Булгаков – Київ

Текст цей Юрко Покальчук переслав мені в 2005 році; у нас тоді виникла ідея зробити разом передачу про незнаного Булгакова на Радіо «Свобода». Але поки ми обдумували структуру передачі, мою програму, як і багато інших, закрили, бо почалася економія коштів, вважалося, що Ющенко і Помаранчева революція назавжди ствердили в Україні демократію, тому ідея залишилася нереалізованою. А потім, 2008 року, Покальчук помер...

Сам цей текст — основа виступу Покальчука на якомусь із Булгаковських читань. Виступ зустріли неоднозначно (зважаючи на специфічну публіку, яка збирається на цих читаннях), але «червона гвардія» опинилася у меншості, чи не вперше «біла гвардія» віддала належне українській культурі — і фактом стало віншування Покальчука однією з трьох традиційних шапочок Майстра, найвищих відзнак цих читань.

Тим часом питання, порушені Покальчуком, так само, як і запропоновані ним відповіді на них, знову актуалізувалися. Свідчення того — стаття Богдана Мотузенка «Булгаков і Україна» у «Дні» №13—14, 2018. Стаття цікава, проте категорично не можу погодитися з її положенням, що творчість Булгакова належить українській культурі. В такому разі Редьярд Кіплінг — це індійський письменник... І не лише він, а й низка інших народжених в Індії британських митців, для яких ця країна, за їхнім власним визнанням і тематикою творів, була миліша за «туманний Альбіон». Ну, а Альбер Камю та Робер Мерль тоді — представники алжирської культури... Що ж, така ситуація не є винятковою. У всіх колоніальних імперіях народжені на колонізованих землях і чутливі до місцевої культури митці з числа представників панівних націй являли собою своєрідні за тематикою і стилістикою групи, які вирізнялися на тлі культури метрополії. Проте видається, Михайло Булгаков за певних обставин — якби ствердилася незалежна Україна, а в Росії утрималися більшовики, і туди йому не було би ходу, — міг би стати й українським письменником. Співала ж одна з сестер Булгакова, на жаль, не знаю, хто саме (мені це відомо з двох незалежних одне від одного джерел), у хорі київської «Просвіти»...

Насамкінець зауважу: перед нами фактично чернетка. Начерк статті, який так і не став вивіреною автором статтею у силу різних обставин. Але за всіх обставин, як на мене, ракурс бачення й осмислення творчості Булгакова Покальчуком заслуговує на увагу та повагу. І ще одне: наведені в тексті цитати показують, як би звучав Булгаков українською мовою, якби його перекладав такий майстер, як Юрко Покальчук.

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

— Як багатоярусні стільники, диміло і шуміло, і жило Місто. Прекрасне і в морозі, і в тумані на горах, над Дніпром. Цілими днями гвинтами йшов із численних труб дим до неба. Вулиці палали серпанком, і скрипів збитий велетенський сніг. Сади стояли безмовні і спокійні, загострені білим, незайманим снігом. І було садів у Місті так багато, як у жодному місті світу. Вони розкидалися всюди величезними плямами, з алеями, каштанами, ярами, кленами і липами. Сади красувалися на прекрасних горах, навислих над Дніпром, і, уступами підіймаючись, розширяючись, часом пістрявивши мільйонами сонячних плям, часом в ніжних сутінках царював вічний Царський сад. Старі згнилі чорні балки парапету не перегороджували дороги прямо до урвищ на страшеннній висоті. Прямовисні стіни, заметені завірюхою, падали на нижні далекі тераси, а ті розходилися все далі і ширше, переходили в берегові гаї, над шосе, в’юнким по берегу великої річки, і темна, скута стрічка вела туди, в серпанок, куди навіть з міських висот не сягає людське око, де сиві пороги, Запорізька Січ, і Херсонес, і дальнє море.

З першого свого читаня «Білої гвардії» я захоплювався блискучою булгаківською образністю, тонкою стилістикою, глибокою закоханістю в Київ і водночас мені просто боліло раптове стилістично цілком чуже тонкоплетеній тканині роману фанфаронне, буфонадне і фейлетонне антипетлюрівство, яке аж ніяк не вписувалося в тканину роману, і так саме карикатурно абсурдний епізод про антисемітизм петлюрівців, який звучав особливо сумно, якщо враховувати, що в уряді Петлюри були міністри євреї, й один із їх, Арнольд Марголін, був міністром іноземних справ і вижив лише тому, що втрапив послом УНР у Британію, в тією годину, як УНР знищила російська армія Муравйова — Троцького.

