Рубiкон – 20 років потому

Традицією газети «День» є щорічне відзначення значущих для України історичних подій, ювілеїв, доленосних у національній історії дат. Щодо віх, більш віддалених у часі, 2019 року газета окрему увагу приділила 450-річчю Люблінської унії, 250-річчю від дня народження Івана Котляревського, двохсотріччю Пантелеймона Куліша, 100-річним ювілеям Омеляна Пріцака та Івана Лисяка-Рудницького.

Але наше видання аналізує не лише події давнього минулого, а й сучасну, «гарячу» історію. Тому цей рік було оголошено газетою «День» роком 20-річчя президентських виборів в Україні — 1999-й. Таке рішення нашої газети є невипадковим і свідомим: адже нагадаємо, що під час цих виборів «День» був фактично єдиним опозиційним до влади друкованим органом в Україні й відстоював цю позицію гранично послідовно. Зараз же нас цікавлять два моменти, які роблять події 20-річної давнини надзвичайно актуальними. По-перше, як ці вибори змінили Україну. І, по-друге, наскільки їх результати були усвідомлені у середовищі шанованих інтелектуалів та лідерів думок. І по-третє, головне — наскільки в громадському дискурсі засвоєні причини і наслідки, які ми маємо через 20 років. Хочемо підкреслити, це не смуток за втраченим шансом. Це політична наука для побудови гідного майбутнього.

«День» звернувся до політиків, експертів, журналістів, істориків, студентської спільноти, викладачів із проханням відповісти на такі запитання:

ФОТО ДЛЯ ІСТОРІЇ. ПІСЛЯ ТРИВАЛИХ КОНСУЛЬТАЦІЙ УЧАСНИКИ «КАНІВСЬКОЇ ЧЕТВІРКИ» ОГОЛОСИЛИ І ПОСТАВИЛИ ПІДПИСИ, ЩО ОБ’ЄДНАНУ ОПОЗИЦІЮ ПРЕДСТАВЛЯТИМЕ ЄДИНИЙ КАНДИДАТ — ЄВГЕН МАРЧУК. ЦЮ НОВИНУ МИТТЄВО ПЕРЕДАЛИ ВСІ СВІТОВІ АГЕНТСТВА. ОДНАК ЗА КІЛЬКА ГОДИН ОЛЕКСАНДР МОРОЗ НЕСПОДІВАНО ВІДКЛИКАВ СВІЙ ПІДПИС, ЗЛАМАВ ДОМОВЛЕНОСТІ ТА ЗАЯВИВ, ЩО ПІДЕ НА ВИБОРИ САМОСТІЙНО. ШАНСИ ОБ’ЄДНАНОЇ ОПОЗИЦІЇ БУЛИ ЗРУЙНОВАНІ. І ВІДЛУННЯ ЦЬОГО МИ ВІДЧУВАЄМО І СЬОГОДНІ... / ФОТО З АРХІВУ «Дня»

1. 20 років президентських виборів 1999 року: ваша позиція тоді й зараз? Чи змінився відтоді ваш погляд на цю подію (для студентів: що ви пам’ятаєте (якщо пам’ятаєте) про ті вибори)?

2. Чи поділяєте ви точку зору, що вибори-99 були для країни своєрідним «Рубіконом», важливим рубежем, який визначав, чи використає Україна історичні шанси (як країни Балтії чи Польща), чи законсервує олігархічну систему?

3. Яким стали для країни та держави наслідки вибору, зробленого 1999-го, як очевидні, так і приховані, тривалі, «довгограючі»?

4. Щодо майбутнього, як, враховуючи всі ці наслідки, протистояти вкрай небезпечним викликам, що стоять перед Україною, — і старим, і новітнім?

Адже при владі зараз фактично «політичні внуки» системи, остаточно сформованої у 1999-му.

Сьогодні ми пропонуємо вашій увазі першу частину нашого проекту, де представлені думки політиків, експертів, журналістів.

«ВИБІР, ЗРОБЛЕНИЙ 20 РОКІВ ТОМУ, ДОСІ ФОРМУЄ СТИЛЬ ВИБОРУ ВЛАДИ В УКРАЇНІ»

Iгор ГУЛИК, заслужений журналіст України, редактор, блогер, член НСЖУ, Львів:

— 20 років тому, очевидно, ще не викристалізувалися основні реперні точки самого вибору, і особливо контексту, в яких його довелося робити українському суспільству. На цих виборах, як на мене, уперше однозначно продемонстровано неспроможність вітчизняної опозиції досягти консенсусу, ба більше, — історію «канівської четвірки» мали б зараз викладати на розмаїтих курсах політології як зразок винахідливості режиму, коли йому вдалося розколоти табір опонентів.

