Ставки підняті на максимум

Україна два тижні відбивається від путінської армії – на півночі, сході і півдні. Захищатися нам допомагають наші партнери – члени Європейського Союзу та НАТО, і не тільки. Введенням економічних санкцій та постачанням зброї. Але. В цій трагічній ситуації, коли гинуть українські військові, а головне мирні мешканці, зокрема діти, нам би хотілося мати більше допомоги і більше зброї, особливо тієї, що не вистачає – літаки та системи протиповітряної і протиракетної оборони. Ми також просимо НАТО закрити небо над Україною з тим, щоб російська авіація і російські ракети не бомбардували наші міста. Однак західні країни поки не наважуються на безпілотну зону, уникаючи прямого військового конфлікту з путінської Росією. Звідси різка риторика Президента України Володимира Зеленського, який чи не щодня дорікає і критикує Захід за недостатню підтримку у вищезазначених питаннях.

Особливо запам’яталася заява українського президента, яку він озвучив днями в інтерв’ю американському телеканалу ABC News. «Щодо НАТО, я до цього питання давно охолов після того, як ми зрозуміли, що НАТО не приймає Україну. Альянс боїться суперечливих речей та конфронтації з РФ. Ми не будемо країною, яка щось випрошує навколішки. І я не буду таким президентом», — сказав Зеленський. З одного боку, українців можна цілком зрозуміти, вони давно заслуговують хоча б на ПДЧ щодо вступу в НАТО, але Альянс боїться зробити цей крок. Більш того, сьогодні українці гинуть від російських авіанальотів і ракет, а західні країни досі не надали необхідної зброї, щоб захистити наші міста і людей. Тобто в заявах Зеленського є логіка і зрозумілі емоції.

З іншого боку, ми не є членами НАТО, хоча і захищаємо цінності цивілізованого світу. І ми бачимо, що цей світ вже зробив безпрецедентно багато, щоб допомогти нам і вдарити по Росії (вдячні). Він несе солідні економічні втрати, хоча це не порівняти з тим, яку ціну зараз платить Україна. Та і втрати Заходу – це їхня плата за роки замирення путінського режиму і небажання виходити з зону комфорту. В той же час, будьмо реалістами, є геополітика. Захід хоче філігранно послабити Росію, можливо навіть знести путінський режим, який лякає ядерною кнопкою. І правда в тому, що це зараз відбувається за рахунок України… Дуже важливо – відчути межу і не загратися.

Ми ж маємо, насамперед, спиратися на себе і вірити у власні сили. А також аналізувати ті помилки, які були допущені в минулому, що зокрема формувало ставлення до України з боку Заходу. Доречним буде згадати пост державного діяча Євгена Марчука річної давності (на жаль, влітку Євгена Кириловича не стало): «Президент Володимир Зеленський актуалізував  проблему: чому ми сьогодні не в НАТО. Дійсно, питання дуже важливе. Оскільки я не один раз "дивився в очі" і не одному генсеку НАТО, і не одному лідеру провідних країн членів НАТО і з їх уст різними словами неофіційно чув майже одне і те ж – коли ж ви станете послідовними: 1999-2002 роки – позаблоковий статус; 2002-2004 офіційний курс на НАТО; літо 2004 року – і до початку 2005 стоп машина; а потім через півроку 2005-2010 роки знову курс на НАТО; 2010-2014 року знову жорсткий закріплений Законом позаблоковий статус; 2015-2021 знову повернення курсу на НАТО. І тому, кому б сьогодні в НАТО ми не задавали питання, чому Україна не в НАТО, вони перш за все будуть чекати від нас відповіді на своє питання: а після вас який буде курс України? Хоча озвучувати це питання вони і не будуть». 

Якщо детальніше розшифрувати шлях України до НАТО, то варто нагадати про наші шанси і помилки. Ще в 1990-х рр. в України була достатньо послідовна і змістовна співпраця з Альянсом. Наша країна брала участь в програмі «Партнерство заради миру» (ПЗМ), потім була «Хартія про особливе партнерство Україна — НАТО 1997 року», діяв Комітет Україна — НАТО (КУН), також відбувалося багато різних зустрічей і робочих контактів. Формувалась атмосфера довіри між Україною і НАТО. Головою Державної комісії зі співпраці з НАТО в грудні 1999 року було призначено секретаря РНБО Євгена Марчука. Далі відбулася кардинальна зміна вектору від простої співпраці до узаконення курсу на вступ України у майбутньому до НАТО.

