МЕНЮ

«Те, що я називаю абсурдом – це тип особистості»

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День», Дніпро — Київ
10 липня, 2020 - 11:39
Розмова з Микитою Лиськовим про анімацію, звук, Чарлі Чапліна й відразу до професіоналізму

ВИХІД НА ЕКРАН

Дніпрянин Микита ЛИСЬКОВ – одне з найяскравіших імен в українській анімації. Його останній на сьогодні фільм “Кохання” відзначений нагородами чи участю в конкурсах півтора десятка міжнародних фестивалів, в тому числі таких престижних, як Ансі й Клермон-Ферран.

Микита народився в 1983 в Дніпрі, з 1997 по 2002 навчався живопису в місцевому художньому коледжі (училищі), в 2012 закінчив Київський університет кіна й телебачення ім. Карпенка-Карого за фахом “режисер анімаційного фільму” й повернувся до Дніпра.

Перший його фільм – чорно-білі “Двері” (2008) – позначений з одного боку суто юнацьким пафосом, з другого – багатством фантазії. Люди з зачиненими дверима в своїх тілах намагаються знайти ключі, аби нарешті розкритися. Двом з них це вдається, обмінявшись ключами. В кожного всередині виявляється цілий космос.

Ранні історії Лиськова тривають у символічно-умовному просторі, який, утім, все ж зберігає зв’язок з реальністю. Тобто це над-реальність, або сюрреальність, остання - термін не випадковий.

У наступному фільмі “Око” (2009) в якомусь потойбіччі недоформовані люди намагаються зібрати свої тіла, визискуючи частини, що буквально падають на них з неба (порушення тілесної цілісності – сталий сюрреалістичний мотив). Всі прагнуть голів, рук, ніг, крил, ігноруючи серце, бо воно обпікає, але саме це болісне додавання може відкрити очі в буквальному сенсі. У “Птахах” (2011) з яйця, піднятого з дна моря, прокльовується не пташеня, а рослина. Герой “Я купив велосипед” (2016) купив ровер, аби поїхати від своїх проблем, але “вони не відставали”. Тому доводиться купувати мотоцикл. Другий герой збиває літак ракетою, бо любить птахів. На зміну стрільцю приходить просвітлений хробак з буддійським третім оком на лобі; він осягнув таємниці світобудови, але все було би ще краще, якби не заважали метелики. А четвертий персонаж безтурботно пливе на човнику, доки не звалюється з водоспаду. Приплив.

The End (“Кінець”, 2017) починається доволі безтурботно: йде собі мандрівник у капелюсі по дорозі прямо по розділовій лінії під оптимістичну музику, дерева в такт спалахують всіма кольорами веселки, ще й змінюючи форму. Психоделічний рай. Який обертається на лютий хаос буквально за мить. Надмір стає правилом. Пташки кричать з натиском справдешніх істериків, поки одна не лускається від натуги. Равлик повзе, задихаючись від перевтоми. Величезні краплі дощу трощать місто. Вантажівка збиває зебру, котра перетворюється на “зебру” – пішохідний перехід. По якому потім проходить зебра з пакетом магазину АТБ. Листя з дерев розбивається на друзки. Равлики в ритмі “Місячної сонати” Бетховена опадають з лисої людської голови, яка сама ховається у мушлю. Веселка чавить чоловіка з парасолькою. А у веселку врізається літак і вона осипається на місто великими шматками. А перехожого з прологу збиває вантажівка з зеброю за кермом. Це світ у дикому перенапруженні. Де абстрактні поняття стають речами, де речі змінюють свою природу, розриваючи реальність.

І, хай би як фантастично не звучав опис The End, його сцени-видіння складаються в гармонійне  ціле – анімаційний Апокаліпсіс, який і не зовсім Апокаліпсіс – радше, сталий і не такий уже й екзотичний стан буття.

Назагал, Лиськов працює дуже різноманітно – в нього є картини з діалогами, є кліпи, зокрема, на музику дніпровського електроакустичного ансамблю Dz`ob. Десь може бути чиста абстракція, а десь – наповнення деталями, десь – майже релігійна урочистість, а десь – уїдливий анекдот про ненажерливого хробака. Спільне тут – у крайній гостроті погляду, в намаганні прорватися за поверхню буднів.