Прорвавшись у другий тур, Леонід Кучма і його політтехнологи вперше в Україні провели широкомасштабну маніпулятивну виборчу спецоперацію. Львів’яни чудово пам’ятають про організоване владою велелюдне перепоховання жертв сталінських репресій за тиждень до дати повторного голосування. Звісно, голоси галичан лягли у скриньку Леоніда Кучми, позаяк його опонент Петро Симоненко сприймався ними як безпосередній нащадок тих, хто втілював репресії й керував ними.

На тих історичних виборах власне випробували й інший доволі ефективний донедавна інструмент поділу України — залежно від світоглядних, політичних, мовних, культурних уподобань виборця. Я вже не кажу про дрібніші ноу-хау, до прикладу, сегментизацію виборця за віком (плакати Кучми з «ірокезом»). 

Чи поділяю я точку зору, що вибори-99 були для країни своєрідним «Рубіконом», важливим рубежем, який визначав, чи використає Україна історичні шанси (як країни Балтії чи Польща), чи законсервує олігархічну систему? Безумовно. Я б сказав, навіть більше. Олігархічна система після перемоги Леоніда Кучми не тільки законсервувалася. Президент отримав шанс структуризувати її й ефективно скористався ним. Гарант Конституції набув ще й статусу «третейського судді», своєрідного «рефері» у вічній конкурентній боротьбі впливових і багатих людей, а завдяки силовим структурам, які, до слова, на той час ще не втратили «навичок» роботи за тоталітарного комуністичного режиму, і цілком залежній від президента судовій системі, міг заввиграшки «опустити» чи «возвеличити» будь-якого олігарха.

Що стосується геополітики, то Кучма, знано, послуговувався принципом «багатовекторності», намагаючись балансувати між апетитами Москви (з Єльциним це було робити простіше — «одного ж поля ягоди», з Путіним важче — приклад Тузли).

Тобто консервувалася не тільки олігархічна (фактично феодально-кланова система управління, господарки, ба навіть гуманітарна сфера), а й ситуація «провисання» України на геополітичній мапі, провисання, яке прикривалося модним тоді гаслом про «міст між Європою та Росією» тощо. Вже не кажу, що така «багатовекторність» також цементувала олігархічну систему, оскільки боронила її від конкуренції ринку західного зразка. І навіть сьогодні, після п’яти років військового конфлікту з Москвою, ми маємо справу з атавізмами кучмівської «багатовекторності», а точніше — інфантильності, прагнення «день простояти, та ніч протриматися», маневруючи між Москвою та Європою.

КАПЕЛАН. ДМИТРО ПОВОРОТНИЙ / ФОТО СЕРГІЯ ДІВЄЄВА

Вибір, зроблений 20 років тому, висловлюючись образно, досі формує стиль вибору влади в Україні. Фактично кожна елекція — від президентської, парламентської до виборів місцевих депутатів — є змаганням олігархів вищого чи дрібнішого штибу. Ледь не всі політичні партії в Україні, що беруть участь у цих процесах, насправді є політичними проєктами товстосумів. Ба більше, громадянське суспільство, про яке гучно заговорили після перемоги Революції Гідності, і, як з’ясувалося, авансом, теж значною мірою вже інфіковане впливами тих чи інших «зацікавлених осіб».

Кожен новий президент, який діставався влади після Леоніда Кучми, проголошував своїм першочерговим завданням боротьбу з олігархатом, яка насправді зводилася до преференцій тим, хто «вклався у перемогу», і намаганнями розорити інших, тих, хто опинявся по інший бік виборчих барикад. Найобачливіші, звісно, воліли «розкладати яйця» у всі кошики.

У спадок від Кучми кожен його наступник перейняв ще одну, далеко не демократичну, звичку — перетягувати на себе ковдру невластивих своїй інституції повноважень, за будь-якої слушної нагоди кроїти Основний Закон. Ця традиція, на жаль, живуча й досі. 

Як, враховуючи всі ці наслідки, протистояти вкрай небезпечним викликам, що стоять перед Україною, — і старим, і новітнім? Як на мене, рецепт тут простий і водночас нереальний у сучасному вітчизняному контексті. Україна мала б якомога хуткіше інтегруватися з Європою, переймаючи звідти не тільки практику державного управління, а й традиції політичної культури: від формування політичних партій, процесу самих виборів до неухильного дотримання усіма гілками влади рамок повноважень, визначених для них Конституцією. Що ж до олігархату, то за рецептами теж не варто далеко ходити: реальна, а не фіктивна демонополізація економіки, подолання політичної корупції, перспективи захищених ефективними законами іноземних інвестицій і, як наслідок, справжня, прозора конкуренція.

