Креативне міжкордонне єднання

Станом на торік у світі налічувалося 193 українські суботні та недільні школи в 42 країнах світу. Це величезна кількість громад, об’єднаних мовою, культурою, прагненням зберегти свою ідентичність і передати її нащадкам. Утім, наскільки часто ці українські осередки спілкуються одне з одним і обмінюються досвідом? Одним із майданчиків для комунікації став медіажурнал «МЕТА», який організувала засновниця та авторка «Креатив-Студії» (Кельн) Олена РОНЖЕС. Перший номер уже об’єднав школи України, Італії, Німеччини та Норвегії. Як виник проєкт і як до нього долучитися — в інтерв’ю спеціально для «Дня».

«МИ ОРІЄНТОВАНІ НЕ ЛИШЕ НА УКРАЇНУ, А Й НА УКРАЇНЦІВ ПОЗА ЇЇ МЕЖАМИ»

— Медіажурнал «МЕТА» — це не перший ваш проєкт. Розкажіть, будь ласка, про німецькомовну ініціативу, яку ви впроваджували в гімназіях Кельна і яка навіть здобула державну підтримку.

— За спеціальністю я психолог, мультимедіа-спеціаліст та менеджмент управління. Коли моя донька закінчила початкову школу й перейшла в гімназію, то я запропонувала цьому навчальному закладу свій проєкт шкільної газети. Його сприйняли дуже добре. Таким чином, з 2016 року у нас діють редакція офлайн та віртуальна (зазвичай група в якійсь із соціальних мереж, до якої долучені близько 20 дітей різного віку). Наша творчість — аналогова (яка не потребує комп’ютерів, цифрових технологій) та діджитальна. З роками ідея почала набувати нових напрямків, ідей, форматів. Це перетворилося на розширення кола можливостей не лише для дитячої творчості, а й для підвищення медійної компетенції.

Уже два чи три роки цей проєкт підтримує Відомство з розвитку шкіл, яке належить до Міністерства освіти Німеччини. На таку підтримку (це щось схоже на гранти) подають заявки дуже багато ініціатив. І те, що журі вибрало саме цей проєкт, — дуже велика честь для мене, як і те, що рік у рік ця підтримка продовжується. Я дуже цим пишаюся.

— Як виник проєкт «МЕТА»? Чому вирішили залучити українські школи по всьому світу?

— Попри те, що я вже понад 20 років проживаю в Німеччині, я підтримую дуже тісний зв’язок з Україною: у мене тут багато друзів, ми з сім’єю приїжджаємо сюди кілька разів на рік. І той досвід, якого я набуваю, втілюю в різних проєктах. Свого часу мені спало на думку, що його можна застосувати не лише в самій Україні, а й для таких, як ми, хто проживає за межами нашої Батьківщини. І по своїй родині, своїх друзях бачу, що ми дуже багато чого цікавого, нового, що є в Україні, на жаль, не знаємо. Так складається, що ті, хто живе за кордоном, найперше, що чують у ЗМІ — це політичні, економічні, іноді релігійні новини про нашу державу. Діти часто ці новини не розуміють, їм це не цікаво.

А багато дітей мають українське коріння — у когось обоє батьків-українців, у когось один, чи то бабуся чи дідусь. Багато дітей народилися вже тут, але вони вважають себе українцями. Наприклад, моя донька вважає себе українкою, хоч народилася в Кельні. Українську вона розуміє, але їй складно писати чи розмовляти. І я думаю, що такий проєкт, у якому вона теж бере участь, також підтримує інтерес до Вітчизни.

Цей проєкт для України ми задумали з моєю колегою і подругою Оленою Гільченко, яка проживає в Україні, ще два роки тому. Перший вихід у світ відбувся на Міжнародному освітньому форумі-практикумі, який у Києві проводять дві чудові Олени — Олена Дубас-Чорнюк та Олена Дворицька. Це також один із прикладів нової, живої, яскравої України, які я люблю. І я мала честь бути запрошеною як спікер на цей форум. Моя доповідь була про діджиталізацію у школах Німеччини, але я також розповіла трошки про цей наш проєкт і запросила тих, кого це зацікавило, приєднуватися. Це було наприкінці 2019 року. І коли почалася пандемія, ми з моєю колегою зрозуміли, що це, мабуть, не найбільш слушний час для початку, освітянам було не до нашого медіажурналу. Ми зробили паузу.

