Стратеги поразки
Занесений до історії 2001 рік, став, безсумнівно, важливою історичною віхою не тільки у житті Комуністичної партії України, але й мільйонів чесних співгромадян, які не втратили віри в ідеали рівності, братства, справедливості, у потенціал комуністичної та соціалістичної ідеї. Заслуженою нагородою за роки боротьби комуністів за відновлення справедливості, скасування протизаконного рішення Верховної Ради про заборону Компартії України став прийнятий у переддень Нового року Конституційним Cудом України висновок про невідповідність даного рішення Основному Закону країни. Що ж, це дійсно величезна перемога лівих сил, і, передусім, комуністів країни. Але рік минулий став і роком зради партійною верхівкою декларованих ідеалів та принципів, роком серйозних втрат в історії Компартії України через безпринципну частину політичного керівництва, яке вступило у змову зі своїми непримиренними ідейними противниками. Чого вартий альянс комуністів і націоналістів, що викликав велике здивування, під час недавнього голосування у Верховній Раді з питання відставки першого віце-спікера парламенту В. Медведчука.
На відміну від багатьох, хто у факті подібного альянсу вбачає тільки ситуативний збіг різних політичних інтересів, я дотримуюся дещо іншого погляду. На мою думку, сама можливість альянсу націоналістів і комуністів значною мірою зумовлена деструктивним впливом на прийняття політичних рішень і вироблення політичної лінії КПУ тієї частини керівництва Компартії, яка й понині живе з багажем гірших партійних традицій радянської епохи, яка не здатна до модернізації й оновлення не тільки партії, але й власних поглядів і переконань. Залишаю за собою право на такий категоричний висновок, оскільки про процеси, наявні у партії, точніше в її керівних органах, знаю не з чуток: донедавна очолював Чернівецьку обласну партійну організацію й на собі особисто відчув жорсткий диктат консервативної партійної номенклатури, партійної лжедемократії, побудованої виключно на особистій відданості. Гірко згадувати і говорити про це, але говорити необхідно, оскільки, незважаючи ні на що, вірю в партію, вірю в її майбутнє, вірю в торжество ідей соціалізму в демократичній, оновленій Україні.
Коли на початку дев’яностих ми відновлювали Компартію України, я, як і тисячі українських комуністів, з надією й оптимізмом дивився у майбутнє, щиро вірячи, що відроджена КПУ стане справжнім авангардом трудящих, очолить їхню боротьбу за демократію і соціалізм, за права й інтереси простих людей. Однак дуже швидко надія й ентузіазм змінилися здивуванням, а потім — і тривогою. І причиною тому стали дії, а точніше — сам стиль політичної поведінки частини керівництва Компартії України.
Тепер я розумію, що під час відтворення КПУ ми припустилися серйозної помилки, що надалі призвела до багатьох невдач у роботі партії. Тоді треба було починати не з відновлення організаційної і політичної структури партії, а, насамперед, з усвідомлення природи соціально-економічних реалій, що склалися в країні, та ретельної розробки стратегії і тактики її роботи в нових умовах. Цього не було зроблено тоді, не зроблено й нині.
Стара партійна номенклатура, що ввійшла до складу керівних органів КПУ, принесла з собою не тільки безнадійно застарілі ідеологічні установки і форми партійної роботи, але й закостенілий бюрократичний стиль керівництва, який фактично призвів свого часу до загибелі й СРСР, і самої КПРС. Люди, які роками варилися у номенклатурному вариві, які пройшли школу апаратних інтриг, виявилися непристосованими до роботи у нових умовах, до вироблення новаторської стратегії модернізації партії, перебудови власної лінії поведінки і стилю діяльності. Вони, по суті, так нічого й не зрозуміли з того, що відбулося з нашою країною і з нами самими, нічому не навчилися.
Безумовно, у керівництві КПУ є здорові сили, які відчувають подих часу й розуміють необхідність модернізації партії, оновлення її стратегії і тактики, однак часто їм не вистачає організаційного досвіду, а нерідко — і політичної рішучості протистояти агресивному натиску консерваторів. І насамперед це стосується лідера партії П.Симоненка.
