«Хотіли зламати наш дух. Їм це не вдалося»

«Укрзалізниця» відновила сполучення Київ-Чернігів, куди вперше після втечі окупантів поїхали журналісти. Яким побачив місто «День»?

Те, що Київ не був оточений ворогом з лівого берега Дніпра, заслуга не тільки сил оборони столиці, а й захисників Чернігівської області, які стримували рашистів і відволікали частину їхнього наступального потенціалу. Чернігову було складніше від Києва, адже воно ближче до кордону: туди, так само як і на столицю, ворог рушив з білоруської території. Північне українське місто декілька разів знаходилося в оперативному оточенні орків, але захопити його їм не вдалося. В результаті контратак української армії та територіальної оборони загарбникам з ганьбою довелося тікати.

Втім, за місяць окупації окремих територій в Київській та Чернігівській областях (міст, селищ, сіл) рашисти нанесли велику шкоду інфраструктурі та мирним мешканцям. Руйнування, вбивства, зґвалтування, катування тощо. Чернігів фактично був відрізаний від іншої частини України, зокрема було знищене залізничне та автомобільне сполучення зі столицею. Місто піддавалося авіаційному бомбардуванню та ракетним обстрілам, не кажучи про артилерію, «Гради» та іншу зброю Деякі села навколо Чернігова, а також передмістя, повністю зруйновані. 

15 квітня для українських та іноземних ЗМІ «Укрзалізниця» організувала престур з нагоди відновлення регулярного залізничного сполучення Київ - Чернігів. Це був тестовий рейс, після якого поїзди курсуватимуть за цим маршрутом щодня. «"Укрзалізниці" вдалося за 4 дні відновити залізничне сполучення між Києвом та Черніговом. Це дуже важливо з точки зору гуманітарної ситуації в місті, яке фактично було заблоковано: доставляти допомогу громадянам було складно. Тепер це стане набагато легше», - розповіла перед від’їздом потяга на київському вокзалі перший віце-прем’єр-міністр України – міністр економіки України Юлія Свириденко.

Рушили. Невдовзі поїзд зупинився недалеко від станції «Заворичі» в Київській області, де залізничники якраз проводили відновлювальні роботи через річку Трубіж. Подробиці на місті розповів директор з інфраструктури «Укрзалізниці» Роман Черніцький: «Від Києва до Ніжина та від Ніжина до Чернігова російські війська зруйнували 3 мости, 50 км контактної мережі і близько 1,5 кілометрів колій. 8 квітня окупанти почали відступати, вже 9-го даний напрямок був розмінований, а 10-го була поставлена задача відновити залізничний рух, щоб була можливість доставляти гуманітарні вантажі та здійснювати евакуацію людей. 15 квітня ми завершили відновлення однієї колії, і перша партія гуманітарної допомоги вже поїхала до Чернігова, протягом наступної доби було завершено відновлення і другого моста, відповідно другої колії. Таким чином рух до Чернігова відновлений на обох коліях (по парному і непарному напрямках). Залишаються зруйнованими мости в напрямку Ніжин-Бахмач, які ми плануємо відновити найближчими днями. Аналогічно щодо руху по напрямку Київ-Суми. Треба з’єднати столицю з обома обласними центрами. Наразі потяги поки рухаються на теплотязі, але наші працівники вже працюють над відновленням контактної мережі. 18 квітня ця робота має бути завершена, щоб рух до Чернігова відбувався на електричній тязі. В цілому по області працює десь 250 колійників і 300 енергетиків. Працівники залізниці задіяні також в районі Ірпеня, де підірвано два мости. Ще два мости підірвано по Тетереву зі сторони Коростеня, там також працюють наші колійники. Але на цьому об’єкті ситуація складніша, бо мости великі – зруйновано чотири прольоти по 50 метрів, а також опори. Це все ми маємо відновити до 8 травня, щоб запустити рух з Коростеня до Києва. Так само і щодо Ірпеня з Бучею. Наразі роботи з відновлення відбувається швидше, тому що ми живемо у воєнний час. У мирний час, як відомо, всі процедури необхідно проводити через проєктно-кошторисну документацію, чого зараз немає. Сьогодні важливим є час – людям потрібна допомога якнайшвидше».

