«Український фанбук» японською

Хірано ТАКАШІ — японський експерт-міжнародник, україніст, фотограф, автор книжки «Український фанбук», яка днями вийшла друком в Японії. Видання і стало приводом до українсько-японського діалогу на сторінках «Дня».

«ДЛЯ МЕНЕ ВИЯВИЛОСЯ СПРАВЖНІМ ВІДКРИТТЯМ, ЩО В ЦЬОМУ СВІТІ Є ТАКА ВЕЛИКА КРАЇНА І В НІЙ СТІЛЬКИ ЦІКАВОГО»

— Пане Такаші, що вас спонукало вивчати українську мову? Адже в Токійському університеті іноземних мов ви навчалися на факультеті русистики та східноєвропейських студій. Яким був ваш шлях до україністики, а відтак до України?

— Мій батько — вчитель географії, і в нього багато книжок про різні країни світу. Якось в одній книжці я знайшов інформацію про Україну. Було написано про українську мову, промисловий потенціал, культуру, традиції, чорнозем та інші блага. Я зацікавився нею, мабуть, через те, що доти жодного разу не чув про цю країну. Для мене виявилося справжнім відкриттям, що в цьому світі є така велика країна, про яку я нічого не знав, і в ній стільки цікавого. У мене було схоже відчуття, коли я читав чарівну книжку фентезі про магічну країну, але цього разу я зрозумів, що можу розпочати своє знайомство з Україною і навіть зможу відвідати її. Здавалося, що це було б фантастично. Я поступив до Токійського університету іноземних мов, щоб вивчати українську мову, тому що в Японії досі не існує жодного вишу, де можна було б вивчати українську як окрему спеціальність. Я навчався на кафедрі східноєвропейського та російського регіонознавства лише тому, що там був єдиний у Японії викладач, котрий викладав українську мову.

Здобувши освіту, я не знайшов жодної роботи, пов’язаної зі своїм фахом, тому вирішив працювати фрілансером-фотографом. Фотографія була моїм другим захопленням, і я вже тоді мав певну репутацію фотографа. Потім побачив оголошення про вакансію на посаду викладача японської мови у Львівському національному університеті імені Івана Франка. Я захотів відновити свої знання української мови і подав заявку туди.

— Де ви навчалися в Україні?

— Я поступив до магістратури на факультет міжнародних відносин того самого університету, де працював. У результаті — написав магістерську роботу про зовнішню політику України в контексті відносин Чорноморського регіону.

«ПАМ’ЯТАЮ БАГАТО ЕМОЦІЙ»

— Із січня 2014 року ви працювали в Посольстві Японії в Україні, можливо, були свідком Майдану. Що вам найбільше запам’яталося? Що вразило найбільше?

— Пам’ятаю багато емоцій. Після піврічного перебування в Японії я прилетів до Києва, щоб розпочати роботу в посольстві приблизно в двадцятих числах січня 2014 року. Першого дня я прийшов на вулицю Грушевського. Як нині пам’ятаю, біля готелю «Дніпро» зустрів давнього друга, котрий стояв із серйозним обличчям. Він, як побачив мене, попросив бути обережним, якщо я далі пересуватимуся до фронту, бо того дня були сутички. Я повернувся до «Глобусу» і кавував у фудкорті, де також випадково зустрів двох приятелів, які розповіли про ситуацію на Майдані, показали мені намет якоїсь сотні зсередини. Сукупно це дало мені ключ до розуміння реальної картини: що за люди там стоять, що вони відчувають і чого хочуть, що абсолютна більшість не є якимись неонацистами, а такими ж звичайними людьми, як мої друзі, знайомі, студенти, їхні батьки та ін. Пам’ятаєте, серед них було також багато російськомовних, кримських татар та представників різних національностей. Люди на Майдані роздавали канапки, трав’яний чай під назвою «карпатський», гречку, синьо-жовті стрічки. І, звісно, було невимовно сумно, коли людей вбивали на Майдані.

«ЯПОНСЬКІ ЗМІ ЧАСТО ІНФОРМУВАЛИ НАШИХ ГРОМАДЯН ПОМИЛКОВО ЩОДО ОКУПАЦІЇ ТА АГРЕСІЇ З БОКУ РОСІЇ»

— Незаангажований погляд — найцінніша інформація. Як свого часу Гарет Джонс інформував світ про Голодомор в Україні, так і будь-яка неспотворена інформація про Майдан змінює оптику бачення України. Яку інформацію отримувала японська громадськість про Україну часів Майдану? З яких інформаційних джерел?