Свого часу я пропонував створити незалежний від внутрішньопартійних інтриг і номенклатурних інтересів мозковий центр, який складався б з інтелектуалів-професіоналів — політологів, економістів, соціологів, психологів, які здатні адаптувати комуністичну теорію до особливостей соціально-політичного розвитку сучасної України і розробити стратегію й тактику діяльності партії в нових умовах. Цього, на жаль, не зроблено і досі; партія як і раніше живе вельми суперечливими теоретичними дослідженнями А. Мартинюка, Г. Крючкова, С.Гуренка, В.Матвєєва та інших вихідців зі старого номенклатурного середовища, які, схоже, переконані в тому, що тільки вони володіють істиною в останній інстанції. Природно, що будь-кого, хто насмілиться мати власну думку й свій погляд на майбутнє комуністичної ідеї в Україні, консерватори з числа керівництва КПУ негайно оголосять відступником й опортуністом.
Прикладом цьому може слугувати доля Чернівецької обласної організації КПУ, колись однієї з найбільш згуртованих, численних і дієздатних регіональних підрозділів партії. Займаючи тверду, принципову та самостійну позицію, обком КПУ і автор цих рядків як перший секретар не раз виступали з критикою на адресу керівників Компартії України. Усе це, звичайно, не могло подобатися номенклатурним вождям КПУ. У хід пустили найгрубіші прийоми боротьби — інтриги, наклеп, провокації, результатом чого став практичний розвал Чернівецької парторганізації, до керівництва якою прийшли люди, які займали хиткі ідейно- політичні позиції, але у всьому слухалися київських «вождів». Так консерватори з ЦК КПУ ще раз продемонстрували, що особистий вплив, особиста влада та їхні власні групові інтереси для них є набагато важливішими ніж політичний успіх партії загалом.
Цілком закономірно, що компартійні ортодокси практично єдиним полем своєї діяльності обрали роботу в Верховній Раді. Уся їхня діяльність звелася до досягнення єдиної «стратегічної» мети — будь-якою ціною зберегти за собою місця в парламенті. Якщо вони остаточно візьмуть верх у керівництві партії, то цілком реальною стане загроза перетворення КПУ в звичайну буржуазно-демократичну партію парламентського типу і втрати нею зв’язку не тільки з широкою масою трудящих, але й з низовими парторганізаціями.
Тому не варто особливо дивуватися, що у партійному списку КПУ з виборів до Верховної Ради на перших місцях ми бачимо знайомі прізвища все тих же «старих бійців». Хоч, за логікою, до цього списку повинні були б занести, передусім, молодих, прогресивно мислячих комуністів, які тільки й можуть забезпечити майбутнє Компартії в Україні. А вже якщо ортодокси настільки впевнені у своїй незамінності та харизматичності, то вони могли б довести це, балотуючись у мажоритарних округах. Хоч особисто я зовсім не впевнений у їхньому успіху.
Виправдовуючи свою неспроможність захищати права та інтереси трудящих, ортодокси у КПУ прагнуть нав’язати думку, що робити це зараз, в умовах буржуазного суспільства, нібито безглуздо: ось отримаємо владу, повернемося до насиджених ще десять років тому кабінетів, тоді одним махом і вирішимо всі потреби та проблеми народу. А поки ж головне — дотримуватися своєї ідеологічної цноти, пестувати власні амбіції і «не піддаватися на провокації антикомуністів».
Проте навіть ідеологія стає інструментом кар’єри в руках досвідчених апаратників.
Проте інакше і бути не могло, адже консерватори за природою своєю не здатні усвідомити, що головним завданням партії в сучасних умовах є згуртування всіх лівих сил і спільна боротьба за інтереси трудящих. І виборці делегували їх до Верховної Ради зовсім не для того, щоб вони демонстрували там своє красномовство і відточували полемічну майстерність, а захищали і відстоювали повсякденні інтереси людей праці. Та й показушно-принципової риторики ортодокси з легкістю зрікаються, коли йдеться про їхні групові інтереси.
