Олесь Гончар – Дмитро Павличко – Євген Марчук

Дмитро Павличко у своєму «Щоденнику» від 15 січня 2001 р. записав: «Марчук усміхається. Він подібний до Олеся Гончара. Як брати – вони схожі» (Павличко Д. Спогади. – Т. 2. – К., 2016. – С. 250).І це порівняння поета-політика зовсім не випадкове. Життєві шляхи цих трьох людей перетиналися, витворюючи глибокі формули, які працювали на Українську Державність.

3 квітня виповнюється 100 років від народження Олеся Терентійовича Гончара – письменника, мислителя, громадського діяча, першого лауреата республіканської премії імені Тараса Шевченка (1962), академіка НАН України (1978), Героя України (2005, посмертно). Всіх заслуг цієї дійсно великої особистості перед людством не перерахувати. Він одним із перших усупереч радянській системі проголосив ідеали гуманізму в літературі.Його роман «Собор» (1968) увірвався у хвилю дисидентів-шістдесятників різким протестом проти радянського режиму і полум’яним глибоко гуманістичним захистом Людини. На вечорі до 50-ліття від народження письменника твір було категорично заборонено згадувати.  Павличко, не зважаючи на «застереження» КДБ, заборону порушив. Своїм «Собором» Олесь Терентійович накреслив майбутній шлях України до незалежності. Він знав, відчував, пророкував, що Вона відбудеться.

1979 р. Дмитро Павличко був змушений «добровільно» написати заяву про звільнення з посади головного редактора журналу «Всесвіт». У КДБ на нього був донос. Його зняли рішенням Секретаріату СПУ на закритому засіданні, без членів Президії Спілки. Серед провин перед владою – публікація у журналі № 8 за 1979 р. польського видання «Собору» Гончара в перекладі КазімєжаТрухановського. Павличко згадує, що та «заява писалася як вирок самому собі надламаної духом людини. Принизливий, страшний, брехливий документ» (Павличко Д. Спогади. – Т. 1. – К., 2015,с. 143). А 27 серпня 1979 р. Гончар написав першому секретарю ЦК КПУ В.Щербицькому листа, в якому захищав Павличка, назвав рішення Секретаріату СПУ необґрунтованим і неправомірним, просив втрутитися і внести корективи у справу, наголошував, що журнал досяг високого рівня завдяки Павличку. Дмитро Васильович дізнається про цього листа через багато років і напише у спогадах: «Не думаю, що це була заява зайва, запізніла допомога мені. Ні! Мені, уже вигнаному із «Всесвіту» письменникові, підозрілому націоналістові, що друкував переклади А.Перепаді та Д.Паламарчука під іншими прізвищами, бо ті імена були забороненими, але виписував гонорари саме для них, мені, редакторові, приятелями якого були, за свідченням органів КГБ, І.Світличний, Є.Сверстюк, І.Дзюба, В.Стус, Є.Попович, О.Сенюк, М.Лукаш, Г.Кочур, І.Білик, О.Синиченко, М.Москаленко, В. Скуратівський, Гончар подає руку» (Павличко Д. Спогади. – Т. 1. – К., 2015,с. 145).

Важлива сторінка стосунків Гончара і Павличка – дискусія про творчість Івана Франка. 1986 р. до 130-ліття з дня народження Каменяра Павличко надрукував статтю в «Літературній газеті». Тут наголосив на реалістичності стилю Франка, який «розвіяв назавжди сентиментальну, псевдонародну й псевдоромантичну традицію українського оповідання» (Павличко Д. Спогади. – Т. 1. – К., 2015,с. 147). Це спонукало Гончара написати листа Павличкові, говорячи, що автор «кидає каміння в «сентиментальну» і псевдоромантичну традицію українського оповідання». Кого ж це мається на увазі? Марка Вовчка? Архипа Тесленка? Степана Васильченка, Марка Черемшину чи Коцюбинського? А в післяжовтневий період ярлик «поетичного романтизму» кому ж адресується? Яновському, Довженку …?» (Павличко Д. Спогади. – Т. 1. – К., 2015,с. 148). У відповіді Дмитро Васильович наголосив, що «Гончарівський реалізм – це реалізм поетичний», але чи можна прикладати цей термін … до всієї української прози від Квітки-Основ’яненка до Григора Тютюнника? Мабуть, ні. Від Квітки починалася згадана мною традиція і, власне, Григір Тютюнник показує, як можна прекрасно писати, належачи до традиції Франка і Стефаника» (Павличко Д. Спогади. – Т. 1. – К., 2015,с. 149). А 26 червня 1995 р. Олесь Гончар записав у своєму Щоденнику: «Дмитро Павличко – це мислитель, достойний продовжувач Івана Франка, каменяр нової доби» (Гончар О. Щоденники. – Т. 3. – К., 2004, с. 573).

