Такий Сакс нам не потрібен

Вітчизняні прихильники "твердої руки" та "сильної держави", що закликають до скорочення соціальних програм, нібито головного гальма на шляху економічного зростання, нещодавно дістали підтримку від головного "ліберала" й "монетариста", ім'я якого в устах лівих стало вже майже уособленням "антинародної" політики бюджетної економії - директора гарвардського Інституту міжнародного розвитку Джефрі Сакса. Він закликав країни Центральної та Східної Європи (ЦСЄ) наслідувати в цьому східноазійських "драконів" (країни з дуже швидким розвитком - КДШР). Нашу країну не згадано, але все мовлене ним безпосередньо її стосується: наш бюджет так само перенавантажено, найбільше місця в ньому відведено державним соціальним програмам, і нібито навіть сам МВФ вимагав підвищити пенсійний вік.

Що ж, КДШР справді досягли видатних успіхів, підтримуючи темпи зростання валового національного продукту на рівні 7 - 12% на рік упродовж десятиліть, тим часом як Захід розвивається у три-п'ять разів повільніше, а країни ЦСЄ і пост-СРСР або тупцюють на місці, або виходять із кризи зі швидкістю 4 - 5% на рік. Коли екстраполювати такі тенденції на майбутнє, як це робить пан Сакс, то виходить, що країни Центральної Європи, якщо вони не перейдуть на "підвищені передачі", урізаючи, подібно до "драконів", соціальні програми, доженуть Західну хіба років через сто.

Очевидно, такий авторитетний фахівець, консультант багатьох урядів, має вагомі підстави для таких рекомендацій. Та щоб розвіяти всі сумніви, хотілось би підкріпити їх вичерпними відповідями на деякі запитання, що виникають від таких порівнянь.

Високими темпами економічного зростання "дракони" справді великою мірою завдячують умілому державному реґулюванню. Але в країнах Східної Азії ніхто й ніколи не скасовував приватну власність. Тож навіть ті компанії, які мають державну підтримку, за своїм походженням, а відтак, і корпоративною культурою, були й залишаються капіталістичними. Тим часом як у країнах ЦСЄ й особливо колишнього СРСР аналогічна за формою політика насправді означає переважно підтримку підприємств або сформованих за часів комуністичної диктатури й малоефективних передусім через низький рівень менеджменту, або утворених на хвилі первинного накопичення "номенклатурних" великих комерційних структур, багато з котрих (передусім ті, які претендують на державну підтримку) були з самого початку орієнтовані не так на примноження багатств, як на перекачування їх у кишені "потрібних" людей.

Крім того, на порядок відрізнявся стартовий життєвий рівень. Це обумовило відмінність у демографічній ситуації: бідність у Східній Азії означала низьку тривалість життя й високу народжуваність, отож навіть тепер частка пенсіонерів у структурі населення становить 5 - 6% (хоча в Кореї, приміром, від 1985 до 1995 року зросла з 4,2 до 5,8%). А для Східної Європи та європейської частини СРСР, навпаки, протягом останніх десятиліть були характерні дуже низька народжуваність і досить висока тривалість життя - почасти це було пов'язано з відносно високим рівнем життя, почасти - з політикою в галузі зарплати, яка не сприяла молоді. Як наслідок у тій-таки Кореї на більш як 20 мільйонів працівників припадає 2,6 млн. пенсіонерів, а в нас більш як ушестеро більше: на 18 млн зайнятих - за різними даними, від 11 до 14 млн. людей, котрих не можна прирікати на голодну смерть навіть заради прискорення економічного зростання.

З іншого боку, звиклим за багато століть до тяжкої копіткої праці за чашку рису жителям Японії, Китаю чи Кореї 60-годинний робочий тиждень і мізерна навіть за нашими мірками зарплата свого часу здавалися просто королівськими умовами. Та не слід чекати, що на такі жертви добровільно погодяться люди, котрі недавно жили досить забезпечено. А зваживши на ще одну суттєву відмінність - сильну комуністичну опозицію, - "запровадити" такі умови праці можна тільки встановивши криваву авторитарну диктатуру, яка, втім, на тлі глибоко вкорінених традицій корупції, підгодовування неефективних навколодержавних компаній і викидання грошей на амбітні проекти, зможе забезпечити економічне зростання тільки для себе і своїх друзів.

КДШР стартували з доіндустріального рівня, тож демонстроване ними зростання пов'язане передусім із прискореним опануванням чужих технологічних досягнень і становленням масового виробництва. В СРСР у 30 - 50-х роках темпи зростання економіки за рахунок експлуатації екстенсивних чинників були не гірші. Однак екстраполяція таких досягнень на другу половину 60-х із висновком про те, що СРСР незабаром дожене й пережене Америку, зробила Хрущова посміховиськом для всього світу, позаяк на той час потенціал екстенсивного індустріального розвитку було вичерпано, й настала криза росту, з якої країна так і не вийшла.

