Соціал-демократична ідеологія і християнство
Тема релігії і політичної ідеології досить слизька. Основна небезпека міркувань на цю тему — впасти у блюзнірство чи невиправдані узагальнення. Крім цього, масштаби однієї та іншої галузі взагалі не порівнянні. Релігія — це гігантський пласт тисячоліть, а політичне вчення — це невеликий проміжок часу. Якщо говорити образно, то вийде таке собі порівняння Евереста і ліхтарного стовпа. Правда, цей ліхтарний стовп стоїть на вершині Евереста.
Узагалі, багато вчених розглядали політичні вчення як релігії і релігії як політичні вчення. Так Енгельс розглядав перших християн як «стихійних соціалістів», а Бердяєв називав комунізм новою релігією для Росії. Дійсно, релігія впливає на весь життєвий уклад цивілізації, економічні зв’язки суспільства, вчинки і стосунки кожної людини. Навіть у країнах, де релігію давно витіснила політика, громадяни вважають за краще більше вірити, ніж розуміти процеси, що відбуваються. Якщо подивитися сучасні новини, то здається, що постійно відбувається ЩОСЬ ВАЖЛИВЕ. Якщо ми захочемо дізнатися, ЩО САМЕ важливе відбувається, то часто не зможемо знайти відповідь. Таким чином, уся інформаційна система з її супутниками і телебаченням, з її прямими трансляціями і кореспондентами у всіх точках світу, тримається виключно на вірі у те, що пропонована інформація ДІЙСНО ВАЖЛИВА.
Так, для мусульманських терористів ця інформація абсолютно не важлива. У них свій світ і свої лідери. Таким чином, проблеми політики і проблеми віри багато в чому перетинаються. Політики, телеведучі, журналісти і політологи давно конкурують з пастирями, але варто світу втратити віру в них, як їх магія моментально розвіюється, і вони втрачають свою владу над світом і людськими душами. Тому проблеми віри, стереотипів і штампів, сприйняття і поведінки не тільки не втрачають свого значення в інформаційному суспільстві, але стають все більш актуальними. До речі, сакральне ставлення до інформатизації і комп’ютерних технологій, не що інше, як віра, при чому, вельми наївна. Людині взагалі властива сакралізація своїх знарядь праці — поля і плуга (давні землеробські культури), меча і щита (вікінги), конвеєра (фашисти), індустріальних монстрів (комуністи). І якщо з’явився комп’ютер, то немає нічого дивного в тому, що хтось поставить його на олтар і почне йому молитися. Та що там комп’ютер, йде сакралізація і зовсім незрозумілого в Україні слова «демократія». По ній служать молебні, її, як священну корогву, демонструють народу. При цьому забувається, що демократія не святиня, а спосіб людського гуртожитку. Це необхідне як плуг, трактор чи комп’ютер, але молитися слід іншим святим. Сакралізація завжди означає таїнство. Не може демократія бути таїнством, таїнством може бути людська душа, призначення людини, любов, материнство. Проте і сьогодні існує безліч охочих зробити з демократії ідола.
Однак таку поведінку з погляду християнства інакше як язичеством назвати не можна. Тому подивитися, наскільки християнські цінності стоять в основі сучасної політики не тільки можливо, але й бажано. Оскільки в Україні є тільки дві більш-менш виразні ідеології, представлені конкретними численними партіями, а саме — комуністичною і соціал- демократичною, то ми розглянемо саме їх.
Автору можуть заперечити, що є ж в Україні християнські партії і партії, що використовують християнську символіку. З цим ніхто і не сперечається, проте, на відміну від багатьох країн Європи, в Україні немає чітко представленої християнської політичної ідеології, зрозумілої кожному громадянинові, яка спирається на традиції. Є, швидше, партії, що використовують бренд християнства у своїх цілях. З погляду політології така поведінка — швидше політтехнологія, а не ідеологія, а з погляду релігії — просте фарисейство. Просто лідери цих партій, цілуючи ікони і жертвуючи на храми, підміняють духовність церковністю. Церковність — річ хороша і у багатьох випадках корисна, але ніколи не може замінити істинної духовності. Так, наприклад, Сковорода був людиною духовною, але не церковною, а таких прикладів можна навести безліч. Можна навести і безліч прикладів церковності, але не духовності. «Храми треба будувати чистими руками і з чистими помислами, інакше вони знову будуть зруйновані», — недавно заявив автору священик. «Можливо, зруйнованими були саме ті храми, які будувалися без чистих помислів, то навіщо ж нам повторювати ці помилки знову?», — продовжив він.
У будь-якій релігії важливі прозріння, щирість, чистота помислів, але хіба не того ж вимагають від політиків? І якщо релігія століттями перевіряла людей на святість, то чому б не використати цей досвід, якщо не для конкретних персон, то для політичних течій?
Повернемося до висловлювання Енгельса про те, що християни — «стихійні соціалісти». «Соціалізм — означає разом», заявив соціал-демократ прем’єр міністр Швеції Пальме. До речі, саме він прийняв у 1986 році мученицьку смерть. Перші християни знайшли нові грані об’єднання людей і втримали високу європейську культуру навіть після краху Римської імперії. Карл Ясперс у своєму понятті «осьовий час» так характеризує час створення біблійних легенд, який докорінно змінив світ: «Усі ці зміни в людському бутті можна назвати одухотворенням: тверді початкові устої життя починають коливатися, спокій полярності змінюється неспокоєм протиріч і антиномій».