Про намір України приєднатися до Північноатлантичного альянсу вперше на офіційному рівні було заявлено 23 травня 2002 року на засіданні Ради національної безпеки і оборони країни. Вже у жовтні 2002 року у Верховній Раді відбулися парламентські слухання щодо НАТО, в результаті чого було ухвалено рішення: «Визначальним чинником успішного просування України цим курсом є підготовка України до членства в НАТО». Наміри України щодо інтеграції в структури Північноатлантичного альянсу підтвердив Закон України «Про основи національної безпеки України» від 19 червня 2003 року, який було ухвалено конституційною більшістю. Проголосувала тоді навіть фракція Партії регіонів.

Створював основу, представляв, доповідав і відповідав на запитання на всіх етапах цього процесу Євген Марчук. До літа 2003 року вже була створена вся необхідна правова база для реалізації цього курсу. Але і це ще не все. Більш конкретно наміри України щодо приєднання до НАТО було викладено у новій редакції «Воєнної доктрини України», яка була схвалена РНБО і введена в дію Указом Президента 15 червня 2004 року. Серйозна налаштованість України на членство в Альянсі змінила ставлення самого НАТО до нашої країни. На Празькому саміті організації було введено новий більш високий режим відносин України з НАТО — «План дій». Це вже погоджений обома сторонами не просто план співпраці, а щорічний план внутрішньої трансформації України до стандартів НАТО і не тільки у військові сфері, а й реформування судової та правоохоронної систем, економіки, свободи слова, прав людини та інше.

І тоді Росія почала хвилюватися і діяти. Вже влітку 2004 року — після Стамбульського саміту НАТО — Леонід Кучма робить розворот на 180 градусів від Альянсу. Коли стало зрозуміло, що Україна дуже близька до підписання ПДЧ (Плану дій з членства в НАТО), і саме в цей час Леонід Кучма на 1-2 дні разом із Володимиром Путіним зникли з поля зору преси десь на Азовському морі. Повернувшись у Київ, Кучма дає команду негайно виключити з військової доктрини згадану формулу про співпрацю з НАТО... А далі, прийшовши до влади в 2010-му, вже команда Віктора Януковича вилучила цю формулу через парламент і зі згаданого Закону «Про основи національної безпеки України».

Також треба згадати історію про Бухарестський саміт 2008 року, коли німецький канцлер Ангела Меркель та тодішній президент Франції Ніколя Саркозі заблокували надання Україні та Грузії ПДЧ. Це вже відповідальність цих двох лідерів і країн. І як результат у серпні того ж року Росія напала на Грузію і незаконно окупувала 20 відсотків території цієї країни. А в 2014-му Москва, очевидно, розуміючи, що НАТО не буде реагувати, як у випадку із Грузією, незаконно анексувала Крим і розв’язала війну на сході України, яка в лютому 2022 р. переросла в повномасштабну війну Московії проти нашої держави. І сьогодні ми мамо нову реальність.

Важливою складовою боротьби з агресором є пробудження самих росіян, хоча в це мало хто вірить. Втім, стукати все одно потрібно, особливо в умовах, коли путінський режим хоче повністю ізолювати громадян РФ від цивілізованого світу. Росіяни мають розуміти, що їхній незмінний «цар» насправді є злодієм і зрадником. Він роками обкрадав багату на ресурси країну, імітуючи якісь реформи, зокрема армії. Що в результаті представляє собою «друга армія світу» ми прекрасно бачимо зараз в Україні – її знищують на всіх фронтах. Велика кількість розбитої техніки і тисячі загиблих російських військових, яких за наказом їхнього керівництва спалюють в пересувних крематоріях і ховають в братських могилах. Самого ж Путіна сьогодні все більше порівнюють з Гітлером, який намагається лякати весь світ ядерною зброєю. Якщо навіть теоретично уявити ядерну війну, то загинуть самі росіяни, а їхній лідер-шизофреник ховатиметься у бункері. Дехто це все вже розуміє, тому тікає з Росії, яка перетворюються в зону катастрофи: економічної, політичної, військової, соціальної та моральної. Розумні люди, які мають можливості, не будуть залишатися в такій Росії, вони будуть рятуватися самі і рятувати своїх дітей. 

Поки готувався цей матеріал, агресор продовжував атакувати Україну з повітря і на землі. Про ситуацію на фронті та можливий розвиток подій, говоримо з директором Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння Валентином БАДРАКОМ.

