Вигнання українства...

21 грудня 2012 року. Одеса позбавилася одного з останніх найменувань, пов’язаних з історією українського національно-визвольного руху. З карти міста зникла вулиця Івана та Юрія Лип, названа так ще в середині 1990-х на честь відомих ідеологів незалежності України. Щоправда, заразом місто втратило й вулицю Куйбишева, чомусь забуту в тих-таки 1990-х, коли весь центр Одеси позбувся комуністичних назв.

ТОПОНІМІЧНА ЧЕХАРДА

Іван і Юрій Липи — «націоналісти», а другий ще й «бандерівець», і тому негідні, з погляду нинішньої міської влади, бути представленими на карті міста. До того ж, Юрій Липа — ще й жертва НКВС: чекісти замучили його 1944 року. Формальним приводом для усунення з карти міста цієї назви стало повернення вулиці дореволюційної ще назви — на честь місцевого міщанина Федора Пішеніна.

Узагалі, ситуація, що склалася в одеській топоніміці (та й загальній ідеологічній ситуації) останніх років, дуже показово відображає тенденцію перетворення Одеси на другий — після Криму — анклав «русского мира» в Україні. Місцева специфіка Південної Пальміри в цьому плані виявляється в максимальному поверненні на карту міста саме дореволюційних назв. Але аж ніяк не тому, що мер міста Олексій Костусєв, його друзі з відомої партії «Родина» або члени проросійської громадської організації «Дозор» — завзяті антикомуністи. Якраз навпаки — і «Родина», і «Дозор», і сам Костусєв, та й практично вся одеська влада після 2010 року діють не просто в охоронному стилі, захищаючи горезвісні «стабільність» і «покращення», а працюють у стилі наступальному, послідовно виганяючи з Одеси мінімальні згадки про український національний рух і взагалі українську складову в історії міста.

А повернення до дореволюційних, а не консервація комуністичних, назв на карті Одеси, зумовлене всього лише тим, що подібна тенденція була задана ще в середині 1990-х одеським мером Едуардом Гурвіцем, який одним махом повернув місту практично всі старі назви вулиць і місцевостей. Офіційно повернулися Велика й Мала Арнаутські, Єврейська й Рішельєвська, Катеринінська й Коблевська, Разумовська й Ланжеронівська вулиці. У всіх цих назвах лунає справжня музика старої Одеси. Слід враховувати — місто, що чудово зберегло свою архітектуру, причому не лише центру, а й колишніх передмість, місто, в якому досі знімають фільми «за ту жизнь» у автентичних одеських двориках, не могло зберігати банальні радянські назви, що знеособлюють його, — на честь Карла Маркса, Леніна й Калініна, Кірова й Орджонікідзе. Тим паче що старі одесити, зокрема й ті, що жили вже за кордоном, усе одно пам’ятали Маразлієвську й Косвену вулиці, а не ці ж вулиці, названі на честь Енгельса і старого чекіста Вегера.

Таким чином Одеса, в далекому вже 1995-му, топонімічно повернулася в своє золоте століття, однозначно відібране в неї 1920-го, коли до міста прийшла радянська влада. Тоді ж у всьому місті були ліквідовані пам’ятники радянської епохи. Прибрані тотально — через кілька років від них, зібраних в одному околичному міському парку, й слідів не залишилося. Останнім 2006 року зник Ленін на центральній площі міста, який нині дбайливо охороняється місцевими комуністами все в тому ж таки околичному парку. У центрі міста залишилася лише геть забута владою вулиця Куйбишева в районі напівзруйнованих будинків по сусідству з одеським Привозом. Залишилося й ще кілька революційних назв — наприклад, досі не перейменовано селище Дзержинського. При цьому тодішня влада підійшла до справи розумно — з карти міста не зникли ні Гоголь, ні Белінський, ні Пушкін, оскільки їхні імена вулицям дали ще до революції. Не повернулася, щоправда, й Поліцейська вулиця — її назвали ім’ям Івана Буніна. При цьому прибрали з карти центру вулицю Радянської Армії, повернувши їй назву Преображенської. Але ніхто не чинив замах на монументи радянським воїнам, полеглим при обороні й визволенні міста 1941-го й 1944 року.