Найбільш свіже тому підтвердження — позиція фракції КПУ у Верховній Раді під час голосування з питання про відставку першого заступника Голови ВР В.Медведчука. Зараз керівники фракції всіляко намагаються виправдати свою поведінку тактичними інтересами. Однак факт залишається фактом — члени парламентської фракції КПУ вступили у змову з націоналістами, виявилися по один бік барикади зі своїми непримиренними ідейними противниками. Не зайво, думаю, нагадати полум’яним борцям за чистоту комуністичної ідеї, що її фундаментальною основою є інтернаціоналізм, що у принципі виключає які-небудь угоди і союзи з націоналістами. Г. Крючков у інтерв’ю газеті «День» (14.12.01) відразу після відставки віце-спікера заявив: «Сьогодні з конкретного політичного питання співпали думки і позиції дуже різних політичних сил, співпали інтереси».
Але якщо уже починають співпадати інтереси керівників парламентської фракції КПУ та націоналістів, це не може не викликати настороженості та тривоги у кожного чесного комуніста. Бо, на відміну від кабінетної номенклатури, рядові комуністи, особливо на Західній Україні, на собі випробували всі «принади» антикомуністичного цькування, розпочатого на початку 90-х рр. націоналістами, які прийшли тут до влади, коли ними влаштовувалися погроми у партійних комітетах, коли комуністи позбавлялися роботи, коли заборонялася діяльність обласних організацій КПУ. І сьогодні, до речі, ослаблі націоналісти, які дискредитували себе, продовжують розігрувати у галицьких областях свою головну, й мабуть, єдину карту — антикомунізм. А лідери Компартії розмірковують про «збіг інтересів».
За моїм глибоким переконанням, подібному збігу інтересів є більш точне визначення: ідейно-політичне переродження керівництва партії.
Особливо пригнічує той факт, що парламентська фракція комуністів, об’єднавшись із націоналістами, виступила проти лідера вітчизняної соціал-демократії. Лідера тієї партії, яка з багатьох тактичних питань могла б стати союзницею КПУ хоч би тому, що сучасна соціал-демократія також дотримується принципу інтернаціоналізму, не приймає націоналізму через саму суть свого руху. Погодивши позиції і об’єднавши свої зусилля, вони змогли б більш ефективно відстоювати права й інтереси трудящих, добитися великих успіхів у справі ствердження справжньої демократії у нашій країні.
Нинішня парламентська реальність така, що комуністи не становили, не становлять і не будуть становити у Верховній Раді вирішальну більшість, ніколи не будуть мати у ній монопольного права на прийняття рішень. Впливати на ці рішення вони можуть тільки у разі об’єднання своїх зусиль із зусиллями інших партій лівої орієнтації. Тому треба шукати союзників, — саме союзників, а не ситуативних партнерів, треба вчитися мистецтву компромісу, треба раз і назавжди покінчити з абсурдними претензіями на монополію в представництві інтересів трудового народу.
Однак, я все більше переконуюся в тому, що консервативна номенклатура, яка впливає сьогодні на вироблення політики КПУ, просто не готова до такої кардинальної перебудови політичного мислення і поведінки. Більш того, вона, з одного боку, проводить сектантську політику самоізоляції від усіх демократичних партій і політичних рухів в Україні, а з іншого, — йде на змову з крайніми правими, ставлячи під удар авторитет партії і руйнуючи саму можливість налагодження партнерських відносин із більш помірними, демократичними силами. Як це, до речі, і сталося у випадку з голосуванням з питання про відставку віце-спікера, яке, по суті, поставило хрест на перспективі союзницьких відносин з СДПУ(о).
Безкомпромісність, непоступливість і небажання йти на тактичні союзи з іншими партіями лівої і лівоцентристської орієнтації мали б хоч якесь значення, якби в Україні дійсно були поставлені на порядок денний питання переходу до соціалізму. Однак сьогодні ці питання не є першочерговими, адже ще не вирішено загальнодемократичні завдання перехідного періоду, відсутнє справжнє народовладдя, не працюють закони, панує свавілля чиновництва, віддано забуттю всі соціальні зобов’язання держави, народ кинуто напризволяще. Саме ці питання, які вирішуються у контексті загальнодемократичного розвитку нашого суспільства, стоять на порядку денному, і вони хвилюють не тільки комуністів. І саме тут відкриваються найширші можливості для укладення тактичних союзів комуністів з іншими партіями лівої та лівоцентристської орієнтації.
