Відродити не можна знищити

Нещодавно інтернет-мережею прокотилася новина: древній костел під Львовом продали за 30 000 гривень. На перший погляд ця сума може видатися надзвичайно малою, як для пам’ятки. Адже костел у селі Магерів побудували ще 1843 року. Під час Першої світової війни святиню було суттєво пошкоджено. Її реставрація вимагала великих коштів, тому релігійна громада римо-католиків 2005-го відмовилася брати костел у власність. Нині ж його викупив приватний підприємець із Дніпра, який має на споруду свої плани.

Практика передачі чи продажу пам’яток у приватну власність для України не нова, але досі не стала звичною. Жодна пам’ятка не застрахована від того, що новий власник може її пошкодити. Втім, з іншого боку, і держава як власник часто проявляє себе недобросовісно. Хто повинен управляти пам’ятками архітектури — питання не однозначне. «День» вирішив розібратися в ньому докладніше. 

«ЗА ОСТАННІ 25 РОКІВ ДЕРЖАВА БУЛА НЕ НАДТО ХОРОШИМ КОРИСТУВАЧЕМ»

У європейських країнах передавати пам’ятки архітектури у приватну власність — звична практика. Трапляється, що держава передає об’єкти в користування за символічний «один євро», а власник вкладає кошти у відновлення, пристосування об’єкта до своїх потреб і використовує його за призначенням. При цьому він не повинен руйнувати цінність пам’ятки. Для нашої країни така практика поки нова.

Нині в Україні приблизно 170 000 пам’яток архітектури. Всі вони розподілені між трьома формами власності: державною, комунальною та приватною. Найбільш звичною для нас є державна форма власності, адже зрозуміло: якщо пам’ятка належить державі, то її повинні зберегти. І є відповідний закон, який зобов’язує підтримувати її в належному стані. Та насправді не все так просто, розповідає Ганна ГАВРИЛІВ, засновниця Благодійного фонду «Спадщина.UA», який займається відродженням архітектурних пам’яток.

«За останні 25 років держава була не надто хорошим користувачем. Це не звинувачення, а констатація проблеми. Спадщина вимагає великих коштів на утримання, а це було не на часі. На жаль, саме держава за 25 років незалежності довела пам’ятки до такого стану, в якому вони зараз є. За радянських часів були свої проблеми, але об’єкти культурної спадщини все-таки перебували під наглядом з боку держави. Хоч вони були частково пошкоджені, на початку незалежності їхній стан був кращим, аніж зараз. Коли ж СРСР розпався й різні заклади, які перебували в цих приміщеннях, закрилися, пам’ятки тривалий час стояли пусткою. Через те, що споруди не використовувалися, а отже, не охоронялися, не опалювалися, не проводилися поточні ремонти, процвітало мародерство, — станом на сьогодні велика частина спадщини перебуває в аварійному стані або ж втрачена взагалі».

Кожна з форм власності пам’яток має свої переваги та недоліки. Проте, на жаль, жодна з них не гарантує, що цінний об’єкт справді буде збережено. 

ПАЛАЦ ЖЕВУСЬКИХ-ЛЯНЦКОРОНСЬКИХ

Яскравим прикладом невдалого господарювання держави є палац Жевуських-Лянцкоронських у Роздоллі Миколаївського району на Львівщині. Це пам’ятка місцевого значення, збудована у XVIII столітті. Свого часу палац був відомий надзвичайно багатими колекціями творів мистецтва. Після приходу радянської влади тут організували санаторій, який спеціалізувався на лікуванні захворювань органів травлення.

«Він у державній власності, але фактично не має користувача, — пояснює пані Ганна. — Туди час від часу потрапляють асоціальні елементи, тому палац поступово руйнується». 