Через три з половиною години ми прибули в Чернігів. На вокзалі нас зустрів голова Чернігівської обласної військової адміністрації В’ячеслав Чаус. Подивитися на гостей також вийшли працівники вокзалу. Було видно, що всі вони раді великому вояжу зі столиці, бо це доказ того, що життя почало повертатися в мирне русло, що сполучення з Києвом відновлено. В’ячеслав Чаус одразу попереджає – у нас мало часу, а нам треба встигнути відвідати декілька локацій, аби побачити жахливі наслідки російської навали.

«95% уражень в Чернігові та навколишніх селах – це цивільна інфраструктура, - каже Чаус. - В наслідок російської агресії в місті та області загинуло сотні людей, отримали поранення більше тисячі. В області є містечка та села, які зруйновані вщент, там нашим людям було найгірше. Всюди, де стояли російська війська, були вбивства, зґвалтування, катування, знущання. Окупанти застосували багато касетних боєприпасів. Сам Чернігів не зазнав стільки руйнувань як села навколо, але місто періодично знаходилося в оперативному оточенні ворога: були зруйновані всі транспортні мості, а по пішохідному мосту, яким ми користувалися, прилітали батареї "Градів". Тому доводилося перевозити гуманітарну допомогу людям через річку на невеликих човнах. І те, що сьогодні прибув перший потяг з гуманітарною допомогою, і те, що ви приїхали до Чернігова пасажирським потягом, для нас дуже важливо. Це в рази збільшить гуманітарну допомогу, плюс це пряме пасажирське сполучення зі столицею, якого останній місяць не було. По нашим підрахункам під час російських атак в Чернігові залишалося біля 70-80 тис людей. До військових дій було 285-290 тис. мешканців. Наразі люди вже почали повертатися до Чернігова, хоча я попереджаю всіх – не поспішайте. Сьогодні ми відновлюємо електропостачання, водопостачання – це найбільш критичні руйнування, але на це потрібен час».     

Перша локація у місті – стадіон імені Юрія Гагаріна. «Це дуже важливий військовий об’єкт: ви бачите за моєю спиною танки, артилерію, ракети та багато іншої зброї. Я зараз жартую, але кілька тижнів тому було не до жартів, - розповідає голова Чернігівської обласної військової адміністрації. - На цьому об’єкті не було жодного військового. У мирні часи тут грали футбол, і в цьому році ми також планували відкривати наступний футбольний сезон. На стадіоні грала наша чернігівська «Десна». Жахливі руйнування, які ви бачите, завдала російська авіація фугасними авіаційними бомбами вагою 500 кг кожна. Їх було скинуто декілька. Наразі тут тривають аварійні роботи, під завалами може бути 3-4 людини, які охороняли цей об’єкт. Також поряд знаходиться архітектурна пам’ятка, яка пережила Другу світову війну, але не пережила рашистів. Це була діюча дитяча бібліотека, де до сих пір знаходяться книжки. Немає ніяких пояснень – навіщо було бомбардувати ці об’єкти. Скажу, що росіяни більше десяти разів пробували зайти у місто, але ми відбивали їхні атаки. Напевно, такий спротив викликав у них злість, а ще, можливо, своїми бомбардуваннями вони хотіли зламати моральний дух мешканців міста. Їм це не вдалося. Не дивлячись ні на що, ви бачите, що сьогодні місто поступово оживає, відкриваються магазини тощо».     

    

 
Далі їдемо на околиці Чернігова. «Ми знаходимося в селі Новоселівка. Воно фактично зруйноване: тут були застосовані «Гради», артилерія, авіація, ракети і багато касетних бомб», - інформує В’ячеслав Чаус. Перед нашими очима постає жахлива картина – від села залишилися одні руїни, а деякі вулиці орки взагалі зрівняли з землею.

Люди у розпачі. Дехто з них повернувся в село, але їм немає де жити. На вулиці сидить пан Віктор, позаду нього зруйнований будинок. «Весь будинок знищений, - каже він «Дню». - Перший раз прилетіло – пошкодило кришу, другий раз – все згоріло. Спочатку люди сиділи в підвалах. Але не всі встигали сховатися. Тут недалеко загинуло три чоловіка – у двір прилетів снаряд, на другій вулиці також прилетіло – розірвало жінку. Коли вже стало геть нестерпно, ми виїхали звідти. Поки доводиться жити на дачі. Обіцяють, що допоможуть з відновленням будинку, але таких як ми багато, побачимо».

