Крим: п’ять років у полоні

26 лютого 2014 року перед будівлею Верховної Ради Криму відбувся мітинг на підтримку територіальної цілісності України. За різними оцінками, тоді зібралися від 10 до 20 тисяч кримських татар, українців та кримчан інших національностей. Їм протистояли проросійські сепаратисти і заслані «казачки», яких очолював лідер руху «Русское единство» Сергій Аксьонов. Останніх було від 2 до 4 тисяч. Того дня мало відбутися позачергове засідання місцевого парламенту, на якому кримські депутати планували звернутися до російської влади. Але сесія Верховної Ради Криму цього дня так і не відбулася. Хоч мітингувальників і розділяв кордон міліції, сутичок уникнути не вдалося. В результаті масових зіткнень загинуло двоє проросійських активістів. Після анексії Криму окупаційна влада порушила кримінальні справи, почалися арешти кримських татар, далі — так звані суди і реальні терміни ув’язнення.  

Усі ці п’ять років Кремль не припиняє тиск і переслідування кримських татар і проукраїнських активістів у Криму. Меджліс кримськотатарського народу заборонений, десятки людей знаходяться в тюрмах як на півострові, так і на території самої РФ. Взагалі Москва робить все, щоб ліквідувати залишки українського в Криму. Нечисленні українські школи після анексії стали російськими, а єдиний храм Православної Церкви України (колишня УПЦ КП) — під постійною загрозою закриття. Також відбувається поступове заміщення населення півострова — витіснення українців і кримських татар, замість яких прибувають росіяни. Це не кажучи про те, що Росія перетворила Крим на воєнну базу і фактично заблокувала Керченську протоку.

Як повернути півострів до складу України? Це запитання, яке звучало тисячі разів і є одним із найскладніших для реалізації. Після анексії Криму міжнародне співтовариство підтримало Україну і запровадило економічні санкції проти Росії. Ці заходи діють досі, завдаючи російській економіці збитків, однак вони не є такими, які б змусили Кремль змінити свою поведінку. Експерти неодноразово підкреслювали, що повернути Крим, поки існує нинішня Росія, буде дуже складно, однак світ і Україна мають робити все, щоб ця окупація для агресора була дуже дорогою. Можна вимагати від міжнародних партнерів різних заходів, але якщо сама Україна не робить все можливе для деокупації, тоді анексія лише розтягнеться в часі. Наприклад, які ще заходи були втілені в життя Україною, окрім перекриття подачі води на півострів по Північно-Кримському каналу, яке реалізував ще 2014 року Андрій Сенченко? Чи створений єдиний орган в системі виконавчої влади, який би опікувався питаннями окупованих територій? Які системні юридичні кроки зроблені в міжнародних судах? І так далі.

«У КРИМУ ТРИВАЄ РАСОВА ДИСКРИМІНАЦІЯ КРИМСЬКИХ ТАТАР ТА УКРАЇНЦІВ»

Ескендер БАРIЄВ, член Меджлісу кримськотатарського народу:

— За ці п’ять років дуже важливим кроком (хоч і із запізненням) стала постанова Верховної Ради 20 березня 2014 року. Це історичне рішення парламенту, яким кримськотатарський народ був офіційно визнаний корінним народом України. Це сприятиме подальшим крокам в процесі деокупації Криму. Сьогодні в Міжнародному суді ООН дуже важливим є саме згаданий компонент. Тобто — в Криму триває расова дискримінація кримськотатарського населення і українців та заборона Меджлісу кримськотатарського народу. Таким чином, ми маємо низку важливих важелів, які допомагають нам вести подальшу боротьбу на юридичному фронті.

Кримськотатарський фактор також є важливим важелем у роботі з іншими державами. Останні три роки приймалась резолюція ООН про порушення прав людини в Криму. З кожним роком вона мала більш жорсткий зміст. Дуже важливим фактором є рішення та позиції міжнародних організацій. Але при цьому я думаю, що за п’ять років можна було впровадити ці постанови і всередині країни. Тобто необхідно було прийняти Закон про корінні народи України. Для того, щоб повністю врегулювати цей правовий процес. Це важливо для того, щоб дати чіткий посил нашим громадянам в Криму, що їх майбутнє може бути пов’язане лише з Україною. Тоді виникає смисл — за що саме боремося. 