СМІТТЄВИЙ ВІТЕР

Пам’ятаю, коли я жив у Дніпропетровську, то мріяв, аби хтось зняв про нього хороший фільм. Не в Дніпрі, а про Дніпро.

Власне, коли Дніпропетровськ став Дніпром, цей фільм з’явився. “Кохання” – така концентрація образів дніпровського життя, якої цілком вистачило б не на один повний метр з актор(к)ами. Зрозуміло, що цю фантасмагорію можна легко екстраполювати на будь-яке східно- й центральноукраїнське місто. Та все ж деякі прикмети надто впізнавані, й саме силою режисерського таланту вивищені до тої-таки сюрреальності – настільки ж яскравої, наскільки й божевільної, наскільки моторошної, настільки й кумедної.

Зокрема, коли троє районних “пацанчиків”, що сидять навпочіпки й цмулять пиво, з переляку перед поліцейською машиною перетворюються на дерева. На яких з’являються оголошення на кшталт “Вигул собак заборонено”.

Або коли пасажир передає в маршрутці гроші за проїзд з гучним кукуріканням, але ж усі ці маршрутки з їхніми ритуалами проїзду і рівнем зручностей – не менша дикість і сюр, аніж кукурікаючі пасажири.

І зовсім недивно, що маршрутка мчить крізь якийсь розмазаний кольоровий простір під математичну й напористу мелодію дніпровського електронного гурту Kurs Valüt (інтерв’ю з їхнім керівником Євгеном ГОРДЄЄВИМ дивіться у “Дні” від 3.07.20), а потім врізається у стовп. І ніхто з пасажирів не постраждав.

Центральна площа цього химерного Дніпра оточена знайомими мені з ранньої юності будівлями й обтяжена масивним пам’ятником Леніну. Голова у вождя розривається на шматки, але на місці Ілліча виростає подоба Шевченка – і від цієї гіркої правди нікуди не дінешся.

Тут перехожі обмінюються тілами, літак перетворюється в орла, яйце – в атомну бомбу, а ядерний вибух – у велетенський мухомор. Мухомори ростуть і ростуть прямо посеред будинків-панельок, нікого тим не бентежачи. А чому бентежитись?

Тут зелений гуманоїд іде стрибати в басейн, звісно, без води, і стрибун просто врізається пласкою головою в бетонне дно, опиняється в лікарні, де з його грудей вирізають і вивільняють крихітного циклопа. Гуманоїд повертається додому, до люблячої дружини зі шрамом на тому самому місці.

Тут з перукарні з портретом Елвіса Преслі на вітрині виходить справжній Елвіс Преслі – що в рекламі обіцяли, те й маємо – але отримує відро жовтої фарби на голову: в анімаційного Короля може бути й така корона.

А окремі істоти – всюдисущі поліетиленові пакетики, що живуть цілковито самостійним життям, літають зграями, займаються сексом прямо на вулиці, захоплюють, мов іноземні прибульці, чужі голови – настільки, що закохані цілуються не знімаючи цих своїх господарів, повторюючи полотно бельгійського сюрреаліста Рене МАГРІТТА “Поцілунок”.

Це – край сміттєвого вітру, це – держава сталого незатишку, це – рентген неозорого перехідного періоду, але Микита знаходить тут свій карнавал і свою поезію. В цьому кохання і є. Перетворити сміття на мистецтво. Зачарувати абсурдом. Простити всіх трагікомічних потвор, увічнивши їх.

З ПЕКЛА ДО ІНСТИТУТУ

- Микито, як ви стали аніматором?

- Спочатку намагався стати художником. Закінчив Дніпровське художнє училище в 2002. Писав картини олією, возив на Андріївський узвіз у Київ, але це було пекло.

- Чому?