 
Всюди на вулицях великі воронки різного розміру від бомбардувань російською авіацією. Біля однієї з них стоїть Сашко, йому 12 років. Він з лопатою намагається засипати одну з ям. «На восьмий день війни розбомбили мій дім, - починає свою розповідь хлопець. - До цього ми ховалися з мамою у підвалі. Тата немає – він служить в ЗСУ. Потім ми поїхали в сусіднє село. Там були окупанти, які жили у школі, і все замінували. Коли у них закінчилися боєприпаси, вони перелякалися і виїхали звідти. Тоді зайшли наші війська. Їхні військові заходили до людей додому, мародерили, у одного з мешканців знайшли зброю і… застрелили його. Але скажу вам, не всі росіяни були такі погані, іноді вони привозили нам борошно. А один з них взагалі прийшов у церкву – почав молитися, плакати і сказав настоятелю, що у нього троє дітей і що він не хоче воювати. Тут були "русские та белоруси". Звичайно, я допомагав мамі, у мене ще є старша та молодша сестри (показує на молодшу, яка грається недалеко на дитячому майданчику, який дивом вцілів). Чесно кажучи, я не сприймав все це серйозно, не боявся, але кілька разів, коли сильно бомбили, плакав. Ось там (показує) упав "тоннік", там – 500 кілограмова бомба, там – 250 кілограмова. Жінку тут недалеко розірвало від снаряду – руки в одну сторону, голова в іншу, ноги в третю. Її чоловік збирав по шматках... Зараз я живу у бабусі на краю села, в школу поки не ходжу».

Їдемо далі, наступна локація – розбомблені багатоповерхівки в самому Чернігові. «Це вулиця В’ячеслава Чорновола. 3 березня російська авіація скинула сюди авіабомби ФАБ-500, знищивши декілька багатоповерхових будинків, - розповідає В’ячеслав Чаус. - Коли я приїхав сюди через 5-7 хвилин, то побачив жахливу картину – кров, смерть, страх, відчай, шок людей. Ті, хто вижили, стояли і дивилися що зробили окупанти з їхніми будинками, вони були червоні та сірі від крові та пилу. В цих будинках загинуло щонайменше 50 людей. Але це не остаточно, тому що завали досі розбираються, ще позавчора ми діставали звідси тіла. Частину постраждалих розмістили в гуртожитках та тимчасових помешканнях. Люди об’єдналися, вони допомагають один одному, беруть до себе тих мешканців, хто втратив дім, квартиру. Крім цих будинків, поруч зруйновані аптека та приміщення кардіологічного центру обласної лікарні». 

 
Біля вцілілої частини будинку сидять декілька жінок. Підходимо до однієї з них. «Ми були в підвалі і тільки-но прийшли з внуком в квартиру пообідати. І тут він мені каже – літак, - розповідає пенсіонерка Ганна. - Вибухова хвиля була такої сили, що мене відкинуло. Я не знаю скільки пролежала. Коли прийшла до тями, то відчула сильний біль в руці і нозі (досі болить). Внуку осколком від скла також поранило руку. Потім ми вибігли на вулицю – там сказали ховатися, бо невідомо що може бути далі. Літак, що бомбив нас, прилетів з Гомеля, і зробив декілька заходів, атакуючи наші будинки. Це дуже страшно. Діти наші поїхали з міста, а ми з чоловіком залишилися, куди нам вже їхати. Позабивали вікна і жили тут далі. Якщо чули літак, тікали в кімнати, де немає вікон, або спускалися у підвал... Я не можу назвати тих, хто все це робив, людьми. Це нелюді (плаче). Ми жили собі спокійно – у нас був хліб, і до хліба. От люди приїжджають з сусідніх сіл і розповідають як поводилися окупанти. Вони казали – українці живуть добре, у них в хаті по два телевізора, килими.., тому вони захищають своє. Коли росіяни тікали, то позабирали навіть дитячі олівці, шкільну форму... Хіба це люди? А нашим військовим я вклоняюся до землі – ці хлопці нас захистили, не дали ворогу зайти в Чернігів. Наших багато загинуло, це велика біль, але ми їм дякуємо, що вони ціною власного життя врятували нас від цих нелюдів (плаче)». 

В Чернігові ми побачили багато руйнувань і людського горя. Але ми не побачили зламаних духом людей. Рашисти явно недооцінили тих, кого вони хотіли завоювати. Судячи з їхнього рівня, навряд чи вони розуміли, що мають справу з нащадками одного з найстарших і наймогутніших князівств Русі-України. Доведеться засвоїти урок.