- На другий день війни я одразу сказав, що Путін війну програв, тому що бліцкриг не вдався. Тобто ті розрахунки і плани, які він собі ставив, не здійснилися. Але висловлюючи цю думку, я недооцінював слабкість західної системи безпеки. Бо спочатку було певне піднесення і навіть ейфорія від того, що західні країни, передусім США та Велика Британія, компенсують нам те, що не зробили Петро Порошенко та Володимир Зеленський за 8 років у сфері переозброєння війська і створення сучасної компактної армії. Але потім допомога загальмувалося. І все навантаження лягло на людські ресурси і патріотизм, які сьогодні демонструють українське військо і суспільство. Це нечуваний зв’язок. Разом з тим, можу навести приклад, який побачив на власні очі. 7 березня я виходив з Ірпеня (був змушений вивозити сім’ю), хоча планував залишатися там до останнього. Тож можу сказати, що був добре вражений тим, як була організована операція з евакуації і все, що пов’язано з роботою сил оборони, зокрема ЗСУ, Нацгвардії, Тероборони, добровольчих штурмових загонів. Це наш перший козир.

Другий – українські війська перед початком широкомасштабного наступу Росії вже мали великий досвід ведення війни, яка триває у нас з 2014 р. Навіть кремлівський військовий експерт Шуригін в російській газеті «Известия» визнав рівень підготовки української армії, відзначивши, що «за всіма параметрами ЗСУ стали третьою за чисельністю армією Європи після Росії та Туреччини». Це каже кремлівський слуга, який є апологетом війни. Але чим більше Росія буде в’язнути в цій війні, тим гірше буде для неї, бо призведе до знищення режиму Путіна, а можливо і до фрагментації самої РФ.

Той факт, що західний світ зробивши перший крок по переозброєнню українського війська, далі не робить наступні кроки, свідчить про нерозуміння ситуації. Хоча такі люди як генерал Філіп Брідлав, або Курт Волкер покроково розповіли, як зробити так, щоб не втягувати НАТО у військове протистояння з Росією, але забезпечити закриття неба над Україною. Навіть те, що було анонсована передача Україні 70 літаків МіГ-29 та Су-25 радянського виробництва з країн Східної Європи, а потім все це зависло, або те, що не передають Україні ППО радянського виробництва (та ж Польща модернізувала С-200), наштовхує на погані висновки. В свій час ми наполягали, що Україна також може модернізувати свої С-200, які вона вивела зі складу бойового чергування, але це так і не зробили. ППО С-200 можуть діяти на відстані 200 км, а зараз, нагадую, наші ППО можуть працювати дальністю 55 км. Ті ж США могли б організувати так званий ленд-ліз, передавши Польщі більш сучасне озброєння – літаки, ППО, а вона, в свою чергу, направила б до України модернізоване озброєння радянського виробництва. Тобто на даний момент можна знайти швидкі оперативні можливості для підтримки України в цей складний час. Але, на жаль, ця підтримка захлинулася.

- В чому проблема, чому Захід намагається малою кров’ю для себе, але великою для нас, упокорювати Росію?      

- Я тут погоджуюся з президенткою Литви (2009-2019 рр.) Далею Грибаускайте, яка сказала, що Захід хоче руками України виграти війну у Путіна. Але це небезпечна гра, тому що ставить питання виживання України, роблячи з нас розмінну монету. Навіть за умов успіху цієї гри, її ціною можуть стати десятки тисяч життів українців. Також можна згадати президента Франції Емманюеля Макрона, який після спілкування з Путіним сказав, що «гірше ще попереду». Замість того, щоб підтримати Україну, причому не на словах, а діями, він просто констатував, що Путін йтиме далі. Ну ми це і так знаємо. Тобто бачимо певну втрату лідерства Вашингтоном, яке вдалося набрати президенту США Джо Байдену в кінці минулого – початку цього року, коли він разом з прем’єром Британії Борисом Джонсоном почали масовано підтримувати Україну, мотивувавши і інші західні країни підтримувати нашу країну зброєю. Але хочу наголосити, що вся ця підтримка, це виключно тактичні системи для захисту людей на землі. 

- Які наразі сильні та слабкі позиції має українська армія? Де ворог ще може просунутися, а де ми його точно зупинимо? 

- Ми сильні на землі, там, де люди борються проти людей. І це бачить весь світ. А слабкі ми в небі, бо не маємо достатньо засобів. Тому Путін в першій же день, коли ударив по Україні, плануючи тріумфальну ходу, яка йому не вдалася, перевів війну з третього покоління на чотири з двома плюсами. Те, що вони почали розгортати авіаційні і ракетні удари – це для нас виклик. Але аналіз їхніх ракетних ударів свідчить, що технологічно, як ми і передбачали, Росія відстала країна. Американські військові експерти зробили висновки, що саме невдалі ракетні удари РФ в перший тиждень зробили українську армію сильнішою. Тому що ми побачили, що там і з точністю проблеми, і з кількістю, бо є дефіцит ракет. Відповідно це спонукало агресора вдатися до зміни тактики, коли вони почали бомбардувати міста, вбиваючи мирних мешканців.