- Бо дуже швидко виникло питання: невже займатимусь цим усе життя? Це ж якесь минуле століття. Мені подобається малювати, але формат полотна здавався віджилим. Моє незадоволення зростало, а потім з’явився інтернет. Почав качати фільми, дивитись. Перші враження від анімації - музичний телеканал Enter-music, відео на пісню Radiohead “Андроїд Параноїд”, кліп “Серебро” в Дельфіна (російський реп-виконавець - ДД) - вражаюче сполучення малюнка й тексту. Виявилося, що існує проста й сучасна анімація, її можна робити самому. Потім з’явився Хаяо МІЯДЗАКІ (видатний японський режисер анімації – ДД); його “Віднесені привидами” – правдивий шедевр. А ще - “Тріо з Бельвілю” (повнометражна анімація французького режисера Сільвена ШОМЕ, номінант «Оскара», 2003 - ДД). Я зрозумів, що можу використовувати свої навички в справі, яка мені до душі.

- А до чого ви тяжіли в живописі?

- Взагалі ні до чого. Нас учили винятково реалізму, по історії мистецтв ми не проходили ані кубізм, ані абстракцію.

- Важко повірити.

- До імпресіоністів дійшли і все. Ми були дуже нерозвинені. Те, що я малював в училищі, було жахливим. Дуже нудним. Якісь натюрморти... Одне слово, я набув техніку, але не знав, хто я, що хочу сказати, тому після випуску почав з нуля. У 2002 Степан КОВАЛЬ отримав “Срібного ведмедя” в Берліні за пластиліновий «Йшов трамвай № 9». Згодом я подивився його інтерв’ю, де він каже, що вчився в інституті Карпенка-Карого на режисера анімаційного фільму. Можна вчитися цьому в Україні? Нічого собі! Того ж року я поїхав до Києва й поступив. Звісно, в Карпенка-Карого на мене чекало жахливе розчарування.

- Чомусь я не здивований.

- Там панувала повна розруха. Я так мріяв учитися! Приїжджаю, вже вересень – викладачів нема. Жодної людини. Виявляється, всі поїхали на фестиваль. І невідомо коли хто буде. Тож я зрозумів, що маю сам скачувати фільми й штудіювати їх, сам малювати незважаючи ні на що. Наш викладач, Роман АДАМОВИЧ, на першому ж занятті заявив, що його змусили тут працювати. Мовляв, якщо не працюватиме, то закриють курс, бо нема кому викладати.  Отака мотивація.

- Але ж він вас чомусь таки вчив?

- Сказав: “Щороку робіть по фільму, незважаючи ні на що. В перший семестр пишемо сценарій і розкадровку, в другий - реалізуємо”. Я цього дотримувався й за 5 курсів зробив 5 фільмів. Фактично здобув самоосвіту.

- Ви десь згадували, що вашим найважливішим вчителем був брат. Чому?

- В дитинстві він малював дуже класно, набагато краще, ніж я. Він  це любив, а в певну мить припинив. Зараз займається комп’ютерами, програміст.  Але в дитинстві я на нього дуже рівнявся. Він міг по пам’яті намалювати будь-якого анімаційного героя.

- Виходить, у вас це фамільне?

- Хіба що з братом. Так у родині з творчого класу нікого не було. Батько військовий, мама – інженерка на заводі. 

- Ваші ранні фільми важко вам далися?

- Найперша робота – “Двері” - моя студентська удача. Адамович нас добре скерував тоді. Дав завдання намалювати персонаж-предмет. Я намалював людину-двері. Після цього дуже швидко написався сценарій.  Але його не взяв жодний фестиваль, окрім “Відкритої ночі”. Потім уже такої легкості не було. Решта інститутських робіт – важкі, малозрозумілі, я ними незадоволений.

- Для мене вони добре прочитуються.

- Дякую, звісно, але там я мав великі проблеми зі звукорежисером, з іншими моментами. Одне слово, вчився на власних помилках.

- Ви частіше собою незадоволені?

- Я займаюся мистецтвом заради задоволення від процесу. Воно нечасто приходить. Я сумніваюся в собі, коли починаю фільм. Коли робив “Кохання” – дуже переживав, не вірив у свої сили. Це великий стрес. Але в процесі я отримую задоволення. Таке самозаохочення.

АНТИПРОФІ

- Ви стверджуєте, що не вважаєте себе професіоналом. Що поганого в професіоналізмі?