— Традиційно японські ЗМІ отримували інформацію про Україну насамперед через російські мас-медіа. А тоді російські ЗМІ намагалися демонізувати учасників Майдану якомога жорсткіше. Звичайно, японські кореспонденти прилітали до Києва, щоб на власні очі побачити події, але таки з інтерпретацією у світлі російських новин. Багато японців тоді думали, що червоно-чорні прапори — всі із «Правого сектору». Очевидно, що це було наслідком відсутності у них базових знань про Україну та викривленого інформування російськими ЗМІ. Більше того, окупація Криму та агресія на сході країни почалися в такий час, коли в японських журналістів бракувало знання і розуміння щодо України. Як наслідок, японські ЗМІ часто інформували наших громадян помилково щодо окупації та агресії з боку Росії.

Коли я працював у посольстві, постійно відчував потребу в безпосередньому інформуванні з України щодо ситуації, щоб японці розуміли: українці таки знають, чого хочуть і чого не хочуть, чому вони так реагують на ті чи інші події. Тобто я вважав, що потрібно показати японцям українську логіку та погляди щодо подій у самій Україні, щоб вони могли розуміти думки українців, коли йдеться про саму Україну. Я часто говорив про ці речі зі своїми японськими та українськими друзями і колегами в Посольстві й вирішив працювати в «Укрінформі». Я думаю, що з цього погляду моє рішення було цілком логічним.

— Як фахівець-міжнародник ви нині працюєте в інформаційному агентстві «Укрінформ», відтак формуєте інформаційний порядок денний про Україну в Японії і навпаки. Нещодавно інформагентство «Кіодо» повідомило про візит прем’єр-міністра Японії Сіндзо Абе в Москву 9 травня. Про що це свідчить, на вашу думку, зокрема в контексті російсько-української війни?

— Прем’єр-міністр Японії Абе давно прагне закінчити переговори з Росією щодо Північних територій і укласти мирний договір, тому він мав низку зустрічей з Володимиром Путіним — аж 27 разів, ідучи на суттєві поступки, зокрема повернення до Японсько-радянської декларації. Водночас наша держава, яка є взірцем у дотриманні міжнародного права та принципів цінностей в Азії, запровадила санкції проти Російської Федерації у відповідь на її окупацію Криму та агресію проти України. У цьому контексті показовою виявилась відмова Абе від участі у святкуванні 70-річчя перемоги над нацистською Німеччиною 9 травня 2015 року разом з лідерами інших країн «Великої сімки» (G7). І всім було зрозуміло, що це також було частиною політичних санкцій проти Москви з боку Токіо. Важливо, що Японія прийняла це рішення попри те, що Абе намагався підтримувати дружні стосунки з Путіним заради просування переговорного процесу.

Проте згодом стало відомо, що Росія не збирається повертати жодного окупованого острова Північних територій, незважаючи на значні поступки з боку нашої країни, і переговорний процес між Токіо та Москвою зайшов у глухий кут.

Як ви згадали, японські ЗМІ, посилаючись на джерела в уряді, почали писати, що Абе розглядає можливість візиту до Москви 9 травня цього року. Але його візит, безумовно, означатиме істотне пом’якшення політичного тиску на Росію з боку Японії. Очевидно, це відволікатиме світову увагу від тривалої війни на Донбасі та погіршення ситуації з правами людини в Криму і негативно впливатиме на їхню деокупацію. До того ж, абсолютна більшість наших експертів переконана, що 28-ма зустріч Абе та Путіна ніяк не сприятиме деокупації Північних територій Японії. На мою думку, якщо він здійснить цей візит, це означатиме, що Японія порушить власні принципи перед Україною та міжнародною спільнотою, і до того ж — на шкоду своїм національним інтересам.

«РОСІЯ — ОКУПАНТ ДЛЯ ОБОХ ДЕРЖАВ»

— У питаннях російської окупації Україна та Японія мають багато спільного: в Японії це Північні території, в Україні — Крим та окремі райони Донбасу. Що ще спільного між обома народами?

