Встигнути вскочити в свій потяг...

«ЇХАЛИ В БІЛИЙ СВІТ»

Пронизливий вітер ще тріпоче на тумбі біля культурно-мистецького центру афішу останньої прем’єри, яка відбулася зовсім недавно. Це — вистава «Безіменна зірка», головна думка якої дуже підходить до самої Половньової: можна бути провінціалом у столиці і можна бути людиною світу в маленькому містечку. Остання фраза, яка лунає зі сцени, така — «Не пропустіть свій потяг!», вона про те, що людина має право вибору і повинна використати всі шанси, пережити всі випробування, які дає доля.

Лариса Леонідівна Половньова переїхала з Донецька у Володимир-Волинський наприкінці літа 2014 року. Їхала фактично в повну невідомість, бо ніколи раніше не бувала в цьому регіоні. Але саме тут знайшла притулок родина донецьких друзів, яких так само неоголошена війна вигнала з рідного міста. Спочатку Половньова поїхала сама, потім забрала чоловіка та стареньку маму. Та самій Ларисі Леонідівні вже тоді було 66 років, хоча їй і сьогодні нізащо не даси її років. Струнка фігура, блиск у очах та вроджена інтелігентність, яку інколи можеш запримітити в людях мистецтва... В минулому — актриса, викладач університету, вона на Волині зайнялася тією справою, яку добре знала: створила самодіяльний театр-студію, який назвала «Різнобарв’я», який за два роки існування став народним, а вона — його режисером.

Нині Володимир-Волинський уже не уявити без прем’єр театру-студії «Різнобарв’я», які відбуваються раз на пів року. А Лариса Леонідівна настільки вписалася в життя міста і стільки для його культурного розвитку зробила, що без неї не уявити вже міських свят. За освітою вона — мистецтвознавець і режисер, має дві вищі освіти. Навчалася в Ленінградському інституті музики, театру і кіно, сьогодні це театральна академія імені Черкасова. Режисерську освіту здобувала в Харкові. Понад 10 років викладала режисуру й акторську майстерність у Донецькому училищі культури. В Донецькому університеті викладала сценічну мову і режисуру на відділенні тележурналістики на філологічному факультеті. Свого часу і сама грала в театрах: у Петрозаводську та в Калінінграді, ролі не головні, але гострохарактерні.

У такому віці, як у неї, щось радикально змінювати в житті дуже важко, непросто приживатися на новому ґрунті. І її, як каже, не минула ця «халепа», яку називають «посттравматичний синдром». На чужину везла чоловіка, який 42 роки відпрацював у шахтах і має професійні захворювання, везла матір, якій уже за 90, а головне — вся родина була просто вирвана зі звичного середовища, в Донецьку Половньова проживала з 1983 року. «Ми їхали сюди, бо, як буває в житті, родичів то є багато, але ніхто не горів бажанням запросити нас до себе, — ділиться Лариса Леонідівна. — Тому ми їхали в білий світ. Бо ми вирішили одностайно, що в Донецьку більше не можемо залишатися». Тему Донецька, ймовірного повернення туди знову Половньова не хоче навіть обговорювати, бо, як каже, «жити п’ятами вперед, постійно озираючись назад, неправильно», Донецьк для них у минулому однозначно.

ЗА 5 РОКІВ — ДВАДЦЯТЬ ПРЕМ’ЄР

У Володимир-Волинський Половньових запросила їхня давня знайома артистка Лілія Завгородня, з якою раніше зустрічалися на різних фестивалях. Але спочатку сюди з Донецька переїхала родина Людмили Похожалової, з якою Половньови приятелювали і яка вже трохи обжилася. Спочатку винаймали житло. Забігаючи наперед, скажу, що родина донецьких друзів уже переїхала ближче до Донецька, мешкає в одному з містечок на контрольованій Україною території. А Половньови придбали невелику квартирку за кредит, який взяла для них їхня дочка. Як сприймали в місті переселенців? Лариса Леонідівна жартує: «Хотіли роздивитись, що то за пані зі сходу. Чи нема в неї рогів та хвоста. А то навіть пошкрябати. Не без цього». Але загалом ставлення було досить доброзичливе, і бажання допомогти якраз і вилилося в те, чим тепер живе переселенка та, врешті, і саме місто: в народний аматорський театр.

«Різнобарв’я» — таку він має назву. А придумалась вона тому, що перші учасники і засновники театру — журналісти газети «Рідне місто» (що вже почила в бозі) були, на думку Половньової, дуже різні, але загалом сформували колектив, що змінив життя цілого міста. Адже Володимир-Волинський мав давні театральні традиції, свого часу тут діяв аматорський театр, яким керував Богдан Береза, що згодом став директором Волинського обласного драмтеатру. Люди йшли на першу прем’єру «Різнобарв’я» — спектакль «Мораль пані Дульської» — з бажанням порівняти: такий театр, як у Берези?.. Ні, театр був не такий, як у Берези, просто інший. І дуже швидко став авторитетним і популярним.

За два роки театр отримав звання народного. Поставив за цей час двадцять прем’єр, це чимало, бо специфіка маленького містечка така, що на прем’єрі — переаншлаг, а на другу виставу вже не збереш і половини залу. Трохи виїжджають у сусідні райцентри, виступають по школах, але загалом увесь час мусять працювати над новою виставою.

Що ставить Половньова у Володимирі-Волинському? Це й українська класика, і оперета, і вечір класичної п’єси... Зараз готують складну, каже Лариса Леонідівна, виставу — «Поза комфортом. Сповіді людей і речей». Це композиція за п’єсами сучасних молодих українських авторів. Ставили комедію «Самогубство самотності» за п’єсою Неди Неждани, оце, каже Половньова, страшна вистава. Вона комедійна, але за широкою усмішкою комедії люди побачили гірку сльозу трагедії людської. Точно такою була і вистава про шлюбну агенцію «Рододендрон» за п’єсою Анни Багряної, а по суті вона була, за задумом режисера, про недолюблених дітей. Про дітей, яких не навчили любити, і вони вже своїх дітей цьому не навчили. Старша група театру зіграла «Тонкую рябину» за п’єсою Красногорова. До Дня Володимира показували спектакль «Підступність і кохання по-українськи», куди ввійшли уривків з п’єс корифеїв українського театру. Половньова розробила і трирічний курс навчання театральній майстерності, бо ж приходять у театр люди буквально з вулиці. Вона ж і придумує сценічні костюми.

Крім спектаклів, актори «Різнобарв’я» проводять уже і театралізовані презентації книжок, театралізовані екскурсії. І повірте, що історію Володимира-Волинського донеччанка Лариса Половньова вже знає, може, і краще за багатьох місцевих.