- Радше так: намагаюся не стати професіоналом. Бо для мене це людина, яка повторює те, що вона вже досягла. Я хочу обійти цю пастку. В кожному фільмі заганяю себе в складну ситуацію, коли не знаю, що робити, і змушений пробувати нове. Мені подобається весь час дізнаватися щось. Тому й не маю конкретної стилістики. Це, як я зрозумів, зустрічається нечасто. В Європі аніматори експлуатують усталену манеру: персонажі з фільму у фільм повторюються, дивишся – о, знаю цю людину, це її типова картина. Ми здружуємося, він заходить на мою сторінку: “Ого, в тебе такі фільми різні! Прямо заздрю”.

- Анімацію можна зробити з будь-чого. Ви не думали попрацювати з незнаним для вас матеріалом?

- Якраз у цьому плані я стабільний. Мені подобається малювати. Хотів би, може, використати елементи 3D, замовити їх комусь, але мене самого все влаштовує поки що. Анімація може сказати такі речі, які з живими акторами не скажеш. І при цьому в 10-15 хвилин можна вкласти стільки, що повнометражного фільму з акторами й не вистачить.

- Яким для вас є ідеал  анімації?

- Мені дуже подобаються фільми Прійта ПЯРНА – його “Трикутник”, “Сніданок на траві”. Це естонська анімація 1990-х. Той же “Трикутник” виконано наче недбало, криво. Але там намальовано рівно стільки, скільки потрібно для розвитку історії. З тінями й деталями це б не спрацювало. Пярн робить рівно стільки, скільки треба. В мене в “Я купив велосипед” те ж саме. Якщо тло не бере участі в оповіді, то його не треба уточнювати. Якщо щось не працює, то це треба прибрати, лишити необхідне. Ще захоплююся аніматором українського походження Ігорем КОВАЛЬОВИМ. В нього свій світ, свої закони руху персонажів, виняткове почуття ритму. Сюжети наче й незрозумілі, але не нудні, їх цікаво дивитись.

- Для Естонії анімація – це вже стаття культурного експорту.

- Так, після Пярна пішла хвиля послідовників. Абсурдний і водночас глибокий гумор, критика сучасності – це все їх відрізняє.

- Якщо вже пішла така розмова, то чи вплинула на вас загребська школа? Всі наші старші аніматори виросли з неї.

- Жодним чином.

- Чому?

- Бо вона віддає перевагу візуальному боку. Режисер будує оповідь, виходячи з картинки. Кружальце зустрічає квадратик, і між ними починається сюжет. А в мене передусім – історія. Ти хочеш на щось відреагувати, а потім уже обираєш стилістику, яка цій оповіді підходить.

ІСТОРІЇ

- А що значить оповідь в анімації?

- Це те, що змушує глядача дивитись на екран. Наприклад, сюжет “Їжачка в тумані” убогий: їжачок іде в гості до ведмежати. Проте це лише структура, на яку навішані дуже складні ідеї. Для мене сюжет – штука другорядна, але вона тримає основу. Ти його придумав і потім починаєш ускладнювати. Навішувати. Складається саме собою. Якийсь елемент мене чіпляє й на нього нарощується решта.

- Як це спрацювало з “Коханням”?

- На одній техно-вечірці в Дніпрі до мене підійшов знайомий і сказав: “Маю сюжет для мультика”. Готуюся слухати чергову банальщину, а він каже: “Уяви собі – йде операція, лікар розрізає груди вмираючому. В того ще б’ється серце. Лікар підносить мікрофон, пульс передається на танцмайданчик і люди танцюють”. Цікаво. Я попросив друга-звукорежисера написати цей біт серця. Він почав пропонувати різні речі, і я зрозумів, що тема не моя. Вона гарна, коли її хтось розповідає, проте мені не хочеться її втілювати. Але ідея з розрізанням грудей мені сподобалась. У підсумку я серце замінив на персонажа - маленьку людину, яка сидить усередині. Душа чи щось інше. “Кохання” я почав малювати з цієї сцени, тобто з середини. Намалювавши її – зрозумів, що буде далі й що буде перед тим. Пішла імпровізація, як у музиканта. Жодного сценарію. А те, що ми подавали в Держкіно на фінансування – взагалі інша історія про зустріч хлопчика й дівчинки. Дуже хвилювався, що нам скажуть: “Що ви оце намалювали?” Але на презентації всі так сміялися, всім так сподобалось, що жодних питань не виникло.

- Як ви визначаєте ступінь завершеності фільму?

