що тут спостерігається. Всю квартиру заставлено шеренгами погрудь і бюстиків Леніна, Сталіна та інших вождів і вождиків, плюс ще книги, картини, плакати, самокати та інше, що лежить, стоїть і висить. Стелю заклеєно шматками різнокольорової фольги. Загалом, майстерня — квартира колекціонера творів тоталітарного мистецтва. Африка засмучується, що я не застав Гребєнщикова, котрий щойно пішов.

ЯК ДОБРЕ, ЩО МИ НЕ ЗУСТРІЛИСЯ

Мені, звичайно, дуже цікаво було зустрітися з Борисом Гребєнщиковим, але, пробачте, не знаю, був би він тому радий чи ні. Ну добре, нажену на себе офіціоз і додам собі ваги, подарувавши йому майку з символікою рідної газети «День», домовлюся про інтерв’ю, а що далі? З Африкою зрозуміло: і майка сподобалася, й інтерв’ю відбулося. Але, по-перше, ми вже знайомі малість, по-друге, інтерв’ю він давати вміє. Енциклопедичні знання й феноменальне красномовство — заслухаєшся. А що Боб? Всі інтерв’ю, які я читав, майже нічого про нього не кажуть. Та й взагалі, що таке є Гребєнщиков Борис і Б. Г. нарізно? Різне й одне. Одне різне.

Чи має взагалі сенс дозвільне спілкування з людиною, на творчості котрої ти сам будував свою душу. І жодне інтерв’ю не сказало про нього більше, ніж про те говорить вся його творчість. Днем пізніше я зустрівся з його дочкою Алісою, й ми проговорили кілька годин поспіль. Принаймні з нею поговорив — як води чистої випив. Ну, можливо, це факт?

У КОЖНОГО СВІЙ ДАХ

Взагалі такі майстерні, як у Африки, є для пітерського бомонду свого роду салонами. Творчі взаємозв’язки відбуваються саме в таких місцях. Я бував у трьох таких майстернях: власне у Африки, у Андрія Розіна (директор групи «Колібрі») і в «Митька» Віктора Тихомирова. Мене найбільше вразило те, що в кожного такого «салону» є свій вихід на дах. Це взагалі окрема історія. У Петербурзі, кажуть, навіть є екскурсоводи з дахів. Можна пройти цілі квартали, милуючись iз незвичайного ракурсу величними видами. У Тихомирова з даху видно всю Петроградську сторону, канал Грибоєдова, купол Ісаакієвського, Петропавлівську фортецю, а також те, що видно з даху Андрія Родіна, тобто Казанський собор, Спас-на-Крові, ще щось. Залізайте й побачите. У Бугаєва взагалі в одній із кімнат є «парадно вихідне» вікно на дах, з якого видно Фонтанку, Троїцький собор, а ще сам дах здорово гуркоче (безперечне достоїнство!).

Картинки переливаються різними барвами. З різнокольорових фрагментів шикується цілий світ. Але якоїсь миті раптом усвідомлюєш, що якийсь провал неминучий, щось, що ти шукаєш, — не те. Хочеться бігти до кумирів і авторитетів, але вони, чого особливого, сидять собі та їдять український борщ із білою булкою, поглядають на собор Спаса-на-Крові крізь вікно тихомирівської майстерні. Ну що? Підглянув істину? Ага. Й ми про те ж...

Ось концерт був. Пам’яті Сергія Курьохіна присвячувався. Якось так вийшло, що помер. Два роки вже як помер. Хочеться ляпнути що-небудь у дусі: «... але справа його живе», але ні, не живе. Просто зібралося багато тих, багато яких, хто брав участь у його «Поп-механіках». Дядько Михайло Чернов, «Колібрі», «Tequilajazzz», «АукцЫон» та інші. Дочка ось його дебютувала з групою «Молочний шейк». Не плаче ніхто й «справа не живе», але кожний нарізно і є той самий «віртуальний розум», який із нічого не береться. У такому значенні живий Курьохін? Звичайно. Так само, як і Цой, і Башлачов, і Науменко, і Дягілєва...

БАТЬКІВЩИНА, ДЕ Я НЕ БУВАВ

Ну, загалом-то зрозуміло. Чотири божевільних дні і, як спалахи, події. Я намагаюся пригадати місто, яке до того, як я в ньому побував, було мені ріднішим і зрозумілішим. Картинки, картинки. У Петербурга є хрестоматійний містичний образ урочисто дощової величі. У гравюрах на сторінках поетичних збірників вічний смуток-меланхолія. Все це має на увазі глибину. Історизм. Скільки подій намішано? Одна революція чого варта. Й, однак, усе до безглуздя просто. Я їхав до Петербурга за своїми мріями. Я виріс на пітерському року, на віршах Башлачова й Гребєнщикова, Цоя і Науменка. Я дізнався, що це не так, але хотілося вірити, що, побувавши в тих місцях, де були ці люди, поспілкувавшись особисто з кимось з їхніх друзів і знайомих, я, можливо, відкрию щось важливе для себе. Можливо, знайду джерела того, що об’єднує людей з усіх кінців колишнього СРСР. Рок-культура — це щось більше, ніж можна вмістити в подібну назву. У цьому явищі все, що породили попередні покоління письменників, поетів і музикантів. Можна посміятися з комічного наслідування всього іноземного, а можна взяти краще й, привнісши своє, створити неокультуру. Немає ніякого сенсу тепер підраховувати, скільки заробляють на концертах нонконформісти Шевчук або Гребєнщиков. Не для того вони починали, не для того й продовжать.

Петербург — батьківщина моїх асоціацій — захопив мене, котрий уперше в ньому побував, але так і залишив мене перед власним фасадом.

P.S. Картинки переливаються різними барвами. З різнокольорових фрагментів шикується цілий світ. Ти шукаєш картинку, щоб вибудувати розуміння, що ж є твоєю Батьківщиною, й несподівано розумієш, що це — ти сам...