Школа Мирослава Поповича

...Далекий уже 1987 рік. Тільки-но проголошена Горбачовим перебудова ввійшла — ще на рівні «непорушності соціалістичного вибору» і «плюралізму гадок» — на рівень критики теорії та практики сталінізму, але як «викривлення ідей Маркса й Леніна». Але на кафедрах марксистсько-ленінської філософії та наукового комунізму у провінційних вишах викладання триває за ледь перелицьованими у роки хрущовської «відлиги» догмами «Короткого курсу історії ВКП(б)». І не лише у провінційних: у багатьох київських вишах посилання навіть не на Сартра чи Ясперса, а на книги Інституту філософії АН УРСР викликали істерику. Аякже: Павло Копнін, який був директором цього Інституту в 1960-х, проголошував марксизм «відкритою теоретичною системою» та писав, що «кожна наукова ідея — історично минущий ідеал пізнання»; наступник Копніна на посаді Володимир Шинкарук та його однодумці пішли далі, без зайвого галасу каменя на камені не залишивши від сталінського діамату та істмату. Так, у вузівському курсі стверджувалося, що філософія — це наука про всезагальні закони розвитку природи, суспільства й людського мислення, а у книгах київських філософів наголошувалося на тезі Маркса, що філософія — це «жива душа культури». Там — «основне питання філософії», матеріалізм та ідеалізм, тут — «людина і світ людини» (знов-таки Марксова формула), проблеми віри, надії та любові, там — «свобода як пізнана необхідність», тут — «відкриття можливостей і засобів підпорядкування необхідності життєвим цілям людини», там — «нашою метою є побудова комунізму», тут — «якщо поставлена мета вимагає для своєї реалізації аморальних засобів, тоді вона у своєму дійсному сенсі аморальна».

•  Іншими словами, попри офіційно проголошене «нове мислення», навіть ідейні здобутки цілком легального неомарксизму «київської школи» (який, утім, на думку агентури КҐБ був «ледь прихованим ревізіонізмом») рішуче відторгалися абсолютно більшістю вишівських викладачів «старої школи» та цілком об’єктивно виглядали несумісними з програмами курсу філософії...

І от за таких обставин завдяки ініціативам секретаря ЦК КПРС академіка Олександра Яковлєва та діяльності Філософського товариства СРСР істотно пожвавлюється комунікація у філософському середовищі — конференції, симпозіуми, «круглі столи» тощо, причому «застрільниками» зазвичай виступають нечисленні, але імениті «майже-ревізіоністи» (а то й відверті ревізіоністи та постмарксисти), а з програм виступів не викидаються ані дискусійні, ані навіть «єретичні» теми. Живе спілкування учасників та вільні від зацитькування виступи на цих заходах (іноді вельми радикальні, градус інтелектуальної та й ідеологічної напруги бував дуже високим) розхитують стереотипи у тих викладачів філософії, у кого їх ще можна розхитати, і надихають на самостійне мислення філософську молодь. І хоча далеко не все зі сказаного притьмом ставало друкованим (і в силу цензурних обмежень, і в силу попереднього характеру розмислів для самих їхніх суб’єктів), але все акумулювалося в культурному просторі, і невдовзі реалізувалося як у концептуальних побудовах, так і — головне — у трансформації категорій світоглядного освоєння дійсності. Це стосувалося як помітної частини філософської спільноти, так і — що надзвичайно важливо — студентської молоді, з якою працювали ці викладачі філософських дисциплін.

•  Особливого значення як сам Яковлєв, так і його команда надавали роботі з філософською молоддю. Тому і в Москві регулярно проводилися велелюдні та багатоденні школи молодих філософів, і в тих союзних республіках, де була готовність до зламу стереотипів і сприйняття нових ідей.

Україні пощастило — філіал Філософського товариства в УРСР у ті роки очолював Мирослав Попович.

•  Тоді він, ясна річ, не був ще академіком, але вже був знаним дослідником, професором і доктором філософських наук, і, що важливо, одним із дуже небагатьох іще публічних інтелектуалів, який примудрявся навіть у рамках панівної ідеологічної парадигми та цензури у ЗМІ сказати і написати щось небуденне. За своїми ідейними поглядами він, працюючи у напрямі логіко-гносеологічних та метанаукових досліджень, започаткованих у Києві Павлом Копніним, давно вже став постмарксистом, хоча, ясна річ, змушений був ретельно маскувати свої методологічні позиції за допомогою «паровозиків» із Марксових фраз (не з «Комуністичного маніфесту», звісно, а із власне філософських розмислів бородатого класика). Попович у 1971 році ще встиг випустити україномовну монографію «Логіка і наукове пізнання»; потім україномовні дисертації з філософії зникнуть, а монографії та науково-популярні книги, навіть присвячені українській культурі та філософії, аж до останніх років перебудови виходитимуть (за дуже і дуже рідкими винятками) російською мовою — скажімо, книга того ж Мирослава Володимировича, присвячена культурі давніх слов’ян. Крім того, Попович писав «у шухляду» — під час перебудови з числа написаних так книг, скажімо, вийшла науково-популярна розвідка про Миколу Гоголя та його час. Інакше кажучи, це була в повному сенсі слова людина на своєму місці.