Дмитро Павличко написав заяву про вихід із КПРС 9 березня 1990 р. в день народження Т.Шевченка. Вже відбувся мітинг на майдані навколо пам’ятника Б. Хмельницькому, про який О.Гончар у своєму «Щоденнику» написав: «Мабуть, ніколи в житті вже не побачу нічого величнішого». Він виступав на тому мітингу – першому революційному вічі українського народу. Незабаром і Олесь Гончар вийшов із лав комуністичної партії. Остаточним поштовхом стали виступи українського студентства: масове голодування на бетоні Хрещатика, табір у шатрах, протести проти прем’єра В.Масола, проти антирухівської поведінки деяких депутатів ВР. Серед тих студентів була і внука Гончара – Леся.

Павличко переконаний, що не належав до улюблених поетів Гончара. Але фактом є те, що їхня взаємна пошана зміцнилася, коли Гончар прийшов на установчий з’їзд Товариства української мови ім. Т.Шевченка, Народного Руху. Павличко запросив його не як гостя, а як духовного лідера української нації, що піднялася на побудову державного життя. Дмитро Васильович пише: «Пекло його життя, на мою думку, було набагато страшнішим за муки ув’язнених дисидентів. Я називав і завжди називатиму Олеся Гончара ув’язненою совістю ув’язненого народу. Ця совість ніколи не замовкне, говоритиме навіть тоді, коли ми, нарешті, станемо вільними. Адже пам’ять про рабство є найкращим вартовим свободи» (Павличко Д. Спогади. – Т. 1. – К., 2015, с. 156).

Ставши першим головою Служби безпеки незалежної України1991 р.,Євген Марчук запровадив обов’язковий екзамен для колишніх полковників КДБ на придатність їхньої служби в українській СБ. Екзаменаторами були Лариса Скорик, брати Горині, Іван Драч, Дмитро Павличко.  Так фактично культурна, національно спрямована еліта  визначала не тільки знання екзаменованих із історії України, а й їхнє суспільно-політичне світоглядне спрямування.

Олесь Гончар і Дмитро Павличко були обрані депутатами Верховної Ради України 1 демократичного скликання (1990-1994 рр.).Саме Гончар виступив із урочистою промовою на засіданні Верховної Ради 5 грудня 1991 р., благословивши самостійну Україну та її першого Президента у миті його присяги над Актом незалежності і Пересопницьким Євангелієм. У залі засідання був присутній Євген Марчук. Спостерігав за Гончарем і Павличко. Олесь Терентійович був натхненним і сповненим віри у незалежну Україну. Мабуть, подумки він молився за Україну, її народ і мову. Його молитва звучить і досі над українськими просторами.

Серце Олеся Гончара перестало битися 14 липня 1995 р. Тодішній прем’єр міністр України Є.К.Марчук підписав Постанову про похорон О.Т.Гончара, згідно з якою було створено комісію для організації похорону, до складу якої увійшли Марчук як голова, а також М.Жулинський, Ю.Мушкетик, М.Косів та інші. У Постанові № 521 від 14.7.1995 р. зазначалося: «Поховати О.Т. Гончара у м.Києві на центральній алеї Байкового кладовища. Витрати, пов’язані з похороном О.Гончара, віднести на рахунок держави. З метою увічнення пам’яті О.Т.Гончара: Київській міській державній адміністрації спорудити на могилі О.Т. Гончара надгробний пам’ятник, установити меморіальну дошку на будинку № 68 по вулиці Б.Хмельницького у м.Києві, де жив і працював письменник, назвати іменем О.Гончара одну з вулиць м. Києва, Міністерству у справах преси та інформації видати повне академічне зібрання творів О.Т.Гончара. Міністерству культури разом із Спілкою письменників утворити комісію з питань упорядкування творчої спадщини письменника. … Міністерству фінансів профінансувати витрати». З ініціативи Марчука було доручено міністерству соціальної політики надати допомогу родині письменника.

По суті прем’єр Марчук визначив програму пошанування пам’яті великого письменника. 1996 р. вулиця В. Чкалова була перейменована у вулицю О.Гончара. На знаменитому будинку Роліт по вулиці Б.Хмельницького, 68 з’явилася меморіальна дошка Олеся Гончара.На його могилі було встановлено надгробний пам’ятник. У 2001-2009 рр. вийшло 12-томне видання творів Олеся Гончара. До цього часу воно залишається найповнішим виданням спадщини митця. Тут уміщено романи, повісті, щоденники, епістолярні тексти, навіть поезія, написана на фронтових стежках.

Перечитуючи «Щоденник» Гончара, Павличко запише: «…знову бачу людину мудру, освічену, далекоглядну, позбавлену самолюбства, прагнучу зрозуміти свій час і тих людей, що споріднені були з ним любов’ю до України і до правди» (Павличко Д. Спогади. – Т. 1. – К., 2015, с. 155). Це невеличка розповідь про трьох таких споріднених людей.