Наскільки єдина «нова Європа»?
З погляду старих членів Європейського Союзу вісім посткомуністичних країн, які вступили нарівні з Кіпром і Мальтою до ЄС 1-го травня цього року, єдині у своїх позиціях у найважливіших питаннях. Справді, з часу інтервенції США в Ірак багато представників Західної Європи розглядають нових членів ЄС як єдиний блок.
Поділ міністром оборони США Дональдом Рамсфельдом Європи на «нову» й «стару» був, передусім, хитрим кроком, який допоміг адміністрації Буша провести свою політику, використовуючи давню стратегію «розділяй і володарюй». Але, звернувши увагу на реальні відмінності між старими й новими членами ЄС, такий поділ сприяв посиленню хибного уявлення, що нові члени ЄС мають схожі політичні позиції та інтереси. Зауваження Рамсфельда подіяли роз’єднуючим чином, оскільки показали, що Західна Європа знає східну половину Європи набагато гірше за американців.
Насправді між новими членами ЄС існують великі відмінності. Навіть стосовно Іраку не було єдності думок і позицій. У той час, як деякі країни, скажімо, Польща, рішуче підтримали воєнні плани Америки, інші намагалися врівноважити свою підтримку США виявом «розуміння» поглядів Німеччини та Франції. А деякі, наприклад Словенія, встали на бік «старої Європи».
Крім політичних питань, великі відмінності існують і між економіками нових країн-членів ЄС, і не тільки з погляду національного добробуту, а й з погляду їхньої структури. Індустріалізовані та урбанізовані країни з невеликим сільськогосподарським сектором, як-от Чехію, Словенію або Словаччину, хвилюють абсолютно інші питання та проблеми, ніж, скажімо, Польщу, де фермери становлять 20% населення.
Історичні традиції також відіграють важливу роль. Попри те, що всі нові країни-члени ЄС вважають себе представниками західної цивілізації, деякі з них є такими більшою мірою, ніж інші. Чехію, Словаччину, Угорщину, Словенію та деякі райони Польщі об’єднує приналежність до так званої Mitteleuropa, утвореної під час імперії Габсбургів. Більш того, комуністичний режим у цих державах відрізнявся від режиму, що існував у країнах Балтії, які входили до складу Радянського Союзу.
На початку 1990-х років після падіння комуністичних режимів спільні потрясіння, які пережили Чехословаччина, Угорщина й Польща, а також спільна спадщина лягли в основу ідеї створення так званої Вишеградської групи, яка мала на меті координацію зусиль трьох країн щодо вступу до ЄС і НАТО. Ініціатива створення Вишеградської групи певною мірою виявилася ефективною, хоча й була тимчасово паралізована розпадом Чехословаччини трохи більше десяти років тому.
І хоча лідери Польщі, Угорщини, Чехії та Словаччини нещодавно заявили, що хочуть зберегти Вишеградську групу навіть після вступу до ЄС, майбутнє співробітництво в рамках Вишеградської групи є невизначеним. Навіть більше, доля цієї групи, імовірно, є найкращим прикладом того, як нові країни-члени ЄС починають захищати свої національні особливості та індивідуальні риси після того, як забезпечили собі членство в ЄС і НАТО.
Польща, судячи з її позиції щодо конституції ЄС, має свої особливі інтереси в об’єднаній Європі, які, можливо, буде складно узгодити з інтересами малих держав Центральної Європи. Після вступу до Союзу Польща відчує себе ще вільніше, оскільки більше не буде пов’язана необхідністю підтримувати прагнення інших держав Східної Європи.
Деякі прихильники тіснішої співпраці в рамках Вишеградської групи критикують нинішню стратегію Польщі, у той час як євроскептики в Чехії, Угорщині та Словаччині аплодують полякам. Приміром, Громадянська демократична партія Чехії, на яку має сильний вплив президент Чехії Вацлав Клаус, називає Польщу головним союзником Чехії та ставить її підхід до ЄС як приклад новим країнам-членам.
Ситуація може ускладнитися ще більше, оскільки деякі лідери в Чехії, Угорщині та Словаччині не проти приєднатися до «ядра» європейської інтеграції, якщо одного чудового дня деякі країни раптом вирішать створити «двошвидкісну» Європу. Якщо ці країни приєднаються до ядра європейської інтеграції, у той час як інші, зокрема Польща, волітимуть залишитися осторонь, це стане «лінією поділу» між ними та смертним вироком для співпраці в рамках Вишеградської групи.
Незалежно від того, що станеться, всій Європі необхідно залишити позаду кліше про «стару» й «нову» Європу. Можливо, Польща виявить, що вона має спільні інтереси (наприклад, інтереси безпеки) з деякими країнами подібного розміру в нинішньому ЄС. Три держави Балтії, імовірно, набагато тісніше співпрацюватимуть зі скандинавськими країнами, ніж з іншими новими членами ЄС.
Також час почати думати про нові шляхи співпраці в Центральній Європі. Наприклад, для Чехії, Угорщини та Словаччини тісне співробітництво з Польщею може виявитися не найкращим способом захистити свої інтереси в ЄС, оскільки їхні інтереси та інтереси великої й упевненої в собі Польщі можуть не збігатися.
Природнішим для Чехії, Угорщині та Словаччини може бути прагнення до тіснішого регіонального співробітництва з Австрією та Словенією, перші контури якого вже спостерігаються в деяких існуючих регіональних утвореннях. Таку регіональну групу об’єднували б спільна історія та інтереси. І таке співробітництво було б набагато ефективнішим і тривалішим, ніж Вишеградська ініціатива, що пов’язує три малих держави з країною, населення якої більше, ніж населення трьох її партнерів разом узятих, яка до того ж незалежно здійснює власний курс.
Іржи ПЕГЕ, політичний радник колишнього президента Чехії Вацлава Гавела; нині — політичний аналітик і директор філії Нью-Йоркського університету в Празі.
