Врадіївка, схоже, змінила все

Події у Врадіївці й наступні виступи проти міліції в цілій низці населених пунктів, аж до стольного Києва, — це результат дії підбурювачів із числа опозиційних депутатів і громадських активістів. Так чи приблизно так безапеляційно заявляли минулими днями не перші, але й не останні речники «партії влади». Деякі з них ще й наводили подробиці: опозиціонери напоїли селян горілкою... на додачу нетверезим «штурмовикам» заплатили... таке робиться по всій Україні... А прості люди поважають міліцію і хочуть із нею добре жити, бо вона насправді їх захищає...

За цих обставин дехто з журналістів навіть розпочав розслідування, прагнучи точно встановити, котрий із депутатів і коли саме приїхав у Врадіївку, що він говорив і коли поїхав геть, — так само, як і в інших випадках масових акцій протесту проти дій міліції. Причому якщо частина розслідувальників намагалася об’єктивно викласти всі деталі кожної ситуації (а з цього щоразу випливало, що присланих звідкілясь підбурювачів, власне, не було й не могло бути на місцях подій), то інші заходилися плести павутину натяків на якісь хитромудрі плани опозиційних політиків і на їхні, розроблені чи не західними спецслужбами, стратегії підриву стабільності в Україні.

Отож не випадково після того, як люди, обурені побиттям дівчини на ринку «Шлях», пішли на Святошинський райвідділ міліції, високопоставлений міліцейський генерал прямо заявив, що йдеться про «політичну провокацію», бо ж, мовляв, учасників тих нічних подій ми всі постійно «бачимо на акціях, де постійно відбуваються бійки». Так, звісно, були там громадські активісти, які з’явилися, ледь дізнавшись з Інтернету про події. А з якого дива чекати від активістів іншої поведінки? Але люди підтягувалися після інциденту, а не до нього. «Багато знайомих, а ще більше — незнайомих. Я питаю, а хто ці люди? Мені кажуть — ну люди, просто люди, громадяни підтягнулись, — написала на Facebook наступного після штурму райвідділу дня активістка Тетяна Близнюк. — Потім підтяглася сила-силенна молоді типу футбольних фанатів, потім байкерів побачила».

Видається, громадська активіста значно ближча до істинної ситуації. І йдеться не лише про Святошин, а й про всю Україну. Автор цих рядків ще на початку року звернув увагу на те, наскільки більше стало повідомлень про самочинний опір громадян сваволі працівників ДАІ чи міліціонерів, про затримання ними «мажорів»-автомобілістів, котрі чи то ініціювали аварії на вулицях, чи то просто створювали аварійні ситуації, які, на щастя, не вели до людських жертв. У кожному разі фактом ставала миттєва самоорганізація десятка чи кількох десятків чоловіків та жінок, які діяли часом жорстко (це коли «мажорам» діставалося на горіхи), але ефективно. Й от ці «точкові» (але поширені по всій країні) акції переросли в масові. Як писав свого часу ще Георг Вільгельм Фрідріх Гегель, кількісні зміни самі по собі до часу не ведуть до якісних змін, але коли відбуваються якісні зміни, то перед нами постає зовсім інший предмет. Що ми й маємо сьогодні.

Власне, про те саме писав у «Дні» 17 липня Дмитро Десятерик, змалювавши ситуацію, коли міліціонери у вихідний день спробували затримати на Хрещатику трійко дівчат, які грали на тамтамах, — мовляв, вони порушують громадський порядок (інші музиканти, яких там завжди чимало, — ні, а от юні дівчата — так)... «Незабаром вже з міліціонерами розмовляли не артистки, котрі скромно стояли в сторонці, а міцні обурені хлопці при явному співчутті перехожих, що фіксували події на камери телефонів. Зрештою, хтось шепнув дівчатам: «Ідіть собі». Ті рушили у напрямку метро. Не в міру завзятий сержант спробував їх наздогнати. Однак за сержантом кинувся з добрий десяток хлопців, котрі перекривали йому дорогу, а біля спуску в метро стали в ланцюг, зчепившись руками, і протримали горе-правоохоронця рівно стільки, скільки було треба, щоб дівчата благополучно зникли.

Варто нагадати, що в тому ж таки Києві напередодні того вечора, коли один із уніформістів вдарив дівчину, обурений натовп штурмував Святошинський РВВС, а в Бучі, під Києвом, люди відбили у підрозділу «Кобра» водія, котрого «кобрівці» намагалися затримати без правових підстав, і не тільки відбили, а ще й заблокували на кілька хвилин ДАЇшну машину. Отже, три інциденти менш ніж за добу лише в одному місті... Люди на будь-які потенційно незаконні дії міліції реагують миттєвим обуренням і самоорганізацією на місці; страх зник. Мені чомусь здається, що ще якийсь місяць тому за дівчат на Хрещатику ніхто б не вступився, принаймні не так масово. Але Врадіївка, схоже, змінила все».