Завдання об’єднання лівих сил набуває особливої актуальності та гостроти в нинішніх політичних умовах, коли в Україні відбувається консолідація партій правої і центристської орієнтації. Перед парламентськими виборами праві об’єдналися у блок «Наша Україна», правоцентристські пропрезидентські партії створили блок «За єдину Україну!», і тільки ліві сили напередодні виборів перебувають у стані повного розколу і розбрату. І провина за таке становище справ повністю лежить на консерваторах із керівництва Компартії України: як найбільш численна й організована партія КПУ була зобов’язана виступити з ініціативою згуртування лівих сил на основі компромісу та узгодження їхніх ідейно-політичних позицій.
Власне, і голосування за відставку першого віце-спікера ВР було, по суті, продовженням політики старої номенклатури у керівництві КПУ, спрямованої на досягнення свого монопольного впливу на лівому фланзі українського політикуму та повний розвал єдності лівих сил. Про це говорить і характер формальних причин, виходячи з яких, фракція КПУ голосувала за відставку В.Медведчука. Зі слів Г. Крючкова та А. Мартинюка, фракція комуністів помстилася йому за «оксамитову революцію» 2000 року. Очевидно, марно розтлумачувати цим діячам, що не тільки політики, але й прості люди не повинні дозволяти такому почуттю, як помста, керувати їхніми діями. Помста завжди безперспективна, оскільки оглядається на минуле та ігнорує завдання майбутнього. І піддавшись цьому почуттю, номенклатура КПУ зайвий раз показала, що її політична психологія як і раніше оглядається на минуле, засвоїти реалії теперішнього часу, а тим більше зазирнути у майбутнє, вона просто нездатна.
Та й питання про те, хто винен у поразці лівих під час «оксамитової революції», залишається відкритим для обговорення. Хіба це не було результатом бездарної політики тогочасного лівого керівництва парламентом, яке чванливо уявило себе повними господарями Верховної Ради, постійно демонструвало безглузду примхливість, невиправдану непоступливість, показушну принциповість при розгляді життєво важливих для країни питань? Однак, коли виникла реальна загроза того, що комуністи втратять вплив у парламенті, і коли відбулася «оксамитова революція», вони, як й інші консерватори з фракції КПУ, виявили повну безпорадність, невміння реагувати на небезпеки: єдине, на що їх вистачило, це закритися у приміщенні Верховної Ради і щосили чіплятися за свої кабінети. Вони не зуміли тоді ні запобігти створенню нової парламентської більшості, ні надати їй дієвого політичного опору, ні підняти народ на протестні акції. І тепер вони готові звинувачувати у своїй поразці кого завгодно, тільки не самих себе.
Ситуація чимось нагадує події серпня 1991р., коли партійна номенклатура, показавши своє повне політичне банкрутство, не змогла підняти комуністів на захист КПРС, а всю провину за свою нищівну поразку звалила на «націонал-демократів», на підступи внутрішніх і зовнішніх ворогів соціалізму.
Однак, як із подій 1991 року партноменклатура не зробила жодних висновків, так і зараз вона не відчуває своєї провини за розвал лівої коаліції у парламенті, за поразку в «оксамитовій революції». Не сумніваюся, що якщо КПУ доб’ється вельми скромних результатів на майбутніх виборах, то «ортодокси» знову звинуватять кого завгодно, тільки не себе.
Висновок із усього сказаного може бути тільки один — поки консерватори знаходяться у керівництві Компартії, впливають на визначення її політичної лінії, партія приречена на неухильне зниження свого політичного впливу в суспільстві, поступове витіснення на узбіччя великої політики. Тому здорові сили в партії, сучасно мислячі керівники, і, насамперед, лідер Компартії П.Симоненко, повинні знайти в собі сили для того, щоб усунути стару партноменклатуру від участі у виробленні політики партії, прийнятті важливих політичних рішень. І тільки тоді Компартія України зможе виконати свою місію авангарду й захисника інтересів трудящих, рівноправного політичного суб’єкта демократичних перетворень в Україні.