Чим реально відрізнялися християни від язичників? Томлінням духу, стражданням. Язичник страждання уникає, християнин приймає його з гідністю. Прийняти страждання для того, щоб зберегти стосунки, любов, країну, врятувати людей — і є основа християнської етики. До речі, лібералізм в українському розумінні заперечує будь-яке страждання. Тому коли ліберали хрестяться і цілують ікони, то виникає запитання, наскільки щиро вони це роблять.
Не підходить під поняття українського лібералізму і християнське вчення про шлях. Для ліберала головним є результат, збагачення, а шлях майже завжди виправданий. До речі, це об’єднує лібералів з комуністами. Сталіністи також йшли до мети будь- якою ціною. Тому ліберальна ідеологія дуже легко освоюється комуністами і фашистами. Саме тому партноменклатуру так привабили ідеї лібералізму. Адже, нарешті, знайшлося виправдання безкарного збагачення.
З цього погляду соціал-демократична ідеологія і християнство майже повністю співпадають. Важливо не тільки, куди йде людина, але і ЯК вона йде. З погляду християнства людина навіть несправедливе покарання повинна нести з гідністю. У цьому плані формула Бернштейна «Мета — ніщо, рух — усе» стає більш зрозумілою. Людина повинна безперервно удосконалюватися, вона повинна залишатися людиною в будь-яку хвилину, в будь- якій ситуації, як би не було важко. Христос залишився людиною до кінця, адже він міг і уникнути мук. Брандт стає на коліна перед жертвами фашизму. Але ж він антифашист, він воював з фашистами, за що він кається? Навіщо принижуватися великому політику сильної країни і великого народу? Але Брандт стоїть навколішки за те, що не зміг запобігти разом з іншими соціал- демократами фашистській чумі, яка потім заполонила всю Європу. Брандт підкреслює цінність людей, яких невинно замучили, і таким чином виявляє і свою цінність як політик, як людина, як християнин.
Дуже багато схожого у соціал-демократів і християн в описі людини. Серед соціал-демократів було багато філософів, психологів і письменників. Але почитаємо Біблію. Там переважно описується життя простих людей біблейського часу. Люди приваблюють своїм достоїнством, розумом, самобутністю. Тобто це ж описували Тарас Шевченко, Короленко, Франко, Панас Мирний тільки для свого часу. Соціал-демократи сприймають людину за її достоїнствами, а не за становищем і річним прибутком. Те ж саме роблять християни. При цьому біблейські герої мають слабості, спокушаються і роблять помилки. Багато у чому це справжні живі люди. Якщо ми подивимося на комуністичну ідеологію, то комуністичні герої помилок не роблять. Це швидше язичницькі надлюди, обрані.
Поняття християнської гріховності також найближче до соціал- демократичної ідеології. У лібералів і комуністів гріховних немає. Є правовірні та невірні, є сильні і слабкі. Соціал-демократи ніколи не заганяють противників у глухий кут. Якщо здійснюють помилки, то з готовністю їх визнають. Що, власне, є гріхом? Це антигромадські бажання і прагнення. Наявність таких бажань і прагнень есдеки передбачають у всіх, у тому числі й у собі. Але так само як і християни, вони бажають подолати цю гріховність шляхом усвідомлення суспільного блага. «Будьте однодумними і Бог любові і спокою буде з вами! « — говоритися у Біблії.
У 30-х роках ХХ століття соціал-демократ Бердяєв робить одне з багатьох пророцтв, що збулися: «Після тоталітаризму потрібно буде переглядати все. Навіть біблійні притчі». Спробуємо розглянути деякі з них.
У легенді про Каїна і Авеля Каїн явно не християнин і не соціал-демократ. Він вбиває брата свого із заздрості, той здається йому не зовсім правильним. Так вчинив би комуніст, оскільки міг би назвати Авеля «несвідомим» і відмовити йому в місці під сонцем. Ліберал просто позбавив би Авеля засобів існування та заморив би голодом. Соціал-демократ почав би з Авелем співпрацювати. З погляду християнства і соціал-демократії Каїну слід би стримати свою гординю і зайнятися з Авелем реальною справою. У результаті б вони стали б «однодумцями» і ніхто нікого б не убив.
У легенди про Авраама й Ісаака, де Авраам повинен принести в жертву Богу власного сина, може бути декілька тлумачень. Згідно з комуністичним тлумаченням, Бог не прийняв у жертву сина Авраама, тому що ЦЬОГО РАЗУ пожалів свого слугу. Наступного разу така жертва вельми можлива. Соціал-демократичне тлумачення зовсім інше. Бог не став приймати в жертву Ісаака, сина Авраама, оскільки йому ця жертва ВЗАГАЛІ НЕ ПОТРІБНА. Він дав Аврааму зрозуміти, що ТАКОЮ ЦІНОЮ ЛЮБОВ НЕ КУПУЄТЬСЯ. Авраам став Бога більше любити, ніж боятися.
У легенді про Йосифа герой просто виписаний з соціал-демократичних книжок. Нагадаємо, що проданий у рабство своїми братами Йосиф досягає в Єгипті високого суспільного становища і зустрічає своїх братів, які приїхали до Єгипту купити хліба. Що робить Йосиф? Якби він був лібералом, то або помстився братам, або з кращих міркувань, не відкрив би своєї кревності з ними. Якби він був комуністом, то пробачив би їх одразу, виходячи з «класового походження». Йосиф не робить ні того, ні іншого. Він постійно випробовує братів і, коли нарешті переконується, що вони люди добродійні, відкриває свою кревність та допомагає їм. При цьому брати каються у скоєному без якого-небудь натиску чи насильства.
Як бачимо, від того, з якої позиції тлумачити, змінюється не тільки значення передвиборних лозунгів, чорного і білого піару, але й біблійних легенд. А кому вірити, нехай виборець вирішує сам.