Так, змінила. Тому що там, у степовому селі на козацьких землях, жителі змушені були — і про це дізналася за допомогою мас-медіа — за умов уже узвичаєного безправ’я діяти за давнім українським звичаєвим правом. Бо ж інше, сучасне державне право, на жаль, перестало діяти. А звичаєве право регулювало всі сфери міжлюдських відносин: господарчі, шлюбно-сімейні, статево-вікові, військові тощо; на основі цього права діяли так звані копні суди, які розбирали виключно кримінальні справи на громадських сходах; через копний суд громади самі шукали злодіїв, чинили попереднє слідство й допити, визначали міру покарання й виконували вироки. Воно й досі не забуте, оскільки вплетене в найголовніші коди української культури.

«Кріпкі були запорожці ще й через ті закони, якими судили вони... І справді, ворогам, злодіям, зрадникам, гвалтівникам, усім тим, які ламали стародавні козацькі звичаї, не було в запорожців помилування: таких приковували на цеп до військової гармати, били серед площі, коло стовпа дубовими киями, вішали на шибениці, садовили на гострі палі, перебивали руки або ноги і завдавали інші кари». Так писав знаний історик Дмитро Яворницький. (Яворницький Д. Як жило славне Запорозьке низове військо. Катеринослав, 1914., С.19-20). Ці закони були неписаними, але всім відомими. Отож за українським звичаєвим правом гвалтівник жінки, який здійснив замах не тільки на її честь, а й життя, має бути покараним. Тим більше, якщо він не кається, не просить пробачення у скривдженої й у громади. І проста кара на горло у такій ситуації, за звичаями, є найлегшою. А гвалтівник з Врадіївки каятися й не думав — і рушив процес народної самоорганізації...

Можуть сказати: «Так це ж беззаконня!» Так, тут є суперечність, часом сильна, з писаними законами. Та за умов беззаконня з боку тих, хто зветься «правоохоронцями», за умов побудови владної системи «за понятіями», логічним ходом у відповідь з боку українців, котрі ще не забули, хто вони, стає звернення до норм традиційного звичаєвого права, за яким упродовж багатьох століть жила українська спільнота. Радіти чи обурюватися з цього приводу можна скільки завгодно, але проблема в іншому — що наразі робити, як мінімізувати неминучі й небезпечні для країни наслідки зіткнення, — за умов недієвості цивілізованих писаних законів — двох нормативних систем, одна з яких грунтується на напівкримінальній (а то й відверто кримінальній) практиці денаціоналізованих прошарків, інша — на вимушено жорстких правилах життя українців-трудівників та українців-войовників.

У цивілізованих країнах писане право, система законів та звичаєве неписане право органічно поєднані одне з одним. За умов тривалого демократичного розвитку останнє гуманізується, жорсткі та жорстокі норми, напрацьовані в давноминулі століття, втрачають свою силу, натомість на перший план виходять зовсім інші звичаї. Бо ж що таке, скажімо, суд присяжних? Це якраз і є поєднання державних законів та звичаєвого права. Присяжні, набрані серед простих громадян без юридичної освіти, вислуховують сторони та виносять свій вердикт у загальному вигляді — винний чи невинний підсудний. А далі вступає в дію професійний суддя, який грунтує на вердикті присяжних своє рішення відповідно до конкретики чинного законодавства. На жаль, в Україні після 1917 року суд присяжних припинив існування. І хоча він передбачений Конституцією 1996 року, але хіба це єдина норма Основного Закону, яка так і не набула чинності за всіх урядів та президентів?

Та мова про інше. Механічне запровадження суду присяжних зараз нічого само по собі не дасть. Так само, як і чергова «чистка» органів, які офіційно звуться правоохоронними, хоча ними вже не є. Процеси самоорганізації суспільства на грунті звичаєвого права розпочалися — і це теж слід брати до уваги. Оптимальним виходом стало б те чи інше поєднання законодавчих норм і приписів звичаєвого права, як це робилося на Заході, — але як цього досягнути швидко й ефективно? Чи чекатимемо на те, що самоорганізації мас врешті-решт сягне — без жодних «підбурювачів», як це не раз уже бувало в історії — стадії загальнонаціональної революції?