Дехто працює в Інституті філософії, дехто — в київських вишах, але більшість — викладачами по всій Україні. Та, певен, кожна і кожен з тих, хто в молодості побував на «школі Поповича», не забув про неї, із вдячністю згадуючи і запальні дискусії, і спілкування з колегами, і плескіт морських хвиль, і толерантну мудрість модератора тих дискусій...

Отож через республіканські Школи молодих філософів, які під егідою Філософського товариства й особисто Мирослава Володимировича щорічно під час перебудови проводилися в Алушті (Крим), пройшло кількасот аспірантів, асистентів та молодших наукових співробітників. Ці школи мали колосальне значення у звільненні молодих філософів від офіційної догматики, у формуванні європейської культури філософування й у пошуках шляхів розвитку власне української філософської культури. Та й не лише української — на них приїздили деякі молоді філософи і з-за меж УРСР.

•  Склад лектури був дуже сильним — із Москви приїздили Еріх Соловйов і Валентин Толстих, Олексій Руткевич і Вадим Межуєв, з Тбілісі — Мераб Мамардашвілі та Ніко Чавчавадзе, з Києва — Володимир Шинкарук і той самий Попович... Я називаю тільки декількох, а можна було б і десятки інших. Виступи, діалоги, дискусії, вечірнє спілкування за чаєм і навіть на пляжі... Це були оази свободи — на 12-14 днів вирватися з буденності і стати учасником справжнього «бенкету думки»! Стереотипи мислення лускалися як мильні бульбашки; втім, не у всіх учасників цих шкіл — дехто з них уже встиг замінити власні зусилля думки тими «словесними шлакоблоками», як звав їх Мераб Мамардашвілі, що їх пропонували офіційний діамат й істмат. Це було сумно — спостерігати, як молоді науковці намагаються відгородитися від реальності та увібгати її в усталені (й беззмістовні) формули. Що ж, не для всіх ті «думка розкута» та «розум владний», про які писав іще Іван Франко. Ці персонажі (їх було, слід сказати, небагато) подалися потім в ідеологи КПУ та ліворадикальних і проросійських організацій, хтось за допомогою свого обладунку «словесних шлакоблоків» став навіть депутатом Верховної Ради. Але ж — з дистанції років — усе вагомішими стають сказані тоді слова геніального, поза сумнівом, філософа Мамардашвілі про те, що «диявол грає нами, коли ми не мислимо точно»...

•  І ще одне принагідне, але важливе зауваження: Мирослав Володимирович був ідеальним керівником цих щорічних шкіл, толерантним і вдумливим ведучим гарячих дискусій і заслуженим улюбленцем філософської молоді. А це, погодьтесь, складно — за умов, коли руйнуються ідеологічно вивірені канони і стандарти (до чого ти сам немалою мірою доклав зусиль) зуміти не втратити авторитет, ба, підвищити його рівень. Це за умов, що постійно треба було ще й «прикривати» ці школи (фінансувати які змушений був ЦК ЛКСМУ) від пильного ока партійних церберів і добровільних сексотів...

•  ...У підсумку, як на мене, студентська «Революція на граніті» осені 1990-го року немалою мірою стала результатом опосередкованого і прямого впливу на аудиторію молодих вузівських викладачів філософії, які пройшли вишкіл в Алушті; відтак зміни світоглядного сприйняття та категоріального осмислення дійсності як цієї когорти викладачів, так і їхньої аудиторії втілилися у практику гуманістично-революційної дії.

А сьогодні вже далеко не молоді філософи, які пройшли (дехто — і кілька разів) через «школу Мирослава Поповича» в Алушті, є — і цілком заслужено — професорами, завідувачами кафедрами, проректорами, членами вчених рад, редакторами журналів, публічними інтелектуалами і — не в останню чергу — навіть дідусями й бабусями. Дехто працює в Інституті філософії, дехто — у київських вишах, але більшість — викладачами по всій Україні. Та, певен, кожна і кожен з тих, хто в молодості побував на «школі Поповича», не забув про неї, з удячністю згадуючи і запальні дискусії, і спілкування з колегами, і плескіт морських хвиль, і толерантну мудрість модератора тих дискусій...