Боротьба за знеболення

У цивілізованих країнах ненадання паліативної допомоги пацієнтам прирівнюється до тортур. В Україні досі тільки невелика кількість громадян отримують її належним чином. Фахівці відзначають, що проблеми в Україні залишаються типовими з початку 2000-х, попри створення ліберального законодавчого поля для призначення знеболювальних препаратів. До речі, паліативна допомога відрізняється від паліативного лікування тим, що передбачає не тільки надання медичних послуг, а й соціально-психологічних, також — духовну підтримку.

ПРОГРЕСИВНІ ЗАКОНИ НЕ ВИКОНУЮТЬСЯ

У 2010 році міжнародний благодійний фонд «Відродження» вперше в Україні провів дослідження, документуючи свідчення паліативних пацієнтів про доступ до знеболення. Близько 100 історій з усієї України засвідчили вкрай напружену ситуацію, коли люди змушені терпіти біль через бюрократичні перепони. Тоді громадськість і Міністерство охорони здоров’я розробили план дій і в 2013 році отримали одне з найбільш ліберальних законодавств. Відтак, дозволили приймати таблетований морфін, у пацієнтів з’явилась можливість отримувати запас сильнодіючих ліків на 10—15 діб, скасували вимогу необхідної присутності медпрацівника при вживанні лікарського засобу, також скасували комісійне призначення — тобто, прибрали всі бюрократичні перешкоди. Та дослідження, проведене 2016 року, показало, що нічого не змінилося.

«Досі лікарі не знають про таблетовані форми морфіну, призначають ін’єкційні. Ми часто стикаємося з історіями, що лікар сказав паліативному пацієнту, мовляв, «ви не виглядаєте таким пацієнтом, якого потрібно забезпечити морфіном», — розповідає Ксенія ШАПОВАЛ, менеджер програми «Громадське здоров’я» МБФ «Відродження». — Щонайменше, така поведінка неетична. Біль — це те, що людина сама називає болем, і його ніхто не може оцінити. Тому пацієнтам доводиться скаржитися омбудсмену з метою отримати ліки. Виходить, ми пропрацювали багато питань, було чимало роз’яснень, а результат — мінімальний. Ми зустрічаємося з випадками, коли паліативному хворому рецепт обіцяють підписати протягом трьох діб, а він повинен отримати допомогу в день, коли звернувся. Також виникає питання із запасом препаратів для важкохворого на 10—15 діб: пацієнт має право бути автономним і з цими препаратами поїхати на дачу, куди захоче — туди, де йому добре. У Києві найбільше скарг — на первинну ланку».

Прикладом такої роботи лікарів поділилася родичка онкохворого Ольга Декуш. «Наш тато помер 1 листопада, рік тому поставили діагноз — четверта стадія онкозахворювання, — згадує Ольга. — Лікарі розвели рукам і сказали, що вони безсилі, що потрібна тільки паліативна допомога, знеболення. Тоді вони надали вибір: або стаціонар, або отримання допомоги вдома. Звісно, ми залишили батька вдома. Далі з нами працював сімейний лікар та онколог за місцем проживання. Сімейний лікар лікував симптоми: виписував знеболення, якого не вистачало. Батькові було боляче, і ми не знали, що робити. В останній тиждень я знайшла спеціаліста, і ми зрозуміли, як має працювати паліативна допомога — так, щоб людина достойно завершила життя. Адже крім адекватного знеболення, лікар, яка була у доступі 24 години на добу, давала поради.  Ми отримали допомогу, яка має бути доступною кожному, хто цього потребує. Наш батько ще зміг з’їздити на дачу, попрощатися з родичами, відійти гідно. І я знаю, що йому не було боляче».

КИЇВ ПОТРЕБУЄ ДЕСЯТКИ ВИЇЗНИХ ПАЛІАТИВНИХ БРИГАД

Нині в столиці діє три паліативних відділення на 145 ліжок (1100—1200 пацієнтів на рік). Послуги двох виїзних бригад (одна — дитяча, одна — доросла) у рік отримують  250—300 людей. Також близько двох тисяч киян щороку отримують паліативну допомогу амбулаторно. Експерти вважають, що порівняно із запитом цього вкрай мало.

«Сьогодні в Києві паліативної  допомоги потребують понад 35,8 тисячі громадян, з них 17 тисяч — діти. Розрив між потребою і тим, що можна їм надати — величезний, — переконаний Андрій ТАЛЬНОВ, директор благодійного фонду «Епіона». — При цьому 80% паліативних хворих хочуть отримувати таку допомогу вдома. Тому треба створювати мультидисциплінарні бригади, які б обслуговували пацієнтів удома. За нашими підрахунками, для Києва потрібно щонайменше 20 таких бригад. Є й інша проблема — немає фахівців, які можуть працювати з такими хворими. До того ж, не втілена програма з навчання, дуже маленькі зарплати, до 2014 року з місцевого бюджету виділялися кошти на доплату медичним працівникам, а зараз цього немає. Тому ніхто не може надавати якісну допомогу».

Андрій Тальнов звернув увагу, що на початку цього року громадськість звернулася до депутатів Київради з проханням розробити проект програми розвитку паліативної допомоги у столиці. Така програма має бути системною та розрахованою на перспективу. Адже якщо врахувати родичів і близьких паліативних хворих, то кількість громадян, яким потрібна допомога — соціальна і зокрема психологічна, — виросте в рази. Так, за оцінками експертів, це не менше 500 тисяч осіб.

Як запевняють у департаменті охорони здоров’я Київської міської держадміністрації, цього року в бюджеті міста передбачені 45 мільйонів гривень на ремонт дитячого паліативного віддіьььлення на десять ліжок. Завдяки аудиту знайшли можливість провести капітальні ремонти в інших закладах, де є паліативні відділення. У планах департаменту — наступного року запровадити в кожному паліативному відділенні ще й мобільні бригади. Також представники управління медициною столиці заявили, що у 2018 році повинна бути покращена співпраця між первинною медичною ланкою та фармацією, щоб лікарські засоби видавали безперешкодно. Крім цього, є плани щодо співпраці із соціальними працівниками та духовенством.