Це називається площадні бомбардування. Коли я перебував в Ірпені, то бачив результат таких обстрілів. Біля мого будинку по периметру в 300 метрів у такий спосіб (артилерією) було спалено шість будинків. Це свідоме знищення цивільного населення з катастрофічними наслідками. З іншого боку, це свідчить про те, що російська армія є армією старого покоління і в інший спосіб вона просуватися не здатна. Також я не можу сказати, що ЗС РФ мають надзвичайні системи радіолокаційної боротьби, про які вони розповідали всьому світу. Або що вона має виключні автоматизовані управління озброєнням. Цього ми не побачили. Навіть те, що наші «Байрактари» в нормальну погоду працюють швидко і легко, знищуючи ворожу техніку, говорить про низьку технологічність російської армії. 

В цілому ж, на ситуацію впливають багато чинників, і вони постійно змінюються, тому однозначних оцінок робити зарано. Але ми точно можемо констатувати, що російська армія вже захлинулася. Якщо нам вистачить витримки, а Заходу здорового глузду, то є усі передумови для перемоги режиму Путіна, який сьогодні намагається копіювати і Сталіна, і Гітлера, діючи усіма підлими і злочинними способами.

- З усього видно, що наразі вони підтягують резерви, налагоджують постачання і готуються до другої хвилі атаки, головним чином на Київ. Як ви оцінюєте їхні сили і здатність української армії дати остаточну відсіч ворогу?

- Безумовно, ця друга хвиля буде, Путін казав, що йтиме до кінця. Він вважає, що зможе дотиснути Захід, щоб з ним розмовляли не як з міжнародним злочинцем, а як з лідером одного зі світових центрів впливу на геополітику. Напевно, Путін вже розчарувався, що не зможе отримати Україну як людський ресурс, а матиме підривну діяльність на тих територіях, які ним поки утримуються і можливо ще будуть захоплені. Та розуміючи це він все одно намагатиметься йти далі, прагнучи повного руйнування України. Путін це підтвердив, розпочавши геноцид проти українців. Адже так звана денацифікація, про яку вони говорять, означає знищення всього українського. Тому будуть нові атаки на Київ: цей і наступний тиждень можуть стати визначальними. Наразі він намагається залучити свою обмежену кількість сателітів. Маю на увазі і режим Лукашенка, і сирійських найманців, щоб показати що він не один.

Попри те, що ми згуртувалися і даємо гідну відсіч ворогу, наші сили також не є вичерпними. Зрозуміло, що у Росії ресурс більший (людський, технічний, воєнний), тому нам потрібна більша підтримка Заходу – введення більших санкцій, а також суттєва військова допомога.

- Чи можемо ми зараз говорити про можливість переходу української армії в контратаку?    

- Частково контратаки вже відбуваються, і на київському, і на харківському, і на миколаївському, і на донецькому напрямках. Але головною точкою, звичайно, залишається Київ – і для нас, і для путінського режиму. Опір Києва і здатність наших сил оборони піти в контратаку, звільнивши Київщину, стане для Путіна великим ударом. У нас взагалі різне сприйняття перемоги. Для Путіна перемога це коли його війська просунулися кудись вперед і зайняли якесь місто, а для нас перемога – це відбиття ворога. Ми маємо розуміти, що протистоїмо величезній машині. Також треба усвідомлювати, що Путін здатен піти на катастрофу світового рівня. Це було видно по атаці на Запорізьку атомну станцію. Я не виключаю, що якщо Захід і далі зволікатиме, то Путін може вдатися і до застосування тактичної ядерної зброї. Цього виключати не потрібно.

Плюсом для нас, звичайно, може бути ситуація в самій Росії, де економічна криза стрімко погіршується. Багато бізнесменів, зокрема гаманців Путіна, кажуть про катастрофічні наслідки для російської економіки і необхідність досягнення миру з Україною. Оточення Путіна також не мовчить, а, наприклад, говорить устами своїх рідних. Я маю на увазі доньку Сергія Шойгу. Словом, незадоволення зростає. Ми, звичайно, хотіли б, щоб це незадоволення зросло настільки, щоб Путіна скинули з влади, але це може затягнутися і надовго. Якщо Путін дотисне і за рахунок довготривалої війни зможе окупувати Україну, це означатиме кінець НАТО і західної демократії взагалі. І навпаки, якщо Україна вистоїть, то це означатиме кінець путінського режиму. Зараз ставки підняті на максимум.