Попри війну

Концертний зал Saitenflugel — Konzertsaal im Kunstlerhof на другому поверсі в самому осерді Шарлоттенбургу — історичного району Західного Берліна. На стінах — десятки картин і фотографій, від цілковито наївних до цілком професійних. Автори майже всіх робіт — діти з прифронтового Донбасу. Виставка ARTdespite триває вже не перший тиждень і в суботу завершиться аукціоном, кошти з якого підуть на облаштування літних таборів у Німеччині, куди, знов-таки, їздять діти з містечок на лінії розмежування.

І табори, і виставка, і аукціон тримаються на енергії та відданості однієї людини — Марини БОНДАС.

Наша газета вже писала про неї (див. «Завдяки Майдану я віднайшла Батьківщину», «День», 13.03.15). Марина народилась у Києві, в музичній родині. В Німеччині живе з 1993 року, навчалась у консерваторіях у Вюрцбургу та Берліні, працює скрипалькою радіо-симфонічного оркестру Берліна. З початком російської військової агресії як волонтерка їздить у прифронтову зону, є ініціаторкою проєкту «Музика рятує» та співзасновницею німецького благодійного проєкту Hearts For Ukraine, співпрацює з німецькою громадською організацією Ukraine-Hilfe Berlin e. V. Має відзнаку президента України — ювілейну медаль «25 років незалежності України».

Ми поговорили з Мариною про виставку й аукціон безпосередньо в залі Saitenflugel.

— Отже, що це за виставка?

— Це результат нашого проєкту «Музика рятує», що триває вже понад 4 роки. Фотографії зроблені українськими дітьми, картини так само намальовані ними. З ними працює берлінський художник Алан МАЙЄР та художниця й соціальна психологиня Аліса ПОПЛАВСЬКА. До речі, Алан так надихнувся такого роду співпрацею, що зараз розвиває проєкт «Дифузії» — влаштовує арт-резиденції на Донеччині, куди запрошує художників з Європи, які працюють з українськими художниками.

— Виставку завершуватиме аукціон. Яка його практична мета?

— Зібрати гроші на наступні проєкти. Все, що ми продаємо, йде на табір. І ще це дуже важливо для самих дітей. Дізнатися, шо твої малюнки експонуватимуться в Берліні, а ще їх навіть куплять — це колосальна підтримка. І допомога іншим дітям, щоби вони могли побувати в нашому таборі.

— Власне, проєкт називається «Музика рятує», але ми бачимо художню виставку. Чому такий різнобій жанрів?

— «Музика рятує» починалась із мене. Я музикантка, я роблю те, що можу. Але потім воно стало розвиватися. Ми навіть думали перейменувати проєкт, але нас уже знають під цією назвою, тож хай буде. Ми, особливо в таборі, займаємося всіма мистецтвами, ще й кулінарією. Минулого року був ІТ-воркшоп, розбирали-збирали комп’ютери. Так що справа не в жанрі. Головне — показати дітям усю палітру, всі можливості. Крім виставок — ще читання, покази, концерти. Залежить від приміщення. Намагаємося все робити з нульовим бюджетом. Щоразу шукати приміщення на таких умовах складно.

— Аукціони так само відбуваються щороку, як і експозиції?

— Рідше, залежно від приміщення й наших можливостей. Це серйозна справа і до неї треба готуватися. Інколи майже нічого не продається. Але люди приходять. На вході стоїть скринька для пожертв. Гості можуть нічого не купувати, але гроші кидають регулярно. Але саме на цій виставці ми вже дуже багато змогли продати, тут нам пощастило. Нас уже знають, усе більше робіт збирається, можна відібрати найкращі.

— А хто до вас приходить, хто купує?

— Мене дуже тішить, що все більше приходить німців. Прагнемо залучати місцевих людей, не пов’язаних напряму з Україною. Такі заходи важливі не лише для збору грошей, а й для поширення інформації, встановлення зв’язків на приватному рівні. Щоби люди нас бачили не в телевізорі чи на екрані, а наживо. Прийти, подивитися нам у очі, поговорити з нами. Щоб установлювався людський зв’язок, щоб зникали фейки.

— А де територіально живуть діти, чиї картини ви виставили?

— Усі — з прифронтової зони, а три полотна створені в Авдіївці тобто можна сказати, безпосередньо під обстрілами...

Діти, яким менше як 12 років, не знають, що таке мир. Вони звикли до війни і вже її не бояться. Вони з нею живуть, не знають, що може бути інакше життя. Йде хлопчик зі мною тут, у Німеччині, по табору і питає абсолютно буденно: «А що, тут не стріляють?» Інші питають: «А чому у вас блокпостів нема?»

— Скільки загалом дітей побувало у вас у таборі?

— 120. І не злічити, зі скількома ми зустрілися й працювали в Україні.

Дуже сподіваюся, що все зможемо продати — тоді буде менше клопоту з пошуком грошей на літо і більше часу для інших проєктів, адже в нас, крім табору і поїздок. ще багато ідей. Бракує часу й коштів, як завжди. Насправді, сподіваюся, що подібні виставки робитимемо не лише в Берліні. Бо для людей, що сюди приходять, це дуже цікавий меседж. Адже вони не знають навіть, що таке війна — а тут прочитують наш меседж, дізнаються, що то за діти, дивляться на їхні малюнки.

— Що тебе особисто найбільше вражає на цих полотнах?

— Дивишся на них і думаєш: невже вони намальовані в Авдіївці чи в іншому такому місці? Обстріли, вибухи, смерть, а діти малюють таке світле... Попри війну. Тому виставка так і називається — «Мистецтво попри».