Чернігівські руїни

Місто оговтується після масивних обстрілів — поки що більше морально, ніж фізично

Чернігів. Востаннє був там минулої осені. Красиве, охайне місто, чудова архітектура, неймовірна кількість пам’ятників. Майже скрізь є велодоріжки. Взагалі місто комфортне, багатолюдне, тепле. З початку війни Чернігів потрапив під жорсткі та масивні обстріли. Мерія міста повідомила про 70 відсотків пошкоджених та зруйнованих будинків.

СТАДІОН, БІБЛІОТЕКА І «День»

Разом з кількома десятками колег із українських та закордонних ЗМІ колоною автівок вирушаємо із Києва до Чернігова. До війни дорога була швидка та зручна. Майже прямим шосе можна було доїхати швидше, ніж за дві години. Зараз, через підрив мосту перед містом, дорога іншим шляхом займає майже чотири години. У деяких місцях доводиться їхати полем. На парканах вздовж дороги трапляються дивні написи: «СТОІ СРЕЛЯЮТ». Незрозуміло, що загарбники мали на увазі, мабуть, просто безграмотні. Також на шляху маємо сильно пошкоджений міст з однією колією для проїзду та одну понтонну переправу. Дорогою вже є звична картина — багато руйнувань у селищах та спалена російська техніка.

У Чернігові пересідаємо в автобуси й їдемо до стадіону імені Гагаріна, де грав матчі футбольний клуб «Десна». Поки їдемо, читаю новини від представника пресслужби клубу Дмитра Дорошка: «Арена просто в жахливому стані. Стадіон бомбардували три ночі поспіль. По числах я не згадаю, але вперше влучив один снаряд у східну трибуну. Це та, що була накрита банерами. Вдруге прилетіло шість чи сім снарядів із «градів». Тоді вже були ґрунтовні пошкодження на західній трибуні та тренувальному полі, зруйновані туалети стадіону. Трибуну склало повністю, а глибина вирви від снарядів склала близько шести метрів. А в третьому випадку відбувся авіанапад. Було скинуто вісім бомб. Я не фахівець, але, як на мене, стадіон реконструкції не підлягає. Поряд з ареною була наша база футбольного клубу, яка до війни була в ідеальному стані з найновішим обладнанням. Так-от, її знищено повністю».

На стадіоні знімаю три величезні ями від авіабомб. Поруч зруйнована дитяча бібліотека. Воронка від бомби влучила просто в п’яти метрах від історичної будівлі. Розбиті стіни, за якими частково вціліли книжкові полиці. Уже вдома, коли переглядаю фото, серед каміння бачу газету «День».

ЛЕКЦІЯ ТА СПОВІДЬ ВІД ВОЛОДИМИРА БОЙКА

На стадіоні зустрічаю постійного автора «Дня», відомого історика Володимира БОЙКА. Незважаючи на хворобу, ймовірний бронхіт, він доєднався до нас, приїхавши велосипедом. Зустріти знайомого в місті, яке лише кілька днів як розблоковане, додало відчуття неймовірної радості. Разом оглядаємо руйнування, згодом сідаємо в автобус. Володимир знайомий з організатором нашого престуру Антоном Геращенком, тож велосипед нашого друга їде теж із нами. І це дуже добре. Дорога до наступного місця злочинів росіян займає п’ятнадцять хвилин, які він присвятив історичній лекції для закордонних журналістів. Також розповів мені про своє перебування в місті.

«Весь час із 24 лютого й дотепер я не залишав Чернігова. Крім першого дня — 24 лютого о четвертій ранку вирушив автобусом до Києва. Але вже десь за годину прочитав повідомлення журналіста Валентина Торби (газета «День»), що почалося: росія бомбардує Київ, Бровари, інші міста, — розповідає свою історію Володимир Бойко. — Підійшов до водія і перепитав, чи він знає про це. Сказав, що ні. Автобус зупинився в селі Кіпті, що за 40 км на південь від Чернігова. Пасажири ледь не пів години вирішували, що робити далі. У підсумку п'ятеро людей вирішили повернутися до Чернігова, більшість далі попрямувала до Києва. До речі, один пасажир поспішав на літак і просто не повірив, що рейсів уже не буде...

Я вирішив повернутися до Чернігова й залишитися тут, хай би що відбувалося. Єдине, про що шкодую, — що не вивіз відразу маму, котрій 81 рік, у безпечніше місце. А треба було.

Попутною фурою доїхав до села Іванівка, що за 12 км від Чернігова. Порадував водій-одесит. Він гучно обурювався з нападу росії, демонструючи свою патріотичну позицію, і, попри очевидну війну, вважав своїм обов'язком доїхати до місця призначення, завантажити продовольство й лише після цього повертатися до Одеси.