— Спільним для цих двох ситуацій є те, що Росія — окупант для обох держав. Але якщо вивчити ці два питання докладно, то є чимало відмінностей, до речі, на користь України. Так, ми заявляємо, що Крим та Північні території окуповані Російською Федерацією, але важливо зауважити, хто ще про це заявляє, крім нас самих. Окупацію Криму зафіксовано резолюціями ГА ООН, відповідно, Російська Федерація, як окупаційна сила в Криму, має дотримуватися своїх зобов’язань згідно з четвертою Женевською конвенцією. Тобто між Україною та Російською Федерацією немає «спірного територіального питання» щодо Криму, а з юридичного погляду Крим, безумовно, є частиною України, що її окупувала Росія, яка постійно порушує свої зобов’язання, всупереч дотриманню міжнародного права. Усі порушення зафіксовано міжнародними організаціями. Також не забуваймо, що 100 держав проголосували за Резолюцію ГА ООН щодо територіальної цілісності України 27 березня 2014 року. Це колосальна світова підтримка України.

А щодо Північних територій, на превеликий жаль, ситуація інша, й окупація Північних територій з боку СРСР відбулася після оголошення капітуляції Японії, до того ж, до заснування ООН. Японія не має потужної юридичної підтримки згідно з міжнародним правом у питанні Північних територій, на відміну від питання Криму. Тому японські політики вважають, що Токіо змушене домовлятися політично з Москвою. Питання вважається спірним, і Японія майже протягом 75 років відчайдушно намагається його вирішити.

Щодо Криму, то там багато місцевих жителів прихильні до територіальної цілісності України і прагнуть деокупації. Це чітко видно в діяльності, наприклад, активістів руху «Кримської солідарності». А на наших Північних територіях таких жителів, на жаль, немає, тому що СРСР виселив усіх японців (приблизно 17 тис. осіб) із островів після окупації, до 1948 року.

«ПОЗИЦІОНУЮ СЕБЕ УКРАЇНІСТОМ І ХОЧУ РОЗУМІТИ ЯКОМОГА ГЛИБШЕ ТЕ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ В КРИМУ І НАВКОЛО НЬОГО»

— Знаю, що ви вивчаєте кримськотатарську мову, яка, за оцінками ЮНЕСКО, перебуває під загрозою, а під російською окупацією і поготів. Що вас надихнуло на це?

— Я вже майже 20 років вивчаю українську мову, і це допомогло мені глибше зрозуміти Україну. Зі свого досвіду можу сказати, що мова великою мірою становить частину ідентичності тієї чи іншої національної групи. Інакше кажучи, якщо ми не знаємо мови інших людей, то не можемо розуміти ґрунтовно, що для них важливо, чого вони прагнуть. Мова є ключем до розуміння певної групи, як українська мова для українців. Я позиціоную себе україністом і хочу розуміти якомога глибше те, що відбувається в Криму і навколо нього. У цьому контексті я дуже цікавлюся позицією кримських татар, які з першого дня окупації гуртом протистояли спробі анексії Криму. Таким чином, я вважаю логічним те, що почав вивчати кримськотатарську мову та історію для аналізу кримської проблематики. Базове знання кримськотатарської мови та історії Криму дає нам можливість розмірковувати про питання Криму дещо ізсередини.

До речі, кримськотатарська мова дуже гарна. Раджу всім українцям хоч трохи ознайомитися з нею. І бажаю, щоб в Україні нарешті з’явилися якісні й сучасні навчальні матеріали для вивчення цієї мови, передусім друковані підручники. Наразі їх зовсім немає в київських книгарнях, і тому проблематично почати вивчати кримськотатарську мову. Я вважаю, що це величезна й критична проблема для захисту і розвитку цієї мови...

Між іншим, ЮНЕСКО має дев’ять індикаторів, за якими вона вимірює стійкість та рівень небезпеки щодо існування тієї чи іншої мови. Серед них важливим чинником є наявність власного медіа, наприклад телебачення. Тому загалом я позитивно оцінюю те, що кримськотатарський телеканал ATR існує — не тільки символічно, а також і з лінгвістичного погляду. Сподіваюся, що вони знайдуть рішення, прийнятне для всіх, а також з’явиться ще більше медіа кримськотатарською, бо особисто я шкодую, що канал UA/TV, який мовив і кримськотатарською, нещодавно закрився.