У рішеннях 1995 року були й свої «перегини», як одраз ж визнало багато одеситів, не кажучи вже про комуністів, русофілів й просто опозиціонерів Едуардові Гурвицю. Наприклад, просто біля будинку колишнього КДБ, а нині СБУ, з’явився провулок Романа Шухевича — він певний час нелегально жив в Одесі наприкінці 1940-х, коли його шукав весь репресивний апарат УРСР. Мабуть, провулок мав слугувати нагадуванням спецслужбістам про відсутність пильності у їхніх колишніх колег. Уже через три роки, 1998-го, після усунення з посади мера Гурвиця, Руслан Боделан, колишній партійний начальник і уособлення консервативної тенденції в ідеології й господарській практиці, змінив його й повернув провулку Шухевича дореволюційну назву — Покровський. Зате вулиця Івана та Юрія Лип, мабуть, через відсутності довкола їхніх імен такої одіозної слави, як у Шухевича, благополучно дожила до 2012 року. І тепер їй також повернена назва царських часів. До речі, за радянських часів вона так і називалася — Радянська. Для непоказного району Ближніх Млинів, куди й нині заходити краще лише «вдень зі свічкою», така назва була буквально кепкуванням над «світлою долею трударя» в СРСР. Радянську не повернули, але й Лип вигнали з карти. На таблички повернувся відомий лише краєзнавцям місцевий власник млинів Федір Пішенін.

БЕЗЛАД У ГОЛОВАХ

Здавалося б, якщо вже перейменовувати вулиці, то під «одну гребінку». Взялися повертати дореволюційні назви — давайте позбавимося комуністичних, але й на тему нової ідеології української держави не фантазуватимемо. Тим паче щодо вулиць, які мали до 1917 року благозвучні назви (тому Поліцейську поки не повертають — напевно, чекають, коли Україна скопіює безглузду російську реформу органів МВС, перейменувавши їх на поліцію). Але ж іменами українських патріотів не назвали вулиці в нових районах або у величезному місцевому приватному секторі, де досі є нехитрі назви на кшталт 31-ї лінії або провулка 8-го Березня. На тій же сесії міськради, де позбавилися Івана та Юрія Лип, перейменували, наприклад, вулицю Рекордну — на вулицю маршала Бабаджаняна. Так, маршал мав відношення до Одеси — він тут у 1959—1967 роках командував округом. Але чому постраждала «невинна» Рекордна вулиця, коли в Одесі все ще залишається вулиця червоного командира Щорса — з містом узагалі ніяк не пов’язаного? Якщо вже вирішено позбавитися назв часів комунізму — то Щорс якраз першим проситься «на вихід». Або інший приклад: залишається з часів перейменувань 1990-х в Одесі й вулиця Іцхака Рабіна, що до того називалася на честь іншого червоного командарма — Іони Якіра (розстріляного разом з Тухачевським). Грубуватий одеський гумор називає цю вулицю «Вулицею вбитих євреїв». Неполіткоректно? Можливо. Але ім’я Рабіна має до Одеси ще менше відношення, ніж ім’я Шухевича (і навіть Якіра) — покійний ізраїльський прем’єр тут навіть не народився, й тим паче не бував. Чом би не перейменувати цю вулицю? Але ж ні — боремося з Іваном і Юрієм Липами, оскільки вони ідеологи української національної ідеї, а «столиці Новоросії» не годиться підтримувати якісь ідеологічні зв’язки з «материнською» Україною.