- Показую матеріал друзям. Є люди, яким довіряю. Брат, наприклад. Він завжди мені ріже правду-матку. Може прямо заявити: “Ти намалював хрінь”. А коли я показував йому The End  і “Кохання”, він щиро говорив: “Оце смішно, оце ти молодець”. Отакий суперкритичний глядач, незаангажований. Або моя дівчина, яка займається мистецтвом – теж може щиро мені щось сказати. Показую їм або уривки, або весь фільм і дуже дослухаюся. Ще викладаю шматочки на Фейсбуці чи в Інстаграмі й дивлюся, скільки вони набрали вподобань, які реакції, де більше коментарів, де менше. Такі собі фокус-групи.

- А як же незалежність творця від думки натовпу?

- Це не мій випадок. Коли хочу робити зрозуміло, звертаюсь до глядачів. Коли малюю абстракцію – нікого не питаю. Це чистий кайф, усе моє на 100%.

- У ваших перших фільмах дія відбувається в умовному просторі, але в останні роки стало більше гротеску, більше соціальних акцентів. З чим пов’язана така зміна?

- Тут треба говорити про The End, коли у фіналі через пішохідну “зебру” йде справжня зебра з пакетом з магазину АТБ. Я подумав – чому б не сунути шматок реальності у фільм? Зал реготав. Це було так несподівано для них – побачити реальність у мультику й асоціювати себе з персонажем! Я зрозумів, що це працює й вирішив наступний фільм максимально наситити такими відсилками. І це “Кохання”.

- Кохання – це те, що є, чи те, чого нема?

- Насправді назву я обрав для того, аби мені дали грошей. Мені здалося, що вона всім сподобається. А потім вирішив обіграти у фільмі. Це слово пишеться на стіні, і сам фільм побудований на тому, що люди очікують на одне, а я їм даю зовсім інше. Вони бачать слово “Кохання” – одразу думають про якусь лірику, а її там нема. Вони чекають, чекають, обламуються. На цьому побудований певний саспенс. Якщо глибше дивитись, то, звісно, я люблю цю українську дійсність. Вона жорстока, потворна, але своєрідна. Не у вишиванках, на жаль. Це наша сучасна ідентичність. Наша деградація, скажімо так.

- Або перехід від одного типу цивілізації до іншого. Який ніколи простим не буває.

- Так, трансформація. Щось відбувається з людьми, які тут живуть. І мені за цим цікаво спостерігати.

- По “Коханню” видно, що ви дуже скептичні до нашого повсякдення. В чому головний абсурд життя в Україні?

- Те, що я називаю абсурдом – це тип особистості. Ось були радянські люди. Вони вірили всьому, що їм кажуть, мали свою стабільність. Раптом у них цього різко не стало. Але вони так і лишилися радянськими людьми. Вони пливуть за течію. Їм кажуть у рекламі “їжте цю ковбасу” – і вони її їдять, вбивають здоров’я, хворіють, але все одно їдять. Нездужаєте? Купуйте ці пігулки. Вони купують – і вбивають себе ще сильніше. Здогадуються, що щось не так, але продовжують. Бачать, як на деревах висять пакети, наскільки засмічується природа – й усе одно в магазині кожний банан чи апельсин кладуть в окремий пакетик. Ця сліпота – для мене абсурд. Екологічна катастрофа, зроби хоч щось, не бери зайвий пакет – але ні, хтось за них має це вирішити. Дуже сильний контраст очевидності й дурості. І так формуються дивовижні персонажі. Алкоголіки, люди з ожирінням, люди без смаку. В цьому дійсно є стиль, це певний світ. Якщо від нього дистанціюватися, дивитися через призму мистецтва, то це дуже цікаво.

- Деградація чи ні, але ви до ваших персонажів не злі.

- Так, для мене це блаженні істоти. Просто живуть по своїх законах.

У ДНІПРІ

- Чим вас надихає Дніпро?

- Ну як надихає… Я його вивчаю. Вглядаюсь у події, в людей. У цьому сенсі мене надихає все, де б я не перебував. Тобто я терміном “натхнення” не оперую. Те, що тут відбувається – цікаво. В мене тут родичі, батьки, друзі. Я прожив у Києві і не зачепився там. Для мене Київ – той самий Дніпро, помножений на 20. Але в Києві вижити важче. Фінансове питання для мене дуже гостре: за що жити, за що робити фільми, щоб не ходити на роботу. Тут я можу собі це дозволити. Просто комфортне для мене місце проживання.