ПАЛАЦ РЕЇВ

Схожі ситуації трапляються і з приватними об’єктами. Пам’ятку національного значення — палац графів Реїв, що на Івано-Франківщині, передали у власність приблизно десять років тому. У XVIII—XIX ст. у цьому маєтку збирався увесь місцевий бомонд. А після Другої світової війни, коли власники вибралися з нього, мов за іронією долі, радянська влада відвела садибу під... свинарник. Згодом у колишньому палаці влаштували психіатричну лікарню, а з 1955 року в нього заселили студентів місцевого ветеринарного училища. За часів незалежності України в пам’ятці діяв жіночий монастир, згодом будівля відійшла до Української православної церкви.

ПАМ’ЯТКУ НАЦІОНАЛЬНОГО ЗНАЧЕННЯ — ПАЛАЦ ГРАФІВ РЕЇВ, ЩО НА ІВАНО-ФРАНКІВЩИНІ, ПЕРЕДАЛИ У ПРИВАТНУ ВЛАСНІСТЬ ПРИБЛИЗНО ДЕСЯТЬ РОКІВ ТОМУ. ЗАРАЗ ПАЛАЦ РУЙНУЄТЬСЯ

Завдяки тому, що палац перебував у постійній експлуатації, хоч не завжди за призначенням, він дійшов до нас у дуже хорошому стані, але після того, як потрапив у приватну власність, ним перестали займатися взагалі.

«Зараз палац у стані руйнування. Вікна втрачені, вся мідна електрична проводка й каналізаційні труби вирвані зі стін, місцеві поступово розбирають палац на цеглу, — розповідає Ганна Гаврилів. — Ми ледве знайшли власницю споруди, їздили до неї, просили її принаймні вжити якихось протиаварійних чи антивандальних заходів, а якщо вона не має наміру працювати з цим об’єктом, то продати палац тому, хто дбатиме про нього. Але нова власниця, котра отримала пам’ятку у власність від свого чоловіка внаслідок переділу майна після розлучення, абсолютно некомпетентна й несвідома. Їй все одно». 

ПАЛАЦ ЛЯНЦКОРОНСЬКИХ-УРБАНСЬКИХ

ПАЛАЦ ЛЯНЦКОРОНСЬКИХ-УРБАНСЬКИХ У ТАРТАКОВІ СОКАЛЬСЬКОГО РАЙОНУ РОЗВИВАТИМЕТЬСЯ ЯК ТУРИСТИЧНА ПАМ’ЯТКА

Є й успішні приклади використання державних пам’яток, незалежно від стану збереженості. Скажімо, пам’ятка національного значення ХІХ століття, палац Лянцкоронських-Урбанських у Тартакові Сокальського району на Львівщині. 1996 року будівля згоріла і зараз стоїть у руїнах. Попри те, команди благодійних фондів «Спадщина.UA», «Софос» та місцева громада побачили в ньому потенціал розвитку концепції «мальовничі руїни». Щонедільні культурні заходи, екскурсії, прокат костюмів, катання на бричці, частування, дитяча анімація та продаж сувенірів привернули увагу десятків тисяч відвідувачів. А 2020 року проект матиме продовження — Тартаківський палац розвиватиметься як туристична пам’ятка завдяки співпраці держави, громади та експертних середовищ. 

ПАЛАЦ БРУНІЦЬКИХ

Також як вдалий зразок господарювання наводять палац у селі Підгірці Стрийського району Львівщини. Раніше він належав родині Бруніцьких, один із представників якої висадив навколо маєтку багатий дендропарк. За радянських часів палац, як і всі об’єкти, також потрапив до державної власності, але його не оцінили й відвели під рибгосп. Рибу розводили просто у підвалах колись розкішного палацу.

ПАЛАЦ БРУНІЦЬКИХ У СЕЛІ ПІДГІРЦІ СТРИЙСЬКОГО РАЙОНУ — ВДАЛИЙ ЗРАЗОК ГОСПОДАРЮВАННЯ 

Але кілька років тому багатостраждальній пам’ятці усміхнулася доля, розповідає Ганна Гаврилів: «Палац разом із партнерами купив підприємець Володимир Онишкевич. Споруда була в жахливому стані, тому коштувала не багато. Але вже приблизно чотири роки нові власники її реставрують. Уже влаштували новий дах із черепиці, встановили дерев’яні вікна, провели реставраційні роботи всередині й на фасаді. Незабаром відновлений палац Бруніцьких радо прийматиме відвідувачів». 