Якщо ці рецепти будуть реалізовані, тобто якщо для їхнього втілення знайдеться політична воля президента (безособово — як інституції), парламенту й відповідно — уряду, то, гадаю, багато проблем буде знято з українського порядку денного.

Ризикну пофантазувати: за таких умов зможемо навіть говорити про повернення та реінтеграцію окупованих Росією територій.

«ПОЗИЦІЯ ПІДТРИМКИ ЯК «МЕНШОГО ЗЛА» КУЧМИ В МЕНЕ ЗНИКЛА ДОВОЛІ ШВИДКО»

Iгор ТОДОРОВ, професор Ужгородського національного університету:

— Ті вибори були чудово зорганізовані владою. Правда, повністю за російською калькою: прогресивний президент-демократ проти реваншиста-комуніста. Мені довелося навіть брати участь в кампанії підтримки Л. Кучми (виступав із лекціями по містах сходу Донецької області — Шахтарськ, Сніжне, Зугрес). Проте в першому турі я голосував за голову Народного руху України — Г.Удовенка...

На той час я був заступником декана історичного факультету ДонДУ з виховної роботи, доводилося забезпечувати явку студентів на вибори на дільниці в гуртожитку університету. Втім, ніяких вказівок, за кого голосувати, від адміністрації не було. Вважалося, що молодь не проголосує за П. Симоненка. Між двома турами голосування наш факультет відвідав другий секретар Посольства США в Україні. Він одразу звернувся із питанням: «За кого будуть голосувати ваші студенти?» Ми відповідали дипломату стримано: «У нас демократична країна, і за кого будуть голосувати студенти, ми не знаємо і не цікавимося!» Утім, тоді в Донецькій області, єдиній на сході й півдні України, переміг не П. Симоненко, а Л. Кучма. Активно був задіяний адмінресурс головою облдержадміністрації В. Януковичем.

Позиція підтримки як «меншого зла» Л. Кучми в мене зникла доволі швидко. З початку 2000 року, після доволі смішного референдуму в квітні. Тоді в університеті, як раніше, було своєрідне «соціалістичне змагання» серед факультетів щодо явки студентів на дільницю: переміг біологічний — 117%! Так сталося, що тодішній закон про референдуми передбачав дострокове голосування. Студенти, які мешкали в гуртожитку, проголосували заздалегідь, а потім за них проголосували і в день референдуму!

«Справа Гонгадзе», акція «Україна без Кучми» і призначення прем’єром В. Януковича остаточно змінили моє ставлення до Л. Кучми. Втім, варто віддати належне: саме тоді європейська і євроатлантична інтеграція була закріплена на законодавчому рівні (Закон «Про основи національної безпеки України» від 19 червня 2003 р.). Хоча сумно і дивно було дивитися, як президент в 2004 р. то записував, то викреслював із Воєнної доктрини положення про вступ до НАТО.

Чи були вибори-99 для країни своєрідним «Рубіконом»? Так, певною мірою то був своєрідний рубікон, коли були відкриті всі можливості побудови олігархічної держави. Хоча і за прем’єрства П. Лазаренка теж було багато чого зроблено. Утім, з 2000-х років почалося домінування «донецьких» і їхніх партнерів. Шанс був втрачений попри євроінтеграційну риторику. Л. Кучма, до речі, її активно вживав із 1998 року. Про консервацію системи свідчить політична реанімація Л. Кучми спочатку П. Порошенком, а потім і В. Зеленським. Саме його підпис під сумнозвісними «Мінськими угодами», які не мали жодної легітимності з погляду міжнародного права (хоча на них є посилання в документах ООН), заклав порядок денний на кілька років. Їхнє виконання, всупереч Конституції й національним інтересам України, може сприяти лише подальшій консервації олігархічної системи і її конвергенції з російським режимом.

Мабуть, результати виборів-1999 не могли бути іншими. Занадто добре спрацювала загроза комуністичного реваншу, електорат центру та заходу мобілізувався. Праві (Є. Марчук, Г. Удовенко) не мали реальних можливостей ефективно протистояти владі, а «канівська четвірка» була занадто різновекторною.

Наслідки були сумні, на жаль. Президентська каденція В. Ющенка стала часом втрачених можливостей. Передусім тому, що не було спроб змінити побудовану раніше олігархічну модель. Це уможливило реванш «регіоналів» і президентство В.Януковича.   