Щодо поточної ситуації в Криму можна сказати те, що за ці п’ять років там вимкнули воду, але не вимкнули холодильники та телевізор. Коли люди усвідомили, що вони втратили право на свободу слова, що їхні заробітні плати знизились до рівня загальноросійських, якість медичних препаратів та отримання медичних послуг знизились, то проросійські настрої почали змінюватись. Так само якщо ті, хто за часів України працювали на Чорноморському флоті і отримували високу заробітну платню при українських цінах, то після окупації у севастопольців заробітна платня знизилась, тому що Чорноморський флот уже начебто перебуває на території РФ, плюс підвищились ціни. Це Севастополь, де більша частина громадян були проросійськи налаштовані. Така ж ситуація і в Керчі. 

Але найбільше мене турбує агітація, яку РФ проводить у Криму. Проблема в тому, що ті діти, які народились в Україні, вже п’ять років вчаться в російських школах по російським програмам і під російською пропагандою. У цих дітей буде зовсім викривлене розуміння реалій, зовсім невірне сприйняття України. З кожним поколінням люди в Криму будуть віддалятись від України. Ще один фактор — це завезення в Крим населення із Росії. Ці люди себе ототожнюють з Росією. Україну вони взагалі не знають. Ці люди будуть нести і надалі російську ідеологію навіть при поверненні Криму в Україну.

«...ЩЕ ОДНА ПРОБЛЕМА — ВІДСУТНІСТЬ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ПОЛІТИКИ ЩОДО КОЛАБОРАНТІВ»

Борис БАБIН, науковий радник адвокатського об’єднання Barristers, екс-представник Президента України в АР Крим:

— Юридичні заходи реагування на агресію та окупацію безумовно важливі. Але звісно вони не є вирішальними. Адже все вирішує економіка, військова сфера, зовнішня та внутрішня політика. Юридичні заходи дуже важливі, але часто вони є похідними. Тому особисто я б сконцентрував увагу щодо деокупації Криму на економічний, військовий, безпековий та управлінській складовій. Якщо ж взяти суто юридичні питання, то ми маємо за ці роки і здобутки, яких не так багато, і великі прорахунки, які б я назвав проваллям. Важливо, що на міжнародно-правовому рівні ми вжили всі заходи, які в нашій ситуації могли вжити. Важливим також є те, що на рівні міжнародних організацій схвалена значна кількість резолюцій на підтримку України. В першу чергу            — це резолюція Генеральної асамблеї ООН, низка актів Європейського парламенту, Парламентської асамблеї ради Європи та ОБСЄ. Це те, що ми можемо поставити собі на міжнародному фронті в плюс.

Але є питання, які й досі «підвішені». Наприклад, ми не знаємо чим завершиться розгляд скарг України в Міжнародному кримінальному суді, бо там ще не розпочато провадження. Ми не знаємо як завершиться провадження у Трибуналі з морського права щодо подій в акваторії Азовського та Чорного морів. Можна сподіватися, що в Європейському суді рішення будуть на користь України, але виникає питання коли це буде. У мене є обережний оптимізм щодо Міжнародного суду ООН, скоріше всього воно буде на користь Україні. Ми також маємо значну кількість індивідуальних заяв в міжнародні інстанції. Але попри ці успіхи у нас є велика кількість проблем національно-правового характеру. Вони часто заважають нам іти далі.

Наприклад, у нас досі існує проблема із двосторонніми договорами із державою агресором. Поки ці угоди діють, розмови про деокупацію — це риторика, а не практика. На жаль, також у нас є сфери, де немає чіткої правової політики попри п’ять років окупації. Перше — це санкції. На національному рівні у нас немає механізмів їх застосування. Питання заручників та ведення відповідних переговорних процесів. На сьогодні ці питання вирішуються не системно, доволі хаотично. Ще одна проблема — це відсутність кримінально-правової політики щодо колаборантів. Окрема проблема — це питання загалом діяльності правоохоронних органів щодо Криму, адже досі вони не сконцентровані в Херсоні. Є проблема надання кримчанам судових та адміністративних послуг. Крім того, має бути схвалений закон про корінні народи.