ЗБЕРЕГТИ ЦІННІСТЬ

Пам’ятка у приватній власності нині для багатьох асоціюється зі знищенням об’єкта. І це не дивно, адже навіть у столиці сотні старовинних будинків викуповуються за безцінь, доводяться до руйнування, а згодом, коли статус пам’ятки з будівлі знімають, бо охороняти в ній уже просто нема чого, споруду зносять, і на її місці постає нова житлова висотка чи бізнес-центр. Мешканці громад, налякані цими історіями, бачать зло в будь-якій приватній власності. Хоча насправді все не зовсім так.

Згідно із законом «Про охорону культурної спадщини» власникові забороняється зносити, змінювати, замінювати чи переносити пам’ятку. Навпаки, він зобов’язаний утримувати її в належному стані, своєчасно здійснювати ремонт, захищати від пошкодження, руйнування або знищення. Відповідні зобов’язання мають бути прописані в охоронному договорі на пам’ятку, який укладає новий власник з органом охорони культурної спадщини. Якщо ж власник поводиться безвідповідально й через його дії руйнування пам’ятки триває, об’єкт у нього можуть примусово викупити до державної власності, а на самого горе-господарника чекатиме адміністративна чи навіть кримінальна відповідальність.

Із цього виходить, що руйнувати пам’ятку на свій розсуд приватний користувач не може, навпаки, зобов’язаний її відродити. Тому, якщо керуватися законом, приватна власність нічого поганого не містить, пояснює Ганна Гаврилів: «Мені здається, що це нормально, коли об’єкти передаються у власність. Сто років тому, до Радянського Союзу, більшість об’єктів були у приватній власності, і вони перебували в хорошому стані. Насправді, людей, які готові брати в роботу такі об’єкти, небагато. Це може бути поціновувач, який буде фінансово спроможний і матиме бажання відродити цінний об’єкт. Навряд чи це може бути дуже рентабельно. Навіть якщо людина придбала об’єкт не за дорогою ціною, на реставрацію доведеться чимало витратитися. Дешевше, звісно, збудувати щось нове. Новий власник знімає фінансове навантаження стосовно догляду за об’єктом із держави. Тому державі це досить вигідно».

Щодо розважальних закладів у будівлях пам’яток архітектури — ситуація також не така критична, як може здатися. Відкрити музеї у всіх 170 000 об’єктах не лише не рентабельно, а й просто неможливо. Адже не кожен населений пункт може розраховувати на потік туристів. Водночас функціонування громадських закладів зазвичай шкоди пам’яткам не завдає. І якщо вже власник об’єкта вкладає кошти в його реставрацію й відкриває там свій бізнес, то це як мінімум гарантує, що належний стан споруди буде збережений.

«Власник може робити з пам’яткою все, що хоче, якщо це не суперечить пам’яткоохоронному законодавству, — пояснює пані Ганна. — Його завдання — зберегти цінність пам’ятки. Переважно пам’ятки мають паспорти, і в цих паспортах описується перелік речей, які становлять цінність у пам’ятці. Саме їх передусім потрібно зберегти. Статус пам’ятки не позбавляє власника права використовувати об’єкт за власними потребами. Але за умови дотримання пам’яткоохоронних норм».

Щоправда, варто розуміти: далеко не всі будівлі старовинних палаців, замків, ратуш, інших житлових чи нежитлових приміщень, які мають культурну цінність, внесені до відповідного реєстру пам’яток. Відповідно, на них не буде поширюватися пам’яткоохоронне законодавство. У такому разі можна розраховувати лише на добросовісність приватного власника. 

