А хто хоче війну знати...

Contact Line — інтерактивна, мультимедійна соціальна вистава, де живе дійство поєднується з елементами мапінгу, відеопроєкціями в скляному  лабіринті», гралася в Українському домі на Європейській площі столиці України під час коронавірусної епідемії. Час, місце дії в режисурі називають запропонованими обставинами.

У цьому разі вони самі по собі вивищують мистецьку подію. Що стосується теми вистави — йдеться про цю тягучу війну на сході нашої Батьківщини. Китайці повчають: «Із 36 способів ведення війни найкращий — втеча!». Коли війна триває в твоїй Країні, в твоєму домі — бігти немає куди.

Біль від того, що відбувається в Луганській і Донецькій областях, емоції такі розривні на серце, що розум не сповна сили, щоб їх опанувати. Взагалі голова і серце так часто не можуть дійти згоди, що кожна людина по життю страждає від їх суперечок. Власне, ідея в усіх одна — досягти миру. Певен, обидві сторони конфлікту щиросердно цього прагнуть, звісно, крім тих, кому війна — мати рідна,  а батько — бізнес прибутковий.

Інша річ, у який спосіб — наступом — опором до останньої краплі крові — досягненням компромісів — просто відреченням від своїх людей і територій.

Цей лабіринт питань, думок і рішень зримо відтворюється в декоративному і пластичному рішеннях вистави.

Над сходами до зали першого рівня Українського дому глядачі бачать кабінку ліфта, потім на її скляній поверхні з’являється зображення заповнених книжкових поличок, і героїня вистави (актриса Ю.Чугай) розповідає про захист докторської дисертації. Цей факт із біографії української і британської режисерки Ольги Данилюк, яка здобула докторський ступінь у вищому навчальному закладі Лондона Central Royal Schoolof Speechand Drama, захистивши дисертацію на тему: Virtually true.

Intermedial strategies of staging war conflict, асоціює ліфт із необхідністю підноситися в усвідомленнях війни як такої і такої, якою вона є в Україні, провокує очікування інтелектуальної й емоційної висоти розмови про неї.

Глядачі піднімаються сходами в фойє першого рівня, над яким колами аж до скляного даху сходяться яруси, що, за задумом групи архітекторів під керівництвом лавреата Державної премії СРСР Вадима Гопкала, мали ілюструвати ідею Леніна про розвиток цивілізації по спіралі. Цікаво, що 5-метрову з білого мармуру статую Ілліча в це фоє спустили з гелікоптера до встановлення даху, а вже виносили частинами через замалі двері.

У центрі зали — скляний саркофаг, який розділяє глядачів і водночас розташовує обличчям до обличчя. На його поверхні виникають кадри з документальних зйомок, телевізійних передач українських і російських каналів. У ньому існують молоді хлопці та дівчата, для яких війна стала ошелешуючою життєвою обставиною.

«Геля: Мы находимся в школе. Звучит сирена, и мы с подругой выходим на парадный вход. Потом парадный вход закрывается. Нам приходится выходить через черный вход. Возле черного входа располагается футбольное поле. В этот момент там идет урок физкультуры.

Учителя просят, чтобы мы прикрылись кофтами и не смотрели на футбольное поле. Но интересно ведь. Я вижу несколько мертвых тел на футбольном поле. У одного из мальчиков нет головы. Они лежат на тех же позициях, как и в футболе — защитники, нападающие. Я поднимаю кофту и больше не смотрю в их сторону.

Никита: Это день перед днем рождения моего брата. Это зима. Моему брату будет девять  лет. Родители готовят еду на праздник. Но утром нас будит не будильник, а звуки войны. Мы живем в пятиэтажном доме, на самом верхнем этаже. Мы бежим в дом к бабушке, потому что у нее есть подвал. С собой мы берем только документы. Мы думаем, что там только переночуем. День рождения брата мы отмечаем тушенкой. В подвале мы остаемся на месяц»...