Щодо майбутнього. Головний виклик — Росія! Ефективно протистояти їй, забезпечувати реальну європейську та євроатлантичну інтеграцію за умов панування олігархічної системи — малоймовірно. Революція Гідності зародила надію на позитивні зміни, хоча очікування швидкого результату виявилися занадто наївними. Водночас, хоч і повільний, але рух був. Утім, він виявився скоріше не результатом внутрішнього прогресу, бо стимулювався російською агресією і необхідністю отримати безвізовий режим та імплементувати угоду про асоціацію з ЄС. Отримання Плану дій щодо членства в НАТО могло ще більше активізувати внутрішні перетворення. Проте теперішня українська влада шаленими темпами втрачає попередні здобутки, передусім у площині зовнішньої політики. Протилежні сподівання більшості електорату отримати «все і негайно» не виправдовуються і не можуть бути зреалізовані. Традиційна кучмівська олігархічна система не полишає нас, а навпаки, трансформується у щось іще жахливіше.

Проте це не означає, що Україна не заслуговує кращого майбутнього і за неї не варто боротися. Навпаки! Креативна меншість українського суспільства спроможна, спираючись на спільні з заходом демократичні ліберальні цінності (якими деякі країни ЄС відверто нехтують), побороти систему, яка перемогла двадцять років тому.

«ЯКБИ ДЕЯКІ ПЕРСОНИ СВОГО ЧАСУ НЕ ЗРУЙНУВАЛИ «КАНІВСЬКУ ЧЕТВІРКУ», ТО ШЛЯХ НАШОЇ КРАЇНИ МІГ БИ БУТИ ЗОВСІМ ІНШИМ»

Андрій СЕНЧЕНКО, голова руху «Сила права»:

— Я абсолютно усвідомлюю, що якби деякі персони свого часу не зруйнували «канівську четвірку», то шлях нашої країни міг би бути зовсім іншим. І сама країна була б іншою. Після того було багато прикладів, коли народ приймав дивні рішення. Наприклад, коли голосував за Януковича або коли піддавався на гасла Порошенка. Але це вже відповідальність виборців. Що стосується 1999 року, то тут ми маємо справу зі зрадою, адже суспільство могло підтримати єдиного кандидата від «канівської четвірки» — Євгена Марчука. На жаль, у нашій політичній тусовці завжди багато зрадників. І це наша проблема. Адже ці зрадники на щит піднімали начебто інтереси держави, а в результаті виявлялося, що за цими словами стояли власні інтереси. І робилося це неодноразово.

Дійсно, 1999 рік став певною мірою «Рубіконом». І з тієї пастки ми не можемо вибратися по цей день. В тому числі це торкається формування кланового олігархату, який по суті став на заваді формуванню середнього класну — локомотива економіки. І це в той час, коли певні європейські країни колишнього соціалістичного табору пішли зовсім іншим шляхом і забезпечили собі процвітання. В Україні на той час ще залишалася нерозграбована власність, якою можна було розпорядитися найбільш ефективно. Замість того у нас з’явилась обмежена кількість сімей, які вважають себе господарями життя країни.

Зрештою, сьогоднішні трагічні події мають своє коріння у тих часах, коли була підірвана система безпеки держави. Якщо говорити про сьогодення, то мушу констатувати, що нічого доброго від зустрічі в Парижі я не чекаю. І це, знову ж таки, ланка одного історичного ланцюга, в якому Україна опинилася заручником. 

«ВІДБУЛОСЯ ВСТАНОВЛЕННЯ ТА ЗАКРІПЛЕННЯ ПРАВИЛ ОЛІГАРХІЧНОЇ ГРИ»

Ольга ЧАЛЬЦЕВА, доктор політичних наук, доцент, завідувач кафедри політології та державного управління Донецького національного університету ім. В. Стуса:

— Я голосувала у 1999 році, але зараз маю більш зріле розуміння того, що все могло би відбутися інакше. Та чи були ми готові до іншого сценарію — до Вацлава Гавела, до лідерів рівня Чорновола? Напевно, що ні. Україна була пострадянською і з пострадянським (або й взагалі радянським) мисленням. Громадянське суспільство ще не сформувалося, людей, які усвідомлювали те, що відбувалося, було дуже мало. Рушилася стара система інститутів, а нова лише будувалася, і вона не відповідала часу. Шанс був. Для мене він зник після того, як пішов із життя Чорновіл. Після тієї трагічної події країна пішла іншим шляхом, і зараз ми можемо говорити про втрачені надії. Але не можна порівнювати нас із Прибалтикою чи Польщею, бо у нас на той момент взагалі не було державності. Ми одночасно творили і державність, і переходили до нових демократичних принципів, втрачаючи шанси і не розуміючи цього. Через це, власне, маємо сьогоднішні наслідки. Їх кілька.

