Після хартії
Мадридський саміт НАТО є підсумком важливого етапу розвитку міжнародних відносин у Європі в цілому та зовнішньої політики України зокрема. Як і очікувалося, до членства в альянсі запрошено перші центральноєвропейські країни. Трохи раніше Засадничий акт про відносини з НАТО підписала Росія, визнавши тим (якщо не схваливши) неприємний для неї факт розширення альянсу на схід. Для України закінчення цього етапу пов'язане передусім із підписанням хартії про її особливе партнерство з Північноатлантичним альянсом.
Майже три роки тому, коли на переломі 1994-1995 років в аналітичних підрозділах українського МЗС визріла ідея укласти окрему угоду між Україною та НАТО, багато хто в Києві, не кажучи вже про Брюссель, вважав її нездійсненною. Проте кілька років цілеспрямованої роботи принесли позитивні результати. Укладення хартії, яка закладає практичний механізм співпраці двох сторін і визнає Україну невіддільною частиною реґіону Центральної Європи, як і сам попередній (і досить складний) процес переговорів, суттєво зміцнили міжнародний авторитет України та її роль у розбудові нової системи європейської безпеки.
І хоча підписання хартії стало останнім акордом у низці угод, що їх уклав Київ, саме його перспектива та процес розширення НАТО в цілому пожвавили переговорний процес між Україною та деякими з її сусідів, що в кінцевому підсумку призвело до підписання довгоочікуваних базових політичних договорів із Росією та Румунією, а також певною мірою сприяло помітному проґресові в розвитку українсько-польських стосунків. У ширшому контексті українській дипломатії на сьогоднішній день вдалося забезпечити чи не найоптимальніші зовнішні умови для подальших внутрішніх перетворень у країні. Не скористатися цим шансом - означатиме нашу реґіональну самоізоляцію.
ЗМІНА ТЛА
А підстави для стурбованості є. Віддаючи належне здобуткам української дипломатії, не можна не зауважити, що її успіхи певною мірою обумовлені загальною міжнародною ситуацією в реґіоні в 1994-1996 роках і внутрішніми процесами в сусідніх з Україною країнах. Передусім ідеться про Росію, яка тривалий час не відзначалася внутрішньою стабільністю й часто займала жорстку й неконструктивну позицію в політиці зовнішній, особливо в питанні розширення НАТО на схід. Бракувало стабільності й необхідних реформ Румунії, Болгарії та Молдові, не кажучи вже про становище в Білорусі. На такому тлі Україна виглядала привабливо (особливо після початку реформ 1995 року); усвідомлення її геостратегічної ролі зростало, а зміцнення її стабільності й безпеки об'єктивно відповідало інтересам Заходу.
Проте від кінця 1996-го - початку 1997 року ситуація в реґіоні набула якісно нового виміру. В Румунії та Болгарії владу перебрали опозиційні сили, зактивізувавши внутрішнє реформування та зусилля (особливо Бухаресту) на інетґрацію до європейських і євроатлантичних структур. У Росії припинилася війна в Чечні, одужав Єльцин, нова реформаторська команда Чубайса-Нємцова забезпечила новий поштовх внутрішньому розвиткові. Москва скореґувала зовнішньополітичний курс, досягши порозуміння з НАТО й загального зміцнення співпраці з Заходом. Змінилася й російська політика щодо України, навіть якщо припустити, що кінцева мета - утримати Україну в сфері свого політико-економічного впливу - лишилася незмінною. Як наслідок, у стосунках України з Заходом чинник геостратегії хоча й залишається, але перестає бути абсолютним.
ЗМІНА НАСТРОЇВ
На цьому тлі тенденції, що почали переважати в Україні від кінця минулого року, викликають неспокій. Ті великі сподівання, що мали місце всередині країни та за кордоном влітку 1996 року одразу після ухвалення нової Конституції, не зреалізувалися: реформування економіки загальмувалося, ще більше загострилися хвороби, пов'язані з корупцією та бюрократією, зарубіжні інвестиції в українську економіку так і не пішли, і навіть постало питання про доцільність надання Україні наступних кредитів. "Економічний імідж" України на міжнародній арені погіршився до вкрай небезпечної межі, а окремі західні уряди та компанії вдалися до відвертого тиску на офіційний Київ. Розчарування ходом українських реформ посилило позиції тих сил на Заході, що виступають за згортання допомоги Україні. Травневий візит Президента Кучми до США та деякі "пожежні" заходи, що їх було вжито напередодні й одразу після поїздки, якоюсь мірою змінили ці неґативні настрої, проте вирішального перелому, очевидно, не сталося.