Моє дитинство припало на 1990-ті. Коли ти дитина, все легше. Але якби я в тодішній Дніпропетровськ потрапив у тому віці, в якому я зараз – тікав би світ за очі. Жахливе місце було. Завдяки інтернету тут стало стерпніше. Можна працювати на відстані, розсилати фільми на фестивалі.

- То за рахунок чого живе аніматор у Дніпрі?

- “Кохання” принесло мені доволі багато грошей. В нього 17 призів, деякі з них супроводжуються преміями. Якимсь дивом моє мистецтво почало мене годувати. Почали замовляти роботу – намалювати плакат для фестивалю, кліп для хорошої музики – того ж ансамблю Dz`ob, зокрема. Тобто через 10 років після того, як я зайнявся анімацією, вона почала мене годувати.

- Достатньо лише комп’ютера для роботи?

- Безумовно. Я сам собі інколи кажу, що живу в класний час. Раніше в Дніпрі зняти якісний мультик було вкрай проблематично. А зараз людина може робити кіно в будь-якій точці світу.

ЗВУК

- Я помітив, що звук у ваших пізніх фільмах є особливо важливою складовою. Які у вас вимоги до звукорежисера?

- Коли пишу сценарій, одразу думаю про звук. Цікаво звуки використовувати, записувати. Вкорінити сценарій в звук. Але з анімаційними звукорежисерами в Україні велика проблема. Звукорежисер із кіна з акторами не може зробити звук для анімації, бо анімація – дуже креативний і специфічний процес. Персонаж може розмовляти як курка, кроки звучатимуть дзвіночками тощо. Це величезне поле для фантазії. Мені так і не вдалося знайти хорошого звуковика. Я робив звук сам у “Я купив велосипед”, у The End, щось довелося красти з онлайн-бібліотек, й це недобре – таких звуків мало і вони можуть повторюватися у різних режисерів. “Кохання” я намагався повністю зробити в Дніпрі. Мені порадили хлопця, який співробітничає з “Дзьобом”, але в нього не було потрібного досвіду. Тому я звернувся до композитора Антона БАЙБАКОВА – він багато працює з анімацією. Ми з ним дуже довго робили зведення – кожний звук поправляли, рухали. В Європі це окрема професія і там це більш розвинене. Але й там їх 3-4 людини на всю індустрію, прізвища у фільмах повторюються. Анімаційна звукорежисура - дуже рідкісне ремесло.

- В розвиток попереднього питання: яка музика вам потрібна як режисеру?

- В кожному фільмі окремо. Але правило таке: чим менше музики, тим краще, бо вона забагато уваги бере на себе. Сидиш слухаєш, картинка стає другорядною, не співпереживаєш тому, що відбувається.

- Але в  “Коханні” музики вистачає.

- Так, бо спочатку там грає сигнал світлофора. В Євгена Гордєєва є музичний трек, заснований на цій мелодії. І так вийшло, що у фільмі спочатку оригінальний звук, а потім композиція, заснована на ньому. Дуже органічно вписалося. Це вже не музика навіть, а питомий звук фільму. Тобто з музикою я прагну такого результату. 

МІДНІ ТРУБИ   

- Ви кажете, що фестиваль в Ансі надто переоцінений, надто комерціалізований. Але хіба непотрібні в тому числі й такі пишні заходи?

- Звісно, потрібні. Я мріяв потрапити в Ансі, всі фільми туди відсилав. Думав, там рай і дива. Завжди отримував відмови. І ось ти туди приїхав. Натовпи людей і ніхто не звертає на тебе уваги. Тому трохи розчарувався. Їхати туди як глядачу безглуздо. Перед тим був у Загребі – теж старий фестиваль. Там саме авторська анімація, мало людей, гарна атмосфера. Тож чому всі пруть в Ансі, купують дорогущі квитки, стоять у чергах, якщо можна поїхати в Загреб і там те ж саме набагато дешевше й комфортніше?

