Кого «вбили» на вінницькому телебаченні

«Моя героїня — Зоя Кирпич, яка прийшла працювати на телебачення і стала однією з підозрюваних у вбивстві, це по суті я, тільки трохи молодша», — з перших хвилин розмови інтригує Наталка Доляк. Справді, у Наталки є чималий телевізійний досвід, вона працювала на різних вінницьких телеканалах і добре знає цю «кухню» зсередини. Тому не дивно, що вінницький читач у описах, сценах і головних героях може легко упізнати реальних особистостей, які стали прототипами детективу. Справжність, подекуди навіть реалістичність студій, загальна атмосфера шаленого драйву роботи репортерів притягують передусім тих, кого манить сфера журналістики. Єдине, що вигадала авторка, це саме вбивство, з детальним описом сцени, знарядь, мотивів, які, до речі, мав кожен герой. Власне, Наталка зізнається, що, пишучи детектив, вона сама не знала, хто ж стане вбивцею у фіналі, бо головні герої настільки самодостатні, що самі «ведуть» читача до логічної розв’язки: хто? як? чому?

«МОЯ ГЕРОЇНЯ ЗАСЛУГОВУЄ НА ТЕ, ЩОБ НАПИСАТИ СЕРІЮ З ЩОНАЙМЕНШЕ 5 ДЕТЕКТИВІВ»

— На сьомому небі» — це сиквел, тобто продовження детективного роману із Зоєю Кирпич у головній ролі, — розповідає Наталка. — Перший отримав назву «Шикарне життя у Вупперталі». Я його написала ще у 2012 році, ніби як лабораторну роботу, бо мені було цікаво, чи зможу взагалі писати детективи. Він довго лежав у шухляді, надсилати комусь-кудись сміливості не було, допоки не подзвонила Міла Іванцова, яка на той час працювала редактором у КМ-БУКС і запитала, коли змогла б я написати детектив. Тоді я нескромно відповіла: «завтра» і наступного дня надіслала рукопис. І так у 2017 році вийшов мій перший детективний роман «Шикарне життя у Вупперталі».  Відверто, тоді я не думала ще щось писати, але фідбек від читачів, критиків та літературознавців був настільки широким, що я задумалася про продовження, бо моя героїня заслуговує на те, щоб написати серію щонайменше з 5 детективів.

По суті, Зоя Кирпич — це прототип мене, тільки трохи молодша. Я спеціально списала її із себе, щоб не заплутатися в детективних лабіринтах. Якщо у першому романі Зоя розслідує вбивство закордоном, де, власне, і я жила, і працювала тривалий час, то другий — «На сьомому небі» — це знову ж моя історія, тільки вже про вінницьке телебачення. За своє життя я працювала в різних організаціях і на різних посадах. Сподіваюся, після виходу усіх п’яти книг, мене не перестануть запрошувати на роботу через те, що я «зливаю» усі закулісні секрети (посміхається. — Авт.).

«З 10 ДІЙОВИХ ОСІБ 5 — ПРОТОТИПИ, ЗА ЯКИМИ СТОЯТЬ РЕАЛЬНІ ЛЮДИ»

— Ще коли я тільки задумувала цю книжку, то казала своїм колегам і на одному, і на другому телебаченні про те, що вони стануть прототипами мого роману. Ніхто не заперечував, не сказав мені: «ні-ні-ні». Відтак окремі колеги очікували виходу цього роману навіть сильніше, ніж я. З десяти дійових осіб п’ять — це конкретні прототипи, за якими стоять реальні люди. Їх можна упізнати і вони, до речі, легко себе вже «вирахували». Один образ «сплетений» з двох коліжанок, решта це домислені герої, які мають лише «відтінок» реальних людей. Час від часу виникають запитання на кшталт: «а чому це ти мене з тією жінкою одружила, у житті ж не так?». Я пояснюю, що не писала документальну прозу, не писала про реальних людей, просто взяла їх за прототипи своїх героїв... Може, це не скромно, але свій роман прирівнюю до роботи художника. От є митець, який змальовує модель такою, як вона є, тобто фотографічно, може навіть прикрашає. А є Пікассо, котрий малює тебе квадратами. Такий образ, стиль, не всім може сподобатися, або ж навпаки — вразити чи викликами сміх.

До речі, один з прототипів мого роману це перший читач і редактор — відома вінницька журналістка Світлана Вишневська, з якою я працювала і якою захоплююся. Я спеціально дала їй на вичитку рукопис, хоча ніколи раніше цього робила. Але мені важливою була її думка, бо вона жінка стильна і мене цікавив саме стиль викладення: чи не відступила я від образу головної героїні, чи не заплутала читача детективними лабіринтами. Відгук був чіткий і короткий: «Детектив «Шикарне життя у Вупперталі» — класний, але «На сьомому небі» — ще класніший». І це при тому, що прототип Світлани, який легко впізнається, далеко не позитивний, не білий і пухнастий.

«ЦЕ СПЕЦІАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ МОМЕНТ — МОМЕНТ «ЗАКОЛИСУВАННЯ»

— Переповідати сюжет не буду, це справа читача. Єдине скажу: куди б не приходила Зоя Кирпич, там завжди стається вбивство. Класика, як Еркюля Пуаро. Чесно кажучи, писати детектив дуже цікаво, особливо на рівні того, коли ти закручуєш сюжет і кидаєш купу «апендиксів», брехливих ліній. Та коли розумієш, що вже час розплутувати, то постає питання, а який же мотив. Придумуєш один, він виглядає з натяжкою. Другий — надто побутовий. Третій — не зовсім вдалий. І тут у пригоді стають головні герої, які самі кажуть, чи могла та чи інша дійова особа вчинити вбивство і не одне. Власне, для цього я детально описую персонажі. Це спеціально зроблено. Читач, дочитавши до вбивства, має знає все про героїв і розуміти, що кожен з описаних може бути підозрюваним.