Ситуацію ускладнює загострення політичної боротьби всередині країни, пов'язане з наближенням чергових виборів до Верховної Ради та фактичним початком підготування до майбутніх президентських виборів. Зактивізувалися ліві, які рішуче заперечують не тільки соціально-економічний курс, а й зовнішньополітичну лінію офіційного Києва, особливо, коли йдеться про взаємини з НАТО. Ймовірно, що ліва опозиція гостро критикуватиме зовнішньополітичний курс під час виборчої кампанії, і тиск, спрямований на його зміну, зростатиме. В самих владних структурах поширилося бажання (яке, зрештою, не важко зрозуміти) зберегти досягнуте "потепління" у стосунках із Росією, отож не можна відкидати того, що офіційний Київ по змозі уникатиме зовнішньополітичних дій, котрі можуть "роздратувати" Москву. Чи не це спричинило нещодавнє рішення про "розширення сухопутної зони" спільних військо-морських маневрів у Чорному морі в рамках програми "Партнерство заради миру"?
ЗНОВУ ВИБІР
Із закінченням згаданого етапу в європейських міжнародних відносинах, пов'язаного з першою "хвилею" розширення НАТО, як в Україні, так і на Заході, в Росії та серед наших центральноєвропейських сусідів, починається інтенсивне осмислення його результатів і наслідків та відповідне вироблення нових завдань і подальшої стратегії дій. Із запрошенням до НАТО трьох колишніх соціалістичних країн, серед яких особлива роль, без сумніву, належить Польщі, в Центрально-Східній Європі відбувся найвагоміший після закінчення холодної війни геополітичний злам. Завдяки підписанню вищезазначених міжнародних угод Україні на цьому етапі вдалося забезпечити свої національні інтереси. Наступне кардинальне зрушення в реґіоні настане, коли дійде до практичного вирішення питання членства в НАТО країн Балтії (а в тому, що вони цього домагатимуться, сумнівів немає). У зв'язку з цим ключовим для України стає питання, наскільки вона буде готовою до майбутніх змін і яку стратегію обере сама? Чи зможемо ми скористатися з власних зовнішньополітичних успіхів і зміцнити їх вагомим поступом у внутрішньому реформуванні, а чи неспроможність здійснити це обернеться втратою здобутих міжнародних позицій? З цього погляду українсько-натівська хартія цілком може або ???? стати запорукою дальшого зміцнення безпеки України та її інетґрування до всіх європейських і євроатлантичних структур, або зафіксувати "особливий" статус України, що за умов невирішеності внутрішніх проблем межуватиме з неприємною і небезпечною для нас самоізоляцією.
ПЛЮС РЕҐІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА
Відповідь на поставлені питання залежить, насамперед, від готовності влади до внутрішніх адміністративно-політичних реформ і економічних перетворень та від їхнього кінцевого результату, отож виходить поза межі цієї статті. Водночас це зовсім не означає, що зовнішня політика України може дозволити собі відпочинок. Навпаки, вона має стати тепер іще динамічнішою та послідовнішою. Насамперед варто провадити далі курс на інетґрацію до європейських та євроатлантичних інституцій, включно з центральноєвропейськими реґіональними організаціями (передусім до CEFTA), та на остаточне утвердження України в реґіоні ЦСЄ.
З огляду на нагальну потребу дальшої активізації реґіональної політики України варто вітати посилення ролі Києва в остаточному вреґулюванні ситуації у Придністров'ї, динамізацію взаємин з Польщею та країнами Балтії, останнє пожвавлення тристороннього діалогу між Україною, Молдовою та Румунією. Було б доцільним поглибити багатосторонню співпрацю між Україною, Польщею та Литвою. Подібно до того, як це досить успішно робить Варшава щодо України та Литви, Київ міг би спробувати взяти на себе роль своєрідного міжнародного лідера для Молдови та Білорусі. Мало того: суттєвий ривок України на Захід протягом останніх двох років вже стимулював і в майбутньому повинен стимулювати ще більше рух у тому ж напрямку Росії, значення якого для загальноєвропейської безпеки важко переоцінити. Варто посилити наполегливість у реалізації своїх раніше висунутих і вже підзабутих пропозицій, у тому числі й військово-політичних, у рамках ЧЕС і в басейні Чорного моря, а може й подумати про висунення нових ініціатив.
Щоб утвердитися складником Центрально-Східної Європи, самих намірів замало, навіть якщо їхню справедливість визнають такі поважні політичні документи, як Хартія про особливе партнерство з НАТО чи Спільна заява українсько-американської міждержавної комісії Кучма-Ґор. Серед іншого, Київ має перетворитися на визнаний центр міжнародного життя, насамперед у реґіоні ЦСЄ. Це вимагатиме реґулярного проведення в українській столиці поважних міжнародних форумів, зібрань, конференцій, тощо. Зрозуміло, що в держави на це елементарно бракує коштів. Проте варто використовувати інтерес і можливості в цій справі неурядових організацій і фондів, у тому числі й міжнародних, та сприяти у відкритті в Києві їхніх представництв. Тим більше, що від часу унезалежнення України, а особливо в останні два-три роки, в західних академічних колах, аналітичних центрах, неурядових організаціях і благодійних фондах значно посилився інтерес до України і починає формуватися плеяда науковців (не лише українського походження), що професійно досліджують українську проблематику.
За таких умов черговий етап української зовнішньої політики стане не менш успішним, ніж попередній.