Проте якщо в планах записано, що 2020 року ми повинні почати, то для нас це дуже важливо. Тож ми вирішили у вересні все одно запросити тих, хто хоче до нас приєднатися. Оскільки це перший номер, ми розуміли, що існують багато шкіл та діаспор, яких ми не знаємо, і розраховували на три-чотири школи, з якими вже щось почнемо. Запросили тих, хто наші друзі, товариші, знайомі. Спочатку виявили бажання взяти участь у нашій «МЕТІ» десять шкіл, але через пандемію не всі змогли, проте ми чекаємо на них у наших наступних випусках.

Крім моєї креатив-студії (точніше, тих дітей зі студії, котрі пов’язані з Україною), до нас залюбки долучилися чотири школи: українська школа в Бергамо (Італія), Осло (Норвегія), державна школа міста Васильків (Україна) і моя давня подруга та колега із Харкова, зі студією плейбек-театру, яка працює з підлітками й не тільки. Усі ми формували перший номер.

У наступних номерах до нас прагнуть долучитися школа «Мрія» в Одесі, школа в Парижі. І звісно, ми були б дуже раді, якби ще більше людей до нас доєдналися. Ми орієнтовані не тільки на Україну, а перш за все — на українців поза межами України.

МУЛЬТИМЕДІЙНИЙ ПРОСТІР

— Розкажіть, будь ласка, як розгортався процес роботи над журналом.

— У «Фейсбуці» у нас почалася комунікація, ми роздали редакційні завдання — приклади, що можна було б зробити: хто ми такі (розповісти про школу); світ, у якому я живу (розповісти про сприйняття року, важливу подію тощо); за що я люблю життя; підлітки минулого століття (подорож у минуле, розповісти про дідуся й бабусю); світ мого майбутнього; моя Україна; пішли зі мною (описати місце, куди ти запрошуєш); давай навчу (майстер-класи); костюм; домашній ресторан. Але це приблизні теми, бо їх насправді дуже багато. Як мультимедіа-спеціаліст я можу адаптувати все, що ви маєте, можемо туди включити будь-який формат. Причому ми плануємо зробити різні канали — але це вже на майбутнє.

Ми маємо посилання через QR-коди на зовнішні ресурси. «МЕТА» — це не просто журнал, а мультимедійний простір, вихід на інші шляхи, які ведуть до українців в Осло та в інших країнах світу. Моя мрія — зробити «МЕТУ» такою, щоб, наприклад, українці в Канаді, Австралії, Парижі, Кельні могли дивитися і застосовувати ці матеріали. І самі чимось ділилися б зі свого досвіду, своїх ініціатив з нами. Я сама, коли дивилася все, що надсилали наші колеги з інших країн та шкіл, була в захваті: ми багато зробили з того, що роблять в інших школах. Це збагачення одне одного. Це така комунікаційна платформа, яка б нас об’єднувала.

Причому не тільки українців, які проживають за кордоном, а щоб у нас був тісний зв’язок і з Україною. Зокрема, є ідея створити рубрику, в якій подавалися б важливі новини з України. Крім того, у нас серед знайомих є відомі бізнес-тренери, психологи, вони також хочуть долучитися й поділитися корисною інформацією.

Звичайно, наша мрія така, що учні самі щось конкретно робитимуть. Але тверезо дивлячись, щоб учні облишили все й пішли у фейсбук-групу щось самі писати, — для цього мають бути інші канали: YouTube, TikTok. На цьому ж етапі я пропоную всім, щоб це було об’єднання між дорослими, підлітками й дітьми. Причому щоб дорослі не нав’язували своїх ідей, а допомагали дітям створити єдиний, спільний контент. Ще плануються спільні проєкти учнів із різних шкіл. Та перш за все, ми хочемо подивитися, хто приєднається, в якій формі, в якому форматі. Не розкриватиму вам усіх наших запланованих таємниць — нехай це буде сюрпризом.

