Без вини покараним

Сьогодні Сокільники — велике село, південне передмістя Львова, до Другої світової війни було польським, а після виселення польських родин тут опинилося багато українських переселенців. Українців депортували з їхніх прадавніх земель на теренах теперішньої Польщі — з Холмщини, Підляшшя, Любачівщини, Надсяння. Нова історія цього давнього села почалася з 1945 року, і вже минуло 70 років з часу тієї трагедії.

Пам’ятний знак, який так і називається «Без вини покараним», встановили на площі перед новою церквою Успіння Богородиці УПЦ Київського патріархату, яку сокільчани збудували й освятили 2000-го року.  На ньому зображено ангела зі складеними догори крилами, а коли на пам’ятник дивитися збоку, то він виглядає, як запалена свіча, вгорі якої палахкотить полум’я. Таким був задум молодого львівського архітектора Миколи Гурмака, який тепер втілено у життя. Від ідеї до встановлення цього пам’ятного знака минуло майже три роки...

Напередодні цієї урочистої події в обох церквах Сокільників (ще й у церкві Різдва Богородиці УГКЦ)  було відправлено літургії й панахиди за жертвами цих страшних подій, а в неділю до села завітали численні гості — переселенці і їхні діти та онуки, мешканці Львова й навколишніх сіл, представники влади усіх рівнів, духовенство. По літургії обидві церковні громади зійшлися на площі перед  новою цервою, де встановили пам’ятник.

Цього дня у Сокільниках було багато хвилюючих виступів і спогадів, особливо тих, хто пережив ці страшні події, хто під дулами автоматів був змушений покидати рідні домівки. Такими спогадами із присутніми поділилися мешканці села Емілія Гвоздюк та Орест Дворакевич. Пан Дворакевич розповів цікаву історію про своє перше знайомство із радянською армією «визволителькою»: «...Нас привезли до Львова і місяць тримали у вагонах на станції на Підзамче, а потім поселили в якийсь напівзруйнований будинок. Коли наступного дня мама розпаковувала речі, то помітила, що відсутнє пальто — добротне, дороге, із англійського сукна. Батько якось відразу зорієнтувався і пішов на барахолку, яка тоді була на місці теперішнього готелю «Львів»  у центрі. І побачив там наше пальто — в руках старшого лейтенанта радянської армії. Питає: «Скільки?» Той каже: «Два з половиною». «А два не досить?» — перепитав батько та як влупив його двічі милицею, бо інвалідом з війни прийшов... Міліція їх розборонила, і батько таки приніс те пальто додому...» Сім’я пережила ті страшні часи. Пан Орест виріс, закінчив школу, медінститут, став лікарем і працював у Сокільницькій лікарні. Нині його справу продовжують син та онуки.

Біля підніжжя пам’ятника написано назви сіл, з яких насильно повиселяли людей, із багатьох тих місць привезли землю, освятили її в церкві та поклали в капсулах у підніжжя — під мелодію пісні «Чом, чом, земле моя, так люба ти мені?» На очах людей були сльози: і коли покладали ту землю, і коли злітали  у небо білі голуби — як символи невинно закатованих душ і символи миру, якого ми сьогодні так усі потребуємо.

Це було свято зі сльозами на очах, бо на ньому згадувалися і сьогоднішні переселенці — кримські татари, яких теж тепер насильно виселяють із своїх домівок, і українці зі сходу, які змушені покидати свої оселі.

«Від тих сумних подій пройшло уже сімдесят років, змінилися кордони держав, їхні назви, правителі, не змінився тільки ворог, він і нині той самий, — сказав у своєму виступі місцевий волонтер Мирон Мельник. —  Ми вже стоїмо перед необхідністю спорудження нових пам’ятників, і, дай Боже, щоб їх було якнайменше»