Із очевидних — це те, що сформувалася кланово-олігархічна система, і це був такий собі варіант затвердження і уособлення кучмівського блоку. Приховані — це встановлення та закріплення правил олігархічної гри. Вони, до речі, і зараз існують як бомба сповільненої дії. Тривалі наслідки — це закладення в основу функціонування політичної системи механізму, який керувався правилами гри за олігархічними законами (корупційні схеми, приховані статки). Тобто це був той час, коли все це не просто вводилося, воно існувало на той момент, але потужно закріплювалося, в’їдалося, вкорінювалося у систему. Паралельно відбувалися процеси становлення демократії, була ухвалена Конституція України, тривали переговори з європейськими країнами, але з боку влади це була радше імітація публічності. Ми щось формально робили, але в реальності не були демократами. Так, громадянське суспільство розвивалося, воно народилося, але виглядало, як законсервоване.

Усе це призвело до того, що зараз перед Україною стоїть завдання — збереження своєї суверенності, причому як територіальної, так і культурно-ціннісної. Ми практично в умовах війни проходимо фазу національної ідентифікації і в цьому питанні важливо, яким чином будемо підтримувати нашу ідентичність. На мій погляд, місія політичної еліти і особливо це стосується тих, хто обіймає найвищі посади, — усвідомлювати небезпеку, яка стоїть перед нашою країною. Необхідно виступати консолідатором нації, а не вводити країну в нову конфліктну фазу. У цьому, власне, драма України, ми бачимо, що нова політична еліта, яка приходить до влади, і сам президент — не всі однаково усвідомлюють інтереси України, не всі розуміють стратегію її розвитку і вектор. Тому завдання для сучасного президента — не зруйнувати те, що є, зберегти країну і використати шанс стати демократичною державою, як прописано в Конституції. Заради цього люди вийшли на Майдан, заради цього воюють наші солдати.

«У 1999-му УКРАЇНА РОЗМИНУЛАСЯ ЗІ СВОЇМ СПРАВЖНІМ ПРЕЗИДЕНТОМ, ЯКИМ МІГ СТАТИ ЄВГЕН МАРЧУК»

Сергій ЖИШКО, політолог:

— 1999 рік — це драма української історії, яка стала прологом для цілої низки інших драм у нашій країні. На жаль, у нашого електорату немає політичної культури виборів. Як наслідок — українці часто роблять зовсім невірний вибір, який потім змінює хід нашої історії. Це спадок радянських часів, коли виборів фактично не було і народ ніхто не питав, а отже — у нас відсутня традиція робити свідомий, відповідальний вибір. Тому ми і не маємо парламенту та президента, які б відповідали історичному розвитку України. Доходить до того, що частина українського суспільства взагалі не усвідомлює необхідності розбудови власної держави. Люди толком не усвідомлюють стратегії розвитку держави, її цінностей та напрямів, яких має дотримуватися влада та політикум. А от у Росії все навпаки. Вони завжди будували імперію, хоч би якою вона була. Для них існування що царської Росії, що СРСР, що РФ не піддається сумніву. І на виборах у них немає проблем, кого обирати, адже всі кандидати — за Росію, в той час як у нас постійна різновекторність.

Але зауважу, що у нас є державники. На жаль, у 1999 році Україна розминулася зі своїм справжнім президентом, яким міг стати Євген Марчук. Це очевидно і підтверджується подальшим ходом історії, адже ця людина цілком присвятила себе служінню державі, навіть коли вже не обіймала офіційних посад. Марчук на посаді президента міг стати нашим Де Голем, який досі має морально-політичний авторитет. Він міг Україну перевести на новий рівень розвитку. І той час дійсно був для нас «Рубіконом». На жаль, навіть не всі націонал-демократи підтримали його, окрім декількох — Левка Лук’яненка, Слави Стецько, Юрія Шухевича та інших. Для інших патріотів, які боялися приходу колишнього «кагебіста», це виявилося великою помилкою. Марчук навіть колишнім «кагебістам» міг би запропонувати чесну гру, але якраз цього вони й боялися. Вони як були радянськими агентами, так ними і залишилися. Вони й допомагали Кучмі розкрадати Україну. Захід давав велике фінансування Україні, але скільки грошей не давай, якщо їх будуть розкрадати, нічого не вийде. Як наслідок — ми не пішли шляхом Литви чи Польщі.