«ВАУ! УКРАЇНА — ЦЕ ДРАЙВ»

— Ви багато спілкуєтеся з українськими школами із різних країн. Чи можна виокремити якісь спільні потреби, виклики?

— Звісно, спільне є, але ж кожна діаспора перебуває в іншому ментальному просторі: Франція, Норвегія, Канада, Австралія. У кожної школи свої питання і проблеми. На мою думку, ми мало отримуємо інформації, дізнаємося, проживаємо того нового, чудового, цікавого, що з’являється в Україні. Водночас ми багато знаємо тяжких історичних подій. Так, вони є, вони були, але якщо акцент тільки на них, то дітей, підлітків це лякає. Взяти до прикладу Голодомор. Не всі дорослі можуть подати цю тему дітям та підліткам так, щоб це не травмувало їхню уяву. Це жахлива трагедія, про яку потрібно знати, але необхідно, щоб дитина пішла з уроку збагаченою, а не травмованою. А розповісти про це саме так — це дуже велика майстерність. Відомий психолог Світлана Ройз також була цим стурбована, оскільки далеко не всі вчителі навіть у школах Києва можуть розповісти про це так, щоб дітей не доводилося вночі заспокоювати. Ось таку інформацію ми отримуємо найбільше через стандартні ЗМІ.

Що я вважаю та мої колеги, з якими я спілкуюся і з ким ми це робимо: потрібно примножувати світло й щастя, які є завжди, попри всі проблеми. Наприклад, «ДахаБраха». Ми її тут не дуже добре знаємо. Але коли я увімкнула своїм дітям цю музику і їхні німецькі друзі це почули, то сказали: «Вау! Україна — це такий драйв». І це чудово. Тож ще одна із цілей «МЕТИ» — показати чудове й примножити його.

КОМЕНТАРІ

«МЕТА» — ЦЕ ЧУДОВИЙ СПОСІБ СПІВПРАЦІ Й ГУРТУВАННЯ ВЧИТЕЛІВ ТА ДІТЕЙ»

Наталія ЛУЦИК, вчителька у школі «Кобзар», заступниця голови правління ГО «Українська громада в Норвегії»:

— Українська недільна школа «КОБЗАР» у місті Осло була заснована на благодійних засадах при ГО «Українська громада в Норвегії» 2006 року. Основними завданнями школи є створення оптимальних умов для: вивчення української мови; ознайомлення з історією України, українським світоглядом, культурою, традиціями, а також із сучасними подіями в Україні; відчуття приналежності до української спільноти; гармонійного розвитку мультикультурної ідентичності дітей.

Наразі школа має дві групи дітей: дошкільна (від трьох до п’яти років) та шкільна (від шести років). Демографія сімей наших учнів є різною. Є діти, котрі народилися й виросли в Норвегії у змішаних сім’ях, є діти із українських сімей робочих мігрантів. Рівень володіння українською мовою, звісно, різний, але всіх об’єднують дитяча креативність, бажання знайомитися і творити щось разом. Саме цьому сприяла міжшкільна робота над медіажурналом «МЕТА».

Учні нашої школи неодноразово брали участь у різноманітних конкурсах та акціях, організованих, зокрема, СКУ (Світовий конгрес українців), МІОК та ГО Maidan Norway. Типовими є конкурси літературного читання, флешмоби, написання листівок нашим захисникам на схід. У період пандемії особливого розвитку набув жанр відеоконкурсів. Учителі нашої школи співпрацюють з іншими українськими школами за кордоном, але формат інтерактивного медіажурналу ми побачили вперше.

