Захід нам допоможе, якщо ми йому в цьому не заважатимемо

Напередодні підписання у Мадриді хартії між Україною та НАТО центр політичного аналізу газети "День" звернувся до західних фахівців, що пильно стежать за подіями в Україні, з запитанням, наскільки ефективною вони вважають стратегію Заходу щодо України.

Роман ШПОРЛЮК, директор Українського дослідного інституту Гарвардського університету (США)

Я маю застереження вже щодо того, як сформулюване запитання - з нього випливає, що Захід начебто має цілком окреслену стратегію щодо України. У ставленні до Києва США та інших країн справді стався великий поступ проти того, як Захід дивився на Україну раніше. Вони вважають, що існування незалежної України - в їхніх інтересах, навіть з матеріального боку. Провідні вашинґтонські політики заявляють, що поширення НАТО на схід є відносно дешевим саме тому, що існує незалежна Україна. Але конкретної стратегії на підтримку України чи її реформ Захід, я думаю, не має. Це, скоріше, окремі акції, реакції на дії інших. Майбутнє цієї стратегії і тактики великою мірою залежить від того, що буде робити сама Україна. Тимчасом у Вашинґтоні та інших західних столицях не певні, чи самі українці знають, чого вони хочуть.

Сумніви, які панували там після проголошення незалежної української держави, щодо того, чи проіснує вона ще рік-два, вже подолано. Підстави до стратегічного визнання України Заходові дали ядерне роззброєння й те, що в Україні, попри багато прогнозів, не сталося етнічних конфліктів. Але чи справді Україна хоче бути зреформованою економічно, політично, юридично, чи вона хоче вважатися Албанією або Боснією з 50-мільйонним населенням (хай, на щастя, і без збройного конфлікту). Чотири-п'ять років тому, відповідаючи на критику, я казав: "Не може бути економічних реформ без держави, без апарату, без юридично оформлених структур". Тепер я починаю сумніватися, чи не був тоді "апологетом української кризи". Жодних виправдань уже немає. Людям треба дати свободу, в тому числі й економічну. Не можна більше толерувати існування державного апарату, який вважає своїм обов'язком душити самодіяльні економічні ініціативи. Якщо Україна дотепер й уникла соціальної, етнічної, релігійної кризи, то з цього зовсім не можна робити висновок, що так буде на всі часи.

Роман СОЛЬЧАНИК, аналітик РЕНД корпорейшн (США)

У Москві можна почути про існування великої змови, призначеної відірвати країни СНД від Росії. Але це - не змова, це - нормальний процес усвідомлення кожною країною своїх інтересів. Україна стала на цей шлях першою в СНД, а тепер ним іде навіть Середня Азія, яка досі вважалася цілковито російською зоною впливу.

Останні роки політика США щодо України була досить ефективною. Влітку 1996 року Україну позбулася ядерної зброї. Але виникає проблема: що далі? Що робити з країнами, які наразі не готові або не бажають стати членами НАТО? Проблеми виникають навіть у стосунках із країнами Балтії, то що вже казати про Україну. В столицях країн НАТО, у Брюсселі про це мусили би подумати раніше. Можливо, договір НАТО - Росія, хартія НАТО - Україна стабілізують становище, але навряд чи це остаточне розв'язання. Росія може залишитися невдоволеною розвитком подій, а це досить небезпечно. Тому вона лишається головною проблемою для США, НАТО, Заходу загалом. Але західна політика стала, я сказав би, ефективнішою.

Втім, останнім часом її здійсненню відчутно заважає проблема корупції. Це, звісно, не український винахід, корупція існує в багатьох країнах, у тому числі розвинутих. Галас, зчинений у Сполучених Штатах, не контролюється з Білого дому. Це є проблема Конґресу, і він має сказати своє слово, оскільки витрачаються гроші американських податкодавців. Можливо, це навіть не зовсім влаштовує Білий дім, бо він має дещо інші інтереси - створити систему безпеки в Європі, яка б відповідала національним інтересам США. І тут Україна відіграє ключову роль. Це не було ясно з самого початку. Це не було ясно 1991 року, це ще не було ясно навіть1993-го.

