Експеримент, викликаний внутрішньою необхідністю

Спершу вийшов у перекладі українською роман Володимира Рафеєнка «Довгі часи». До слова, цей твір (у перекладі чеською) здобув нагороду Вишеградської літературної премії «Східного партнерства». Після окупації рідного Донецька письменник опинився в Києві. Тут він написав і видрукував українською мовою роман «Мондеґрін. Пісні про смерть і любов».

Володимир Рафеєнко — знаний автор, який здобув не одну престижну літературну премію в Росії. І ось — випробування: з коренем вирваний із попереднього життя. Віднайти сили для творчості? Натхненню не накажеш. Та вийшов «Мондеґрін...» — це своєрідний роман мовою, якою донедавна письменник не володів...

«ПАПЕРОВУ КНИЖКУ ДЛЯ МЕНЕ НЕ ЗАМІНИТЬ НІЩО»

— Які саме книжки допомогли вам вибудувати життя?

— Важко сказати. Зрештою, мабуть, усі ті, які прочитав. І хороші, і не дуже. Мені здається, саме від читача залежить, що він спроможний взяти з того, що дає йому автор. Але, знаєте, здається, не тільки книжки — і, може, навіть не передусім книжки, хоча вони і дуже важливі, — допомагають людині будувати власне життя, власну особистість, приходити до певного розуміння світу і самого себе. Набагато важливіші люди, які тебе оточують, особливо в дитинстві.

Проте якщо вже казати саме про книжки, то для мене вирішальними й найважливішими у житті були два жанри: класичного європейського роману і жанр казки — як народної, так і авторської. Скажу також, що на мене надзвичайно вплинули чотири канонічних Євангелія, які я став читати вже у зрілому віці.

— Що, на вашу думку, має зробити читання модним, престижним?

— Не впевнений, що це взагалі реальне завдання. Не знаю, чи можна міряти в термінах престижу зустріч зі світом літератури, світової культури загалом. Здається, рівень престижності й модності знайомства з Дон Кіхотом чи з Мобі Діком найближчими роками змінити не вдасться.

— Ви надаєте перевагу електронним чи паперовим книжкам?

— Зручніші електронні, бо їх можна читати майже всюди і завжди. Але паперову книжку для мене не замінить ніщо. Добра паперова книжка викликає в мене щось на кшталт ніжності.

«З’ЯВИЛАСЯ ПОТУЖНА ВНУТРІШНЯ ПОТРЕБА ОВОЛОДІННЯ МОВОЮ»

— Якось ви зізналися, що не могли навіть із продавчинею розмовляти українською. А ось з’явився цілий роман! Письменник має жити мовою, якою пише. Як вам це вдається? Чи вистачає вам україномовного середовища?

— Так склалася моя доля, що в певний час з’явилася потужна внутрішня потреба оволодіння мовою, Бог це побачив і дав можливість. Якщо казати про роман, то вдалося мені це диво поки що тільки раз. Хтозна, чи зможу писати українською далі. Таке завдання завжди буде для мене викликом та іспитом на письменницьку притомність.

А можливим написання роману українською мовою стало великою мірою завдяки моїм добрим україномовним друзям, які підтримували мене і продовжують підтримувати, допомагали набувати мову, як, скажімо, Вадим Карп’як чи Андрій Бондар, який після написання книжки став її першим редактором. Його допомогу мені важко переоцінити. Йому першому я колись розказав про задум спробувати щось написати українською, і він був серед перших, хто мене підтримав.

— Ваш роман «Мондеґрін. Пісні про смерть і любов» — експеримент чи внутрішня необхідність? Наскільки вас вела мова?

— Це був експеримент, викликаний внутрішньою необхідністю. На початку роботи мову я не знав і мені потрібно було її вивчати одночасно з написанням тексту. Це було дуже важко. Але, мабуть, десь після першої третини роману мова повела мене, і стало писатися набагато легше.

«МЕНЕ ПРИВАБЛЮЄ ЯКІСНА ПРОЗА І ЗАСМУЧУЄ НЕПРОФЕСІЙНА»

— Як би визначили злам у свідомості, коли стали писати українською?

— Я не думаю, що в цьому процесі можна мислити в категоріях зламу. Ближче до істини — відчуття безпорадності й розпачу, назустріч якому підіймається хвиля мовної енергії, що й веде тебе туди, куди потрібно самій мові й тому предмету, який вона дозволяє тобі виписати належно.

— Чи навернення до української дало поштовх до переосмислення раніше прожитого?

— Швидше навпаки: переосмислення раніше прожитого вимагало звернутися до української мови. Яка потім у свою чергу поглибила і загострила, звичайно, деякі процеси самоідентифікації й структурування світу навколо себе.

— Ви зізналися, що нині вирішили писати одну книгу українською, одну — російською. Чи не «ревнуватимуть» вас мови?

— Мабуть, будуть, але що поробиш...

— Чи не розчаровані ваші читачі, які знали вас як відомого автора російськомовної прози?

— Не маю жодного уявлення, хто і в чому розчарований, і, зізнатися, не дуже цим цікавлюся. У моєму віці на перший план виходять інші життєві орієнтири.

— Що не сприймаєте в сучасній українській прозі? І що приваблює?

— Я не літературний критик і не маю стільки часу, щоб читати все, що наразі друкується, аби знати все і всіх. Тож можу сказати: мене приваблює якісна проза і засмучує непрофесійна.

«ЧЕРГОВА СПРОБА ЩОСЬ НАПИСАТИ — СУЦІЛЬНА ПРИГОДА»

— Ваші слова: «Письмо для мене — суцільна пригода». Кілька слів про це.

— У своєму письмі я завжди імпровізую. Ніколи не знаю, що з цього вийде і чи вийде хоч щось пристойне. Тому кожна чергова спроба написати щось путнє — суцільна пригода, яку кожного робочого дня починаю на свій страх і ризик.

— Стверджуєте, що поєднуєте реалізм та магічний реалізм. Наскільки ваша проза — «казка» для дорослих?

— Наскільки мені це вдається, мабуть, не мені оцінювати, але принаймні я відчуваю, що казкові принципи відтворення реальності для мене дуже важливі.

— Мовите про себе як про автора-одинака, анахорета. Соціальні мережі — не для вас?

— Я не є активним користувачем соціальних мереж і радше використовую їх як засіб передачі інформації. Не той у мене темперамент і не настільки я цікава людина, щоб постійно щось розказувати про себе.

— Музика у вашому житті.

— Так, існує й музика в моєму житті, але останніми роками я втратив здатність слухати музику постійно, як це було колись, до війни. Мабуть, до моїх внутрішніх станів наразі більше пасує тиша.