«НЕ ОБРАЗИТИ ПОЧУТТІВ»

Ситуація з костелом у Магерові відносно складніша, ніж з палацами і ратушами, про які ми писали вище. Відродити його культову функцію нині складно, адже римо-католицька громада на заході України не має ні потреби в таких великих приміщеннях, ні можливостей здійснити реконструкцію. Водночас костел — не та споруда, в якій можна зробити ресторан або готель. «Звісно, за кордоном, у протестантських країнах північної Європи: Нідерландах, Данії — релігійна цінність споруд дещо знижена, — розповідає Ганна Гаврилів. — Є багато випадків пристосування культових споруд під готелі, кав’ярні, магазини, житлові приміщення. Але я вважаю, що ми до цього поки не готові. Наше суспільство більш релігійне, і для нього таке пристосування культової спадщини морально неприйнятне».

Водночас такі споруди можуть виконувати соціальну функцію — наприклад, у костелі можна було б створити народний дім чи краєзнавчий музей. Таке нове використання не суперечитиме культовому призначенню.

Будівля костелу в Магерові не була внесена до Державного реєстру нерухомих пам’яток і не мала статусу об’єкта культурної спадщини. Тому охоронне законодавство на неї не поширюється, натомість уже скоро костел матиме статус нововиявленої пам’ятки. Новий власник костелу, підприємець із Дніпра Сергій СОБОЛЬ розповідає: нині розглядає об’єкт не як пам’ятку архітектури, а як нежитлову забудову.

«Я його розглядаю як нежитлове приміщення. А вже в другу чергу — це колишня будівля костелу. Понад 50 років ця будівля не використовувалася як релігійна споруда. Там були склади, виробничі потужності. Останні 20 років ця будівля була занедбана, руйнувалася. Зокрема, і завдяки місцевим мешканцям, які розібрали дах на металобрухт. Мабуть, їм це було дуже потрібно», — говорить чоловік.

Яким буде майбутнє призначення споруди, власник ще не вирішив, але запевняє: за збереження об’єкта хвилюватися не варто. Сергій Соболь обіцяє погодити рішення щодо комерційного використання об’єкта з місцевою громадою, щоб своїми діями не образити почуттів мешканців та вірян. «Протягом наступного року ми плануємо провести фасадні роботи, відновити покрівлю, — розповідає Сергій, — далі проведемо експертизу стану куполів — у костелі є залиті бетонні куполи, які були під дахом. Потрібно з’ясувати, наскільки вони аварійні. Можливо, їх потрібно демонтувати і залишити тільки стіни».

Поки власник підрахував, що лише на відновлювальні роботи доведеться витратити понад 200 000 гривень. 

НЕ ВІДЛЯКУВАТИ ПОКУПЦІВ

Нині в Україні триває реформа децентралізації, освітня, медична реформи, які можуть пришвидшити ініціативи передачі архітектурних пам’яток у приватну власність. Проблема в тому, що досі багато пам’яток архітектури в невеликих населених пунктах використовувалися як школи, санаторії, фельдшерські пункти тощо. Нині ж таких закладів стає дедалі менше. Палаци й садиби втрачають своє призначення у громаді. А утримувати їх — не дешево.

Якщо в містах об’єкти архітектури пристосувати простіше, то в селах вони зазвичай просто стоятимуть пусткою і повільно руйнуватимуться. Тому приватна власність — єдиний шанс нині їх зберегти, пояснює Ганна Гаврилів.

«Держава потреби в них не має, тому в найближчі три роки такі об’єкти будуть масово виставлятися на аукціони. І ми маємо турбуватися не про те, що держава їх продає, а про те, щоб хтось хотів їх купити. Це значно більша проблема. Ми маємо не відлякувати потенційних покупців, а переконувати їх у цінності спадщини, щоб рятувати її було престижно. Ми маємо дякувати тим, хто купує, а не уникати продажу», — підсумовує експертка.

Разом з тим, для того щоб цінні пам’ятки старовини справді вдавалося відроджувати приватним коштом, необхідно належним чином провести облік усіх культурних пам’яток і внести їх до відповідних реєстрів. Інакше вони продовжать руйнуватися вже за парканами приватних власників.