«РУССКИЙ МИР» УЖЕ ПРИЙШОВ

Воно й зрозуміло: нинішня одеська влада — не просто байдужа до української справи, а займає активну позицію в дусі «русского мира», експлуатуючи радянські штампи щодо суті й способу дій українського патріотичного руху. Прапори КПУ, радянські «стяги Перемоги», символіка «Родины» та ПР плюс зображення останнього російського імператора на білбордах із закликом покаятися перед убитим «царем-батюшкою» — такі кольори й теми зараз домінують в одеському політичному житті. У місті створюються «антифашистські фронти» на противагу «Свободі». Звісно, остання тут як тут: Одеса для неї — чудовий полігон для самопіару й вуличних сутичок з «антифашистами», набраними під егідою «Родины» та «Дозора». Можливо, тому вирішено й не прибирати з карти міста Іцхака Рабіна — адже «Свобода» й так уже «засвітилася» в рейтингу світового антисемітизму.

Складається враження, що й одеська влада, й «Свобода» діють за логікою піару. Обом сторонам потрібна картинка безкомпромісної боротьби й демонстрація великої активності. Але при цьому слід врахувати одне: влада в Одесі та ідеологічний тренд, у який південну столицю України послідовно занурюють, починаючи з 2010 року, почали діяти так само лише недавно, побачивши успіх «клятих бандерівців» на виборах. І навіть не тоді, коли «Свобода» вперше стала значимою політичною силою на місцевих виборах 2010 року. Партія «Родина» з її відверто антиукраїнською, антизахідною, проросійською, прорадянською й православною риторикою привільно діяла в місті весь період правління Ющенка, лише подеколи привертаючи увагу СБУ, та й та увага у результаті не надто їй заважала. Російське консульство в Одесі завжди було одним з найактивніших на ниві просування «русского мира» — знов-таки з ліберальних ющенківських часів. Мер Костусєв був обраний зі скандалом, за більш ніж відкритої підтримки Партії регіонів і тієї ж таки «Родины» — і як міський голова відомий однобокими ідеологізованими рішеннями, а аж ніяк не практичною роботою на користь одеситів. Постійні повідомлення з Одеси про порив труб, відключення цілих районів міста від тепла, хронічні затримки опалювання, бунти підприємців і розкрадання міської землі сусідять з демаршами в русофільському й українофобському дусі.

МЕРЩІЙ... ВІД УКРАЇНИ!

Узагалі, Україна, з погляду міської влади в Одесі, що посилено нав’язується й населенню міста, — це або злісні неофашисти-бандерівці, які є передовою «зондеркомандою» НАТО, або безперспективне й аморфне сільське «щось», максимальна межа якого — фольклорний колектив будинку культури у віддаленому від Одеси селі. Прив’язка до України в Одесі відверто розмивається, нівелюється. Єдине, що утримує Одесу від перетворення на зовсім уже гніздо «п’ятої російської колони», — це традиційна толерантність (або, висловлюючись грубіше й «новомодніше» — пофігізм) одеситів. Рядовому жителеві міста що царська, що радянська, що українська, що путінська риторика й топонімія, за великим рахунком, байдужі. Для одного покоління є й була Мала Арнаутська вулиця, а для іншого, вихованого за радянських часів, вона ж — вулиця Воровського. Для тих, хто виріс з 1995-го до 2012-го на вулиці Івана та Юрія Лип, вона запам’ятається саме з такою назвою, а не вулицею Пішеніна. Пам’ятник Леніну свого часу ніхто захищати не кинувся. Але й проти відтворення монумента Катерині Другій не надто заперечували. Думається, якщо в місті вирішать встановити пам’ятник Суворову, якого ще за радянських часів офіційно намагалися проголосити засновником Одеси (хоча він ніякого відношення до цього не мав), — опирається цьому одесити теж не будуть.

А все це тому, що Південна Пальміра — проект часів Російської імперії, і імперської спадщини тут ніяк не позбавитися, якщо вже повертатися до минулого, експлуатуючи міфи й легенди «тієї Одеси». Добре, що майже позбавилися комуністичної спадщини. Але й українське тут якось не приживається. Прижилося б, звісно, якби на те була воля влади. На жаль, зараз на південному сході в моді інші тренди. І якщо ми увійдемо до Митного союзу, тренд цей стане домінуючим. Яким буде його ідеологічне оформлення, навіть якщо прибрати радянські «оправи», вже зрозуміло — достатньо подивитися на Одесу.