В таку саму кризу увійшла в 80-х роках Японія, котра до цього була зразком "економічного дива". Можна впевнено прогнозувати, що рано чи пізно аналогічні проблеми постануть перед "драконами" й Китаєм. Тим часом СРСР і країни Східної Європи були індустріально розвиненими, навіть "гіперіндустріальними", тож тепер доводиться змінювати вже сталі структури, що значно важче, ніж будувати їх наново. Те саме стосується також громіздкого й неефективного державного механізму, який справді страшенно обтяжує економічне зростання, але на жаль має величезну інерцію та владу: всі КДШР, крім Гонконґу - це держави, які виникли невдовзі після Другої світової війни "на порожньому місці".

Нарешті, цифри, якими оперують економісти, є статистично узагальненими результатами рішень мільйонів людей, вони відбивають лише кінцевий результат, а не мотиви таких рішень. Тимчасом наслідки тієї чи іншої політики не можна передбачити, не враховуючи особливостей і традицій народу. А економіки КДШР, з одного боку, і ЦСЄ й пост-СРСР з другого зроблено з різного "людського матеріалу". В КДШР, судячи з високих норм накопичень, громадяни довіряють державі, а наша країна не скоро матиме змогу піднімати економіку за рахунок внутрішніх інвестицій після того, як держава фактично відмовилася компенсувати втрату заощаджень навіть пенсіонерам. Ще важливіше, що країни Східної Азії можуть дозволити собі перекласти частину турбот про бідних на громади: їхні члени допомагатимуть тим, кого спіткало лихо, з останніх сил, аби вони не зганьбили їх і не пішли жебракувати. А в православних країнах громадська мораль завжди виправдовувала старцювання. Знов-таки громада в поєднанні з конфуціанським світоглядом практично унеможливлює дармоїдство, від якого потерпають розвинені країни, з їхніми величезними й не завжди ефективними соціальними програмами.

Утім, про наші соціальні програми ніяк не скажеш, що вони не створюють стимулів для працевлаштування й економічної активності: допомога й пенсії часто не дотягують навіть до фізіологічного прожиткового мінімуму, який становить менш як 40 доларів на місяць, і в кожному разі не відохочують знайти що-небудь краще. Нагадаємо, що за нормами ООН, злиднями вважається прибуток нижчий від 1 долара на людину за день. Але цей критерій не враховує неоднакову вартість життя: у тропічних і субтропічних країнах (до яких, до речі, належать всі КДШР), де не потрібен теплий одяг і опалення, харчі дуже дешеві, а теплі оселі необов'язкові, вартість життя набагато нижча. Тож говорити слід не про згортання соціальних програм, а лише про підвищення їхньої ефективності.

А резерви тут є. Зі слів голови Комітету ВР із питань банків і банківської діяльності Віктора Суслова, 1995 року половина коштів фонду зайнятості пішла не на виплату допомоги й оплату перекваліфікації, а на утримання апарату - й таких прикладів, мабуть, можна було б знайти багато, якби держава дозволила це зробити. Тим часом приватні благодійні організації, які в розвинених країнах беруть на себе багато функцій держави в соціальній сфері, в нас або не можуть зібрати досить коштів через грабіжницьку податкову політику, або скомпрометовані численними випадками, коли їхніми пільгами зловживала номенклатура.

Проте слабка система соціальної підтримки не тільки призводить до зростання злочинності й політичної нестабільності, а й:

* перешкоджає реструктуризації підприємств і структурній реформі загалом, не дозволяючи закрити навіть ті підприємства, продукція яких не покриває вартості спожитих ліквідних ресурсів (особливо це актуально в Донбасі);

* стримує внутрішній попит, обмежуючи розвиток внутрішнього виробництва й торгівлі, передусім малого й середнього бізнесу, без якого неможливо уявити собі економічний підйом;

* сприяє розвиткові тіньової економіки, позаяк соціальних ґарантій зайняті офіційно й неофіційно практично однаково не мають;

* і, нарешті, знижує якість робочої сили. З одного боку, перманентний страх перед злиднями сприяє сумлінній праці лише на найнекваліфікованіших робочих місцях, зате як ніщо інше стимулює "втечу умів". З іншого - людина, навіть маючи неабиякий потенціал, але тимчасово втративши роботу на досить тривалий час (не завжди зі своєї вини!), не має змоги підтримувати свою працездатність і змушена погоджуватися на некваліфіковану роботу частіше, ніж того реально вимагає економічна ситуація. В результаті, замість використовувати одну з головних відносних переваг наших країн - кваліфіковану робочу силу - ми незабаром наразимося на ситуацію, коли саме її брак стримуватиме економічне зростання.

У поєднанні зі злочинно жорсткою фіскальною політикою ці чинники знижують стимули для приватних інвестицій, зокрема іноземних, сприяють закріпленню відсталості та "другорядності". Комуністи запевняють, що саме в цьому й полягає справжня мета порад, якими діляться з нашим і сусідніми урядами міжнародні організації, й вимог, які супроводжують надавану нам допомогу. Заради справедливості слід зауважити, що з цих порад і вимог у нас із гідною заздрості наполегливістю виконують саме ті, які, будучи реалізованими у відриві від інших, спроможні заподіяти найбільшої шкоди - тим часом як, приміром, вимоги про зниження фіскального й бюрократичного тиску на підприємця залишаються без уваги. Втім, чого робити не треба - ми знаємо доволі добре, а от питання про альтернативу поки що залишається відкритим. Та в кожнім разі нею не може бути скорочення реальної соціальної допомоги.