Учні ділилися власним відеорецептом пампушок від Дарії Цвек, малюнками козаків із занять із симетрії, секретами декорування типового норвезького смаколика до Різдва — імбирного будинку. Вчили читачів малювати технікою набризку тощо. Дитячі тексти щедро ілюструються готовими роботами. Медіажурнал дає змогу роздрукувати й читати паперову версію, гортати сторінки онлайн. У ньому можна навіть переходити за посиланнями на сторінку української школи «Кобзар» в Норвегії й побачити все, що не помістилося на сторінках журналу. Ідей було багато.

Величезне спасибі координаторці проєкту за ідею та оформлення журналу Олені Ронжес. Ми з нетерпінням чекаємо на подальшу співпрацю та нові сторінки від інших українських шкіл за кордоном. «МЕТА» — це чудовий спосіб українським дітям і вчителям співпрацювати й гуртуватися на практиці (українська школа «Кобзар» у «Фейсбуці»: https://www.facebook.com/ukrainska.shkola.kobzar.v.norvegii).

«ЧІТКА САМОІДЕНТИФІКАЦІЯ МАЄ БУТИ ЗМАЛКУ»

Тетяна ПОПАДИН, Ірина ШЛЕМКО — представниці української суботньої школи «Квіти України» м. Бергамо (Iталія):

Нелегко після навчального тижня у звичайній школі відвідувати ще Українську суботню, готувати домашні завдання, вчити вірші й пісні. Проте, безперечно, воно того варте, бо має благородну мету — навчитися рідної мови, ознайомитися з культурою і багатою історією нашого народу. Розмірковуємо про те, чи нашим дітям, для котрих рідна мова предків стає іноземною, це потрібно? І позбуваємося всіх сумнівів у тому. Адже батьки зможуть пишатися вихованням дітей, якщо й онуки говоритимуть українською.

Навіщо це дітям? Тетяна мала можливість працювати в сім’ї, де мама італійки була родом із України. Після Другої світової війни, у зв’язку із заміжжям, переїхала в Італію. На жаль, жінці не вдалося прищепити дітям любов до українського слова. І вже в старшому віці діти шкодують, що не вивчили мамину рідну мову. Мабуть, у тому річ, що «кров не водиця» і змалку має бути чітка самоідентифікація.

Відкриттям нашої школи ми завдячуємо Руснак Вероніці Георгіївні, котра протягом семи років була директоркою школи і цьогоріч передала цю місію Ткачук Олені Станіславівні. Незважаючи на пандемію коронавірусу, цьогоріч у школі розпочали навчання 17 учнів. Діти навчаються рідної мови завдяки поєднанню ігрових форм та мистецтва, а також програма включає заняття з письма, читання, української мови й літератури, історії України, народознавства, образотворчого мистецтва, театрального мистецтва, етикету, народного танцю, музики та співів.

Діти беруть активну участь у театралізованих виставах, святах, фестивалях, майстер-класах. Школа співпрацює з Українсько-італійською культурно-просвітницькою асоціацією «Злагода». Ми також беремо активну участь у житті асоціації, долучаємося до різних заходів: «Укро» — фестиваль української культури на півночі Італії, «Запали свічку пам’яті», проєкт «Дерево майбутнього», флешмоб «Діаспора колядує», італійська виставка «Ліліпут», День захисту дітей, День Незалежності, «Карнавал» — традиційна щорічна карнавальна хода містом Бергамо.

Девіз школи: «Чужого навчайтесь, але свого не цурайтесь» — є дороговказом для нас. Бо на далекій чужині ми особливо дорожимо Україною в серці.

УСШ «Квіти України» стала маленькою частинкою мегапроєкту — створення медіажурналу «МЕТА». Не можемо описати наші емоції. Творці журналу підійшли до випуску дуже відповідально. А застосування QR-коду змусило нас щиро посміхнутися, наскільки редактори йдуть в ногу з часом, розуміють потреби дітей. А які цікаві рубрики! Читаючи такий журнал, ваша малеча як мінімум приготує креативні смаколики для мами з татом, а втім, хтозна, можливо, читання послужить відкриттю власного дитячого ресторану. Адже читання — найкраще навчання! Сподіваємося, що співпрацюватимемо й надалі. Щиро дякуємо за таку можливість.