Ще однією спеціальною «фішкою» є затягнута кульмінація і, власне, сама сцена вбивства. Когось це нервує, мовляв, скільки можна описувати героїв і телевізійні студії. Але це спеціальний технічний момент — момент «заколисування». Коли людина купує детектив, то вона одразу прогнозує себе на вбивство і розслідування, під час читання якого інтерес подекуди згасає. Я пішла іншим шляхом — змусила читача читати і чекати щось класне, якого довго немає. І він вже ніби розчаровуєшся, «заколисується», аж раптом, не очікувано стається вбивство. І не одне. Тоді інтерес розгорається і книжку можна «проковтнути» за кілька годин.

Я просто кайфувала від процесу написання детективу, бо не знала, що в  фіналі. Для мене важливим було «виготовити» головних героїв, показати хто є хто, чим дихає, займається, а далі вони ніби живуть своїм життям, ведуть за собою. І коли доходить до вбивства, я як письменниця, може, й хочу навішати його на одного з героїв, але розумію, що він так зробити не міг. Тоді відбувається пошук, вимальовується чіткий мотив і стає очевидним хто, як і чому. Дописавши детектив, я дозволяю собі повернутися до початку і додати кілька натяків для читача, щоб пазлик остаточно склався.

«ЦЕ ВИРОБНИЧИЙ РОМАН, ЩЕ ОДИН ПІДКОРЕНИЙ ЖАНР»

— Над детективом «На сьомому небі» я працювала недовго, десь місяць. Річ у тім, що роман ще не був написаний, як я анонсувала його у видавництві «Темпора», і отримала «добро» на написання. Рукопис був готовий рівно рік тому — 3 листопада, ще місяць вносила останні правки і редагувала. Презентація книги у Вінниці відбулася 3 жовтня, тобто місяць тому. Тоді ж стало відомо, що детектив «На сьомому небі» потрапив до довгого списку Книга року ВВС — 2020. Як зауважив літературознавець Олег Соловей, який слідкує за цією премією і з того, що він знає, то це, напевно, був перший випадок, коли книжка, вийшовши у світ, буквально через місяць потрапила до довгого списку ВВС.

На мою суб’єктивну думку, це сталося через те, що в ній йдеться про журналістську «кухню». А, як відомо, ті, хто відбирають довгі списки, самі журналістки, тобто тема їм видалася близькою. Взагалі критики відзначають, що детектив « На сьомому небі» — це виробничий роман, ще один підкорений жанр. І мені приємно, що моя, як каже Олег Соловей, «мультижанровість» наростає.

«В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ ВЖЕ ВИМАЛЬОВУЮТЬСЯ АВТОРИ, ЯКИХ НЕ ТРЕБА З КИМОСЬ ПОРІВНЮВАТИ»

— З іншого боку тішить те, що ніша детективів в сучасній українській літературі інтенсивно наповнюється. Якщо раніше багато писали історичну чи жіночу прозу, то зараз навіть цей жанр має детективну лінію чи хоча б елементи. Так, у цьогорічному довгому списку ВВС з 13 книг, напевно, це 5 детективів, відкриті або хоча б з лінією. В основному, якщо гендерно, то детективи більше пишуть чоловіки. Але у мене є свій козир — жіноча іронія, що дозволяє «виструнчувати» стиль. Хоча треба зізнатися, що коли я пишу, то багато читаю. У мене коротка пам’ять, це і добре, і погано, але більше добре, бо я не тримаю в голові те, що мені не треба. Але разом з тим, якщо я довго не пишу, то зменшується словниковий запас. І для того, щоб його відновити, наповнитися, так би мовити словесно, я починаю читати. Тобто коли я пишу історичну прозу, а читаю книги історичної тематики, коли я пишу детективи, то відповідно читаю детективи, щось іронічне, легке.

Безумовний взірцем для мене залишається Агата Крісті, стилістично подобається Дмитро Безверхній, до речі, у «Темпорі» у нього також вийшов детективний роман «Порцеляновий погляд». Він дуже класно пише. Ще мені подобається Богдан Коломійчук і його ретродетективи, визнаний лідер — Андрій Кокотюха, а також Владислав Івченко, Юрій Камаєв та інші. Взагалі зараз у сучасній українській літературі вимальовуються неординарні автори зі своїм неповторним стилем. І вже, дякувати богу, потихенько відходить у небуття ось це порівняння чи маркетингова фішка: «українська Стефані Меєр», «Вінницька Агата Крісті». Мені здається, що зараз в українській літературі вже вимальовуються автори з власним неповторним стилем, яких не треба з кимось порівнювати, а просто називати їхнє ім’я, і читач зрозуміє, про кого йдеться.

«ЛЮБЛЯТЬ РІЗНІ МОЇ КНИГИ»

— Мені з читачами пощастило. Вони у мене міцні і постійно. Люблять різні мої книги і пробачають скачки по жанрах. Іноді мені самій здається дивним, як одна й та сама людина може розділити зі мною ношу глибокої історичної «Чорної дошки», правдивої «Заплаканої Європи», пригодницького детективу «Шикарне життя у Вупперталі» чи іронічного роману «Де трава зеленіша». Адже порівнювати ці книги нереально. І я вдячна читачеві, що він дозволяє працювати мені у різних жанрах, не дозволяє мені вигорати, тупцюючи на одному місці, і постійно чекає моїх книг.

А вони будуть. Вже готовий «кістяк» наступного детективного роману. Де цього разу опиниться Зоя Кирпач? Не скажу! Але картинка охо-хо-хох як заінтригує.