Через Національний пантеон до національної ідеї

Майже цілий місяць небайдужі українці слідкували за долею праху відомого українського поета та письменника Олександра Олеся. 3 січня стало відомо, що його останки ексгумують з Ольшанського цвинтаря у Празі, а опісля –  знадобилось більше 3 тижнів для того, щоб тіло прибуло в Україну. Як наслідок, наш великий співвітчизник знову віднайшов вічний спокій на Лук’янівському кладовищі лише на день вшанування Героїв Крут, тобто 29 січня...

Згідно з даними Інституту національної пам’яті, за межами України перебуває близько 250 тисяч поховань представників української інтелігенції та національно-визвольного руху. Начальник відділу обліку і збереження місць пам'яті Павло Подобєд повідомляє, що багатьом з них найближчим часом загрожує ліквідація. Це сигнал, який мав би занепокоїти громадськість та владні інституції. Втім, з уст вищого керівництва країни ми не почули нічого, за винятком згадки міністра культури  Євгена Нищука  про планування на Лук’янівському кладовищі Алеї почесних поховань для видатних діячів культури, військово-політичної еміграції та науковців. Раніше голова Інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович говорив про те, що проблему з похованнями українців за кордоном загалом вирішити буде складно. За його словами частина могил залишиться за кордоном під доглядом еміграції, а частину – доведеться перевезти в Україну...

Такий стан справ вкотре змушує нас задуматись над створенням Національного пантеону. У 2015 році ВРУ прийняла постанову про побудову його в Києві, а в інших містах – відкриття Алей пам’яті Героїв України, які загинули захищаючи її незалежність під час україно-російського збройного протистоянні останніх років. Поки немає зрушень у реалізації цього  задуму, але зі всіх сторін стає помітною його необхідність. Важливо зрозуміти, що Національний пантеон це – не просто місце, де будуть поховані видатні діячі минулого. Це культурний, освітній та духовний простір нашого патріотизму, підґрунтя нашої самобутності та ліки від посттоталітарного  минулого. Тому, створення цієї символічної установи у столиці повинно стати одним із першочергових завдань для українського культурного та політичного владного класу.

Згадаймо, скільки раз нашу історію намагались переінакшити або вкрасти, та нікому так і вдавалось зробити це до кінця. Це беззаперечний доказ і нагадування про те, що ми повинні гранично жорстко відстоювати свою пам'ять та ідентичність. Зараз боротьба з історичним невіглаством наших громадян  повинна стати не менш важливою, ніж відсіч іноземній агресії. В іншому випадку, ворог і далі матиме середовище, де можна поширювати свої загарбницькі настрої. Про це можна згадувати, а можна – заплющити очі, але ця проблема щоразу створюватиме все нові і нові перепони на шляху до сучасного розвитку. В таких умовах Національний пантеон може і повинен стати фундаментом для розбудови національної ідентичності.

Національні пантеони є в багатьох країнах, зокрема в сусідній Польщі (візьмемо для прикладу краківський Вавель). Можливо, саме завдяки цьому в цій державі таке міцне відчуття патріотизму?  Хто-зна.. Але, все ж таки, легше усвідомлювати свою історичну тяглість, коли можеш доторкнутись до могили Мешка (перший польський князь), ніж, коли просто читаєш захопливі історії про походи князя Ігоря чи Святослава. Звісно, у нас ще є Аскольдова могила, проте досі у фахівців є сумніви щодо наявності в ній останків князя. На превеликий жаль, після татарських навал і пізніших загарбань ми втратили могили багатьох славних предків, але деякі пам’ятки  ще залишились. І саме концентруванням їх в одному осередку можна зайнятись. Тим більше, якщо згадати тих, чиї тіла знайшли останній спочинок за кордоном. Серед інших такі титани духу як Степан Бандера, Симон Петлюра,  Іван Мазепа, Павло Скоропадський… Сьогодні їхнім могилам нічого не загрожує, але хіба хтось сподівався, що Олександрові Олесеві доведеться шукати місце для перепоховання?

Для того, щоб Пантеон був справжньою опорою нашої самобутності, важливо, щоб на території, виділеній для нього, був також музей, в якому б зберігались найвизначніші пам’ятки нашої історії та культури. Це мали б бути речі-символи, які нагадують нам про наше походження, його тяглість та унікальність. Мені важко говорити, які саме експонати краще залучити до нього, але фахівці з Інституту національної пам'яті мали б нас зорієнтувати. Цей музей не повинен бути великим чи помпезним. Достатньо, щоб він містив артефакти, які б красномовно показали багатство та велич нашої нації всім нашим друзям та ворогам, а в першу чергу – нам самим. Такій установі слід брати до уваги найкращі світові практики, адже вона повинна стати візиткою України для іноземців та місцем обов’язкових відвідин найрізноманітніших високопосадовців. Важливо докласти максимум зусиль для того, щоб кожен міг зрозуміти значення будь-якої пам’ятки.

Хтось називає музей цвинтарем для культури, а хтось – концентрованим осередком пам’яті. Втім, характерно, що завдяки дбайливому догляду такий заклад може стати сполучною ланкою між різними поколіннями. Згадуваний музей та поховання видатних діячів минулого разом із сьогоднішніми героями україно-російської війни додадуть нам духовних сил для продовження боротьби за свою країну. Нам життєво необхідно створити Національний пантеон! Це допоможе нам згадати та створити самих себе…