Режисерка Ольга Данилюк декларує: «авангардний підхід полягає в певній відстороненості творця, що дозволяє системам і матеріалу створювати непередбачені наративи. Практично це полягає в системі взаємодії — комбінації звуку, голосу, мови та образу. Таке мультидисциплінарне композиційне мислення, створене в результаті скульптурного звукового і хореографічного відбору, дає можливість генерувати нові історії через фізичний рух». Досліджуючи, як військовий конфлікт подається через медіа, вона об’їздила всю прифронтову зону. І там натрапила на діючий театральний гурток. У виставі Contact Line  прийомом «театр у театрі» відтворюється процес створення документальної драми аматорським колективом за текстами, зібраними нею разом із Д.Левицьким.

Максимальна стриманість акторської манери гри, лаконічність дизайнерського вирішення, багатозначність сценографії Федора Александровича якось неочікувано, підсвідомо формулюють думку про закапсульованість цієї війни. Вона, знана нами з екранів, для більшості за ними і залишається. А далі виникає дивне відчуття якоїсь її неповноцінності, ушкодженості, збоченості. Врешті поступово приходить розуміння: це — неоспівувана війна, війна, яка недостойна оспівування. Згадуються героїчні воєнні пісні, невід’ємні від українського застілля:

«Зберись, могутня

Україно,

Козацьке плем’я, стань

 на змаг,

Піди, де сонце, де

вершини.

До перемоги йде твій

 шлях!»

«А козацька слава

 кров’ю полита

Січена шаблями,

рублена мечами,

Ще й сльозами

вмита...»

«Наливаймо, браття,

 кришталеві чари,

Щоб шаблі не брали,

Щоб кулі минали

Голівоньки наші!

Гей-гей!»

Кінострічка внутрішнього бачення вихоплює кадри, від яких перехоплює горло: з фільму»Кіборги». А Сеітаблаєва (сценарій Н.Ворожбіт), документальної стрічки «Добровольці Божої чоты» Л.Кантера та І.Яснія, згадуються романи «Іловайськ» Є.Положія, «Інтернат» С.Жадана, який точно передав загальне панівне відчуття болю.

«Наше місто було з каменю та заліза.

У кожного з нас тепер у руці дорожня

валіза.

У кожній валізі попіл, зібраний

під прицілом.

Тепер навіть у наших снах пахне горілим».

І подумалося, а раптом відсутність пафосу, акомпануючого бойовим змаганням, подає надію на скоріше виснаження цієї жахливої війни. Дуже простими режисерськими засобами без ефектних  акцентів, намагань викликати особливі емоційні стани, сучасними технічними засобами що підкреслюють особливості теперішнього ведення війни на території розуму і серця постановники вистави досягають близькості осягнень нашої війни і нашого миру.

Та найдорожче з чим йде глядач, що в ньому прорізається крізь потрясіння пережитого з виставою, це роздуми про те, як житимемо по її закінченні. Е-М.Ремарк у «Трьох товаришах» свідчить: «Коли ми повернулися з війни молоді, позбавлені віри в будь-що ми не  знали куди подітися, де знайти роботу, за що піти з коханою до бару. Ми рушили в похід проти  брехні, егоїзму, жадоби! А що з цього вийшло? А все перевернулося, забулося, нівелювалося. Час великих мрій минув. Я по іншому уявляв собі життя...»

Щоб  реальне життя не схибило надій, потрібен контакт не через екранне скло, не через стіни балачок і побрехеньок, а від серця до серця.

А хто хоче війну знати,

Хай йде з нами воювати,

але не вбивчою зброєю, а миротворчою силою любові, порозуміння, виявом краси людської одне до одного.

У життєвому лабіринті, з якого мають змужнілими вийти молоді українці, не вистачає історичного закутка, в якому ми дізналися б, що Донецьк — старовинне поселення запорожців, яке називалося Олександрівка, а Луганськ — козацьке поселення Кам’яний Брід, де, звичайно, розмовляли українською мовою.

Технологічні декорації переконують у мобільності вистави, яку цікаво було б показувати по всій Україні. А по виставі — глядачам разом із поводирями-акторами виходити з цього лабіринту певними в перемозі над Мінотавром.