Оздоровлення нації, залишене в стані «Al dente»

Бувають моменти, коли всі проблеми та негаразди просто без запрошення, як та нахабна пані, невтомно та з гуркотом стукають у твоє життя і починають розфарбовувати його у темні цятки та продовгуваті, вимазані лінії.  Звичайно, через певний час негода минає, все стає на свої місця, і всі оточуючі, дивлячись на твої досягнення починають в один голос вигукувати : «Wow! Яка ж ти крута!». Як ви, мабуть, вже зрозуміли, такого мені не кажуть.

Коли я розповідаю про свій графік, більшість друзів та знайомих  починають дивуватися та відверто крутити пальцем біля скроні. Постійні дедлайни, навчання, вивчення мов та щоденне читання до 5 ранку не дають насолоджуватися життям, практично ховають напівмертву. Але це – безглуздий стереотип. Спочатку я спеціально уникала питань та допитів від друзів про те, чим я займаюсь та про що пишу. Не знаю чому, але мені було соромно зізнатися, що найкращий відпочинок для мене – сидіти в редакції до пів на першу ночі, шукаючи щоденники улюблених письменників та дочитуючи Лавкрафта. В ці моменти одразу починаєш ніяковіти, адже книги в сучасному суспільстві не є показником або певним «індикатором крутості» (сумнівний факт, чи не так?). Тоді ми з друзями брали дешеве вино і ділилися новими жартами і чорним гумором до самісінького світанку.

Дивно про це писати, але найбільше безглуздих стереотипів про молодь, яка постійно в «темі» всього, мала саме я, а не оточуючі. Одного разу, коли Львів заливало нещадною грозою та холодним дощем, я блукала вулицями центральної частини міста, в пошуку хоч якогось прихистку або вільного від жителів та туристів даху. Квола, безсила, але доволі вперта, я стоптувала щойно куплені, білосніжні кеди, об потворно-брудні, як мені здавалося, зимні калюжі. Та час минав, я запізнювалась на репетиторство з французької (на яке я так часто не встигала й без того), і все ж, почала вичавлювати, як той лимон, промоклий до останнього шва светр під одним із готельних дахів. Біля мене також переховувалась від дощу дуже симпатична незнайомка. Вона довго та стурбовано розмовляла по телефону грубим, тремтячим голосом. В той час з неї можна було писати картини: білі пасма волосся ніжно та грайливо ніби схлипували з мокрої голови, а її обличчя демонструвало ознаки тяжкої, екзистенційної кризи. Через кілька хвилин нашу тишу порушили чоловічі голоси: «Опа, Яринка! Я ж казав, що вона тут!».

Наступні пів години були для 19-річної Ані мукою: відчувала себе бездомною кішкою, яка прибивається з будинку до будинку у пошуках чогось теплого та світлого. Оце я «Forever alone», сказала сама собі, і в пошуках хоч якихось розваг тихенько засіла у соціальні мережі. Компанія, ніби не помічаючи моєї присутності, почали голосно волати російську попсу. На мить мені здалося, що не «Вите надо выйти» (сучасна пісня поп-жанру), а мені, притому, саме в цей момент. Але махнувши рукою, почала вслухатися в їхні до болю смішні діалоги.

«-Ти знав, шо в цьому готелі, напевно, зупинялися Монатік, Время и стекло, тай сам Потап, наверно, тоже!

- Та наверно  да! А прикинь, ми тут зараз з тобою футболки сушимо!».

В той момент, все ж, наважилася до них підійти. Я довго ніяковіла і намагалася якнайкраще влитися в компанію, постійно жартуючи та розмовляючи про всяку ахінею. Я запитала, чи знали вони про те, що на сходах, які «мають честь» сьогодні оберігати від зливи наші наплічники, ступали люди, які справді змінювали цей світ. Постаті, які свого часу багато що створили, відкрили та написали. Я довго розповідала одноліткам про Оноре де Бальзака, Франка, Штрауса, Сенкевича, Пілсудського, Гагаріна та Жана-Поля Сартра. На моє здивування, компанія уважно слухала всі розповіді та справжні життєві драми, які були в кожного з кола цих мислячих, геніальних та видатних людей.  Троє молодиків наввипередки почали розповідати про те, як і коли вони вперше доторкнулися до глибокого слова Бальзака, довго сперечалися про «Нудоту» Сартра, та доволі цікаво пояснювали що до чого в чтиві польського прозаїка.

Так ми говорили близько 40 хвилин, допоки не закінчився дощ, і на землю не впала остання небесна краплинка. Жак Фреско колись говорив про те, що Герберт Уеллс дуже розчарувався в людях, бо думав, що ми прийдемо до більш наукового суспільства, ніж сьогоднішнє. Але не світ ранив його, а те, що він від нього очікував. Уеллс гадав, що люди більше потягнуться до науки, і менше – до метафізики. Він думав, що система буде накопичувати знання, і знайде новий, правильний напрямок. Але те, що дійсно приносило йому біль – власні очікування. Сьогодні я  теж на них прогоріла. Не вперше.

Розвіяння чергових стереотипів, «не правильні» очікування, та приємна розмова – як антидепресант минулого, холодного вечора. З впевненістю можу сказати, що ми – сучасна молодь, іноді можемо відповісти на питання, хто такий Антуан Рокантен. Але на жаль, сьогодні важко навіть уявити, що був час, коли інтелектуали, а не кінозірки, представляли собою кумирів натовпу. Парадокс? Так! Тому сьогодні, як ніколи, надзвичайно важливо просувати важкі інтелектуальні масиви в суспільство, допомогти тим, хто того потребує, не насварити, а навчити. Не захопити, а віддати, не показати кулак, а простягнути долоню, не заховати, а поділитися, не говорити, а вислухати, не розірвати, – а обійняти. Тоді, можливо, наші телеканали та соціальні мережі почнуть вибухати розумними, інакомислячими постатями. І Вітя, нарешті, «выйдет», раз і назавжди.