«НА ЖАЛЬ, АБСОЛЮТНА БІЛЬШІСТЬ ЯПОНЦІВ НІЧОГО НЕ ЗНАЄ ПРО УКРАЇНУ»

— Нещодавно в Японії вийшла ваша книжка «Український фанбук». У ній читач мандруватиме не лише локаціями заходу і сходу України, а й здійснить історичну мандрівку в часі: від Трипілля — Скіфії — Кримського ханства — Гетьманщини — УНР — аж до сьогодення, навіть питання Томосу ви згадали. Така обізнаність приємно вражає. Це чудовий приклад культурної дипломатії. Розкажіть більше про вашу книжку. Скільки часу ви працювали над нею? Чим ви керувалися? Якими джерелами послуговувалися? Зрештою, на якого читача вона розрахована? Чим Україна цікава Японії?

— Робота над книжкою забрала у мене приблизно півтора року. Джерела — різні, здебільшого українські, а також англійські та японські. Я пишу новини про Україну для японців і розумію, що, на жаль, абсолютна більшість наших громадян нічого не знає про Україну. Щоправда, є поодинокі книжки і про Україну, але їхні теми досить вузькі, спрямовані на експертів. Також я думаю, що необхідне базове знання про країну для того, щоб ми почали розуміти події, ситуації, логіку думок місцевих людей. На мою думку, найкращий спосіб прийти до такого розуміння — подорожі та спілкування з українцями, але поки що багато японців бояться війни на сході України. Тому моя мета: переконати японців, що в Україні можна подорожувати безпечно, цікаво й навіть дуже смачно, а країна сама надзвичайно чарівна, має глибоку історію, культуру, традицію, свої мови, різноманітні локації. Це все для того, щоб японці почали дізнаватися про Україну, цікавитися нею, захотіли зануритися в неї, полюбити її і, врешті-решт, мали свою позицію в тих чи інших питаннях щодо України, зокрема щодо Криму та Донбасу, або принаймні ніколи не забували про Україну.

«КОЖНА ГАЗЕТА ШУКАЄ КРЕАТИВНИХ СПОСОБІВ СВОГО ВИЖИВАННЯ»

— Як журналіст, не можу не запитати про феномен японської преси, наклади якої становлять мільйони примірників щоденно, зокрема таких видань, як «Асахі», «Йоміурі», «Ніккей», «Майнічі», і це на тлі світової кризи друкованої преси. Чим можна це пояснити?

— На мою думку, така велика кількість щоденних примірників пов’язана з елегантною звичкою старшого покоління читати друковану пресу. Втім, світова тенденція цифрового інформування неминуча також для японських ЗМІ, і кожна газета шукає креативних способів свого виживання. Деякі газети цілком успішно перейшли до діджиталу, а деякі зменшують кількість накладу. До речі, в цьому контексті я натрапив на цікаву статтю. Один журналіст газети «Майнічі» оцінив роботу міжнародної групи журналістів-розслідувачів Bellingcat, яка розкрила, що Малайзійський боїнг MH-17 було збито російським БУКом, який належав до російської 53-ї зенітно-ракетної бригади, яка базується в районі міста Курськ. Цей журналіст спеціально проходив навчальний курс Bellingcat і пояснив нові хвилі журналістики для мільйонів японських читачів. Тобто японські ЗМІ шукають не просто щось нове, а й щоб воно було суттєво корисним для наших громадян. Я думаю, що цей пошук виживання для газет загалом приносить користь японському суспільству.

«СУСПІЛЬСТВУ НЕОБХІДНЕ КРИТИЧНЕ МИСЛЕННЯ»

— І наостанок: ваші побажання українцям, зокрема читачам газети «День»...

— Хоча ми з вами працюємо в різних ЗМІ, я вважаю, що ми, журналісти, повинні розвивати себе разом з читачами, щоб справедливість і правдива інформація перемагали фейки, дезінформацію та пропаганду. Це спільна мета для всіх, і суспільству необхідне критичне мислення. Тож, шановні читачі, читайте наші новини, аналізуйте матеріали, думайте, критикуйте обґрунтовано. Бо саме так ми спроможні розвивати Україну та Японію. Суспільний розум — це ключ до успіху країн(и).