Побутує думка, що за гальмування реформ відповідальність несе тільки парламент. Побоююся, що така занадто спрощена позиція властива й Вашинґтонові. Президент Кучма також є продуктом певної епохи. На ньому також частка відповідальності, як на першій особі. Американська допомога - це інвестиції на перспективу, і ніхто не хоче робити погані інвестиції. Білий дім, держдепартамент, Пентаґон роблять велику ставку на роль України у стабілізації безпеки в Європі, на те, щоб зробити її "нормальною" країною і через неї - "нормалізувати" Росію. Але питання - наскільки вистачить у них терпіння?

Ендрю ВІЛСОН, Кембріджський університет; Школа слов'янських та східноєвропейських досліджень Лондонського університету, Велика Британія

Від 1991 року до літа 1993-го Захід здебільшого не знав як реаґувати на події в Україні й переважно орієнтувався на прямі контакти з Москвою. Після того, як Клінтон переглянув цю політику, почався етап збалансованого підходу до Росії й України. Захід хоче мати хороші стосунки як з Росією, так і з Україною. Цей трикутник оздоровлює ситуацію в реґіоні, і я не думаю, що треба робити вибір на користь когось одного.

Захід зацікавлений у процесі державотворення в Україні, оскільки існування незалежної, багатої, квітучої України є умовою реґіональної стабільності. Отже, в інтересах Заходу підтримувати згідно з нормами міжнародного права незалежність України. Договір України з Росією - крок у цьому напрямку: Москва нарешті визнала суверенітет України в чинних кордонах. Велика Британія цим задоволена.

Україна має здобутки в демократичному процесі. Це, зокрема, мирна зміна влади 1994 року й нова Конституція. Важливим тестом на демократію в Україні стануть вибори 1998 року.

Існує певний дисбаланс у стосунках Заходу з Україною в політичній та економічній сферах. Політичні стосунки за останні три-чотири роки значно поліпшилися (головно з ініціативи США), економічні наразі загальмовані, й провина в тому обох сторін. Європейський Союз міг би відкрити свої ринки для товарів з України. Але Україні також потрібно поліпшувати своє законодавство і, таким чином, доступ західного бізнесу на український ринок.

Якщо говорити про британську позицію, то Лондон великою мірою йде за американськими ініціативами щодо України. Зрозуміло, він має й специфічні інтереси, пов'язані із своїм баченням загальноєвропейських процесів. Порівняно з Німеччиною чи Францією, Велика Британія радше хоче розширення, ніж поглиблення нинішніх європейських структур. Це продемонстровано на саміті ЄС в Амстердамі. Такий підхід працює на Україну: Київ, наприклад, не може поки що розраховувати на повне членство в Європейському Союзі, але британська позиція сприяє тому, що Україна може наблизитися до ЄС.

Вінфрід Шнайдер-Дитерс, керівник бюро в Україні Фонду Фрідріха Еберта

Після розпаду СРСР західні країни, передусім під впливом США, спочатку обмежили "українське питання" проблемами ядерного роззброєння. Тепер вони усвідомлюють особливе місце України в системі європейської безпеки, і це великою мірою пов'язано з розширенням НАТО на схід та опором цьому процесові з боку Росії. Якщо говорити про специфіку німецької позиції, то Німеччина усвідомлює свою роль як економічної потуги в центрі Європи (тоді як Іспанія виявляє особливий інтерес до Північної Африки, Франція - до Близького Сходу).

Проте слово "стратегія" передбачає наявність "системного" підходу, а я сумніваюся, чи справді має Німеччина добре продуманий план щодо України і чи вже можна назвати стратегією наше бажання бачити Україну незалежною, економічно стабільною, і, звичайно, демократичною.

Що робить Німеччина, аби досягти цієї мети? Є відомий урядовий проект "Трансформація", в рамках якого надається допомога в переході до ринкової економіки, до правової держави. Діяльність німецьких фондів, таких як наш, вписується у ці рамки. Якщо говорити конкретно про її результати, то ми можемо лише зробити внесок у ті зміни, що їх ініціюють самі українці. Наш принцип - підтримувати українські ініціативи в напрямку демократизації, трансформації економіки.