В Ансі - презентації програм для анімації, серіали, пітчинги, фестивальний ринок. Для індустрії добре, а для себе мало цікавого побачив. Але авторська й комерційна анімація існують поруч, чим успішніша друга - тим більше грошей дають на першу. Тож хай буде все.

- Чому “Кохання” отримало стільки нагород, на вашу думку?

- Для європейських фільмів це небагато, не бомба… Мені здається, що тут є момент екзотичності для європейського глядача. Їм хочеться зазирнути в цей треш, у цей інакший світ.

(НАД)РЕАЛЬНІСТЬ

- В одному інтерв’ю ви кажете: “в мене досі живе радянський цензор у голові”. Щось несхоже.

- Я просто з ним борюся весь час. Постійно думка: “Що скажуть люди?” Батько в мене людина дуже радянська і коли я йому показав “Кохання”, він прямо злякався: “Виріж секс між пакетиками! Ти що, з глузду з’їхав? Тобі ніхто не дасть грошей!” На мене це подіяло, я дуже переживав. Насправді в західній анімації таке відбувається… Секс, кров, геніталії – нікого нічим не здивуєш.

- Є таке визначення сюрреалізму – це зустріч парасольки й швацької машинки на операційному столі. Інакше кажучи - речі не на своїх місцях. Дуже схоже на ваші фільми.

- Згоден. Мені дуже близький Магрітт. У “Коханні” я повторюю його картину “Поцілунок”. А втім, подивіться на українську реальність: сполучення реклами, кітчу й гарних будівель, які дісталися в спадок від СРСР,  поєднання націоналізму й капіталізму. Все дуже сюрреалістично.

- Чорний гумор у вас – спосіб захисту чи частина світогляду?

- Я так захищаюсь від реальності, аби не стати її жертвою. Я використовую реальність у своїх цілях, роблю з неї фільми, отримую навіть якісь гроші за це. Але жити в ній – божевілля.

- Але ж ми з вами живемо.

- Для мене реальність – щось вторинне. Моя справжня дійсність – те, що в мені всередині, що я малюю. А те, що назовні - просто референси, джерела ідей. Мені так простіше.

- Ви якось сказали: “Хочу, аби те, що я малюю, було дуже популярним”…

- Звісно, хочу. А кому не хочеться?

- Але на компроміси ви не йдете. Малюєте те, що явно не отримає мільйонні перегляди.

- А я, мабуть, просто не можу. Може й хотів зробити щось суперпопулярне, але мені не дано. Що можу – те й намагаюся.

- А якби була можливість зняти повний метр?

- Я б навіть не взявся. Мені не подобається цей формат. Я дуже нечасто додивляюся до кінця такі фільми, за геніальними винятками на кшталт Міядзакі. Це формат суто комерційний, для прокату. Я в свої 13 хвилин “Кохання” вклав стільки, скільки в 2 години повного метра можна вкласти. А спробуйте розтягнути “Кохання” на годину чи на дві з такою насиченістю – цього ніхто не витримає. В мене інакше ставлення до часу.

СВІЖИНА Й ЧАПЛІН

- Що збираєтесь робити зараз?

- Працюю над новим фільмом  “Свіжина”. Ті ж 15 хвилин. В Дніпрі є мережа магазинів під такою назвою, тож це звідти. Таке, про м’ясо трохи.  Ми пройшли пітчинг, нам дали грошей на початок зйомок. А потім через карантин усе завмерло. Я навіть радий цьому, бо отримав час, аби краще пропрацювати сюжет. Але сам я цей фільм не зроблю, чекаю, поки поновиться фінансування, найму людей і вони допоможуть все розфарбувати, промалювати.

- Наостанок: чи маєте гобі поза малюванням?

- Люблю читати, колекціоную книги, автобіографії художників і режисерів. Дуже подобається, коли люди про себе розповідають.

- І що на вас справило найбільше враження з прочитаного?

- Скептично ставився до Чарлі Чапліна, але ось недавно прочитав його автобіографію. Як він піднявся з жахливих злиднів. Тепер інакше дивлюся на його творчість і розумію, про що він каже в кіні. Оці образи й пригоди бідняків – він їх брав зі свого життя й переносив на екран. Те ж саме роблю і я. Ходжу по вулицях, дивлюся й переношу побачене в свої мультики.