Перші вибухи виразно почув на в'їзді до села Іванівка, де пересів на приміську маршрутку. Лунали вони зі сторони селища Гончарівське, де базується українська Сіверська бригада. Про себе відзначив: який у тому сенс, адже військові вийшли звідти ще кілька днів тому. Згодом таких проявів дурості російської орди надивився чимало.

У Чернігові, десь близько сьомої, зайшов на роботу, зібрав мінімум необхідного (як з'ясувалося — замало), поспілкувався з двома співробітниками, яких побачив, для більшості написав до корпоративного месенджера, щоб на роботу не приходили — працюватимемо дистанційно. Навіть зробив два інтернет-включення: одне за програмою DOBRE, інше — U-LEAD з Європою. В обох випадках ішлося про навчальні заходи, що на тлі навколишніх подій виглядали фантасмагорично.

А далі — повернення додому (десь пів години пішки) містом, що раптово змінилося. У повітрі стояв виразний запах гарі, причому чогось синтетичного. Повз мене промчало кілька автівок «швидкої», рух машин виглядав дивно: їх було мало, а наявні мчали особливо не звертаючи увагу на правила. Біля банкоматів вишикувалися довжелезні черги. Час від часу було чути вибухи — ближче, далі. Повернув до магазину продтоварів — вони ще були відкриті, охорона пускала обмежене число покупців. Полиці виявилися напівпорожніми, тож брав, що було. І правильно, бо вже наступного дня абсолютна більшість торговельних точок закрилася (нормальна робота ще й нині не відновлена).

Уже вдома подивився новини, побачив відео довжелезних колон орків — вони просто їхали селами й малими містами Чернігівщини. Це означало, що за дві-три години мав відбутися бій біля самого міста».

Загалом про кожен день окупації Чернігова, життя без зв’язку, світла, води й тепла Володимир Бойко розповідач читачам «Дня». А із лекції пана Володимира навіть я дізнався багато нового про історію міста, що вже говорити про закордонних журналістів, для яких це все — «Україна Incognita». На жаль, за вікном автобуса бачили лише картинки зруйнованого міста. Такий великий дисонанс — історія будівництва та розвитку, а за склом — історія жива та зруйнована.

ДРАМА НОВОСЕЛІВКИ

Далі — жахливе місце. Село Новоселівка. Це майже місто, околиця. Важко зрозуміти логіку загарбників, хоча логіки в цій війні бракує постійно. Але навіщо літаками, які йдуть на наднизькій висоті, близько ста метрів, кидати величезні бомби вагою 250 кілограмів у приватний сектор? Воронки від бомб просто величезні. Усі будинки навколо зруйновані. Пілоти добре бачили ціль — приватний будинок, але все одно скидають на нього бомби. На щастя, багато мешканців у цей час сиділи в бомбосховищах і залишилися живі.

Ми всі, так би мовити, туристи із Києва, починаємо розпитувати тих, хто на порозі свого зруйнованого житла намагається хоч якось навести лад, знайти що-небудь. Кожна історія різна, але і схожа. Всі в одну секунду втратили все. Все, заради чого важко працювали роками. Втратили дорогі, цінні та пам’ятні речі.

Валентина під час авіанальоту була в гуртожитку в підвалі. Пережила два удари, з першого разу росіяни розбомбили половину будинку, з другого разу рознесли вщент. Серед залишків будинку — кішка Муська. Вона не хоче полишати свій дім, тож Валентина приходить її годувати. А серед купи каміння знайшла справді цінні речі — частину сімейного фотоальбому. А в ньому — знімок батьків…

У полі нашого зору постійно руйнування, місцеві, котрі намагаються почати хоча б прибирати навколо зруйнованого житла. Біля зруйнованих багатоповерхівок їхні мешканці видаються злими. Якась жінка сварить Зеленського, вимагає від нього за його кошти відновити її зруйновану квартиру. Її сусіди мовчать, ніхто не хоче сваритися.

У центрі міста бачимо зруйнований готель «Україна» та молодіжний центр. Комунальні служби роблять свою роботу, прибирають залишки руйнування на вулицях. Місцеві мешканні активно долучаються і приводять до ладу свої двори.

У місті поки що працює мало магазинів. Дорогою бачу людей, котрі несуть лотки з яйцями. Згадую себе на початку березня, коли теж вдалось купити два десятки яєць, ніс їх на витягнутих руках. Є черги в аптеки. Закриті всі кав’ярні та ресторани. У багатьох із них побиті вікна. Сподіваюсь, вони незабаром відкриються.

А я повернуся до Чернігова, аби просто підтримати тих, хто буде тут працювати. Куплю каву, замовлю обід, залишу чайові офіціанту. Зайду в музей та придбаю сувенір. А ще заїду в Новоселівку. Там точно відбудують зруйновані будинки…