Петлюру убив агент чека Шварцбард (зараз це вже доведено документально), і з цього більшовицькою агентурою було створено міф про помсту евреїв Петлюрі за погроми.

Міф треба було виправдовувати.

Булгаков з дружиною зібралися за кордон. Все було готово. Вони прийшли за вже готовими паспортами, не приховуючи своєї радості. Їм сказали прийти завтра, а потім відмовили  взагалі.

Булгаков став заручником Сталіна.

«Стій! — Шервінській встав.    — Стривай. Я повинен сказати в захист гетьмана. Правда, помилки були допущені, але план у гетьмана був правильний. О, він дипломат. Край український...»

Так виглядає цитоване з видання «Білої гвардії» в Росії аж до 2002-го.

А ось у виданні 2002 року продовження цієї фрази:

— «...Край український, тут є елементи, які хочуть балакати цією мовою своєю, то й нехай!

— Але ж в Місті таких десь п’ять відсотків, а решта дев’яносто п’ять — російських!

— Вірно. Але вони зіграли б роль вічного бродила, як говорить князь. Ось і треба було їх втихомирити».

Далі я пішов по тексту і виявилося, що булгаківский текст «Білої гвардії» був купюрований, цензурований, і з нього було, вже по смерті автора, у всіх виданнях викинуто багато найпозитивніших відгуків про Україну, українську мову й українську незалежницьку ідею.

Хоча  чимало й лишилось. Із пісні всіх слів не викинеш:

— «Сотні тисяч гвинтівок, закопаних у землю, захованих в клунях і коморах і не зданих, незважаючи на швидкі на руку військово-польові німецькі суди, прочуханки шомполами і стрільбу шрапнеллю, мільйони патронів у тій же землі і тридюймові знаряддя в кожному п’ятому селі і кулемети в кожній другій, у всякому містечку склади снарядів, цейхгаузи з шинелями і папахами. І в цих же містечках народні вчителі, фельдшери, однодворці, українські семінаристи, волею доль що стали прапорщиками, здоровенні сини бджолярів, штабс-капітани з українськими прізвищами... всі говорять на українській мові, всі люблять Україну чарівну, уявну, без панів, без офіцерів-москалів, — і тисячі колишніх полонених українців, які повернулися з Галичини».

От так от писав Міхаїл Булгаков про українські справи! Дуже навіть добре і порядно:

— «Це в додаточок до десятків тисяч мужиків?.. О-го-го! Ось це було. А в’язень... гітара... Чутки грізні, жахливі... Наступають на нас... Дзинь... трень... ех, ех, Ніколка. Турок, земгусар, Симон. Та не було його. Не було. Так, нісенітниця, легенда, міраж».

І (викинуте продовження цих речень) — грізне й історично точне!

«Просто слово, в якому злились і затуплена лють, і жадання мужицької помсти, і сподівання тих вірних синів своєї соняшникової, гарячої України, які ненавиділи Москву, якою б вона не була — чи більшовицькою, чи царською, чи  ще якою».

Треба було вибирати — або йти услід за Мандельштамом і Замятіним у сталінські табори і згинути там, або бути розстріляним в тридцять третьому чи тридцять сьомому, або ж треба було нагнутись і служити більшовикам.

Горький нагинався, і доволі низько, але його однаково отруїли.

Цветаєва з розпуки повісилась у вигнанні, Ахматова і Пастернак займалися перекладами і сиділи тихо до часу.

А величезна Спілка письменників на чолі з Алексеєм Толстим радісно і уклінно писала панегірики більшовицькій владі й «товаріщу» Сталіну.

«В Україні було ще гірше. Коли в Москві стрижуть нігті, в Києві рубають пальці» — така тоді народилася приказка..

Куліш і Курбас, Йогансен і Cеменко, Хвильовий і Підмогильний — загинули.

А ті, хто не хотів умирати, написали, зігнувшись.

Один: «Із за гір та з-за високих

сизокрил орел летить.

Не зламати крил широких

Того лету не спинить»;

другий: «Людина стоїть в зореноснім Кремлі,

людина у сірій військовій шинелі.

цей погляд знайомий у кожній оселі,

у кожній хатині на нашій землі»;

а третій просто й тупо написав: «Партія веде».

Це були винятково талановиті, одні з кращих українських поетів, може, й щастя, що вони не загинули, а допомогли потім встати на ноги шістдесятникам, а ті іншим.

Але мій тато сидів у одній тюрмі, на Лук’янівці, з тим, хто написав: «...із-за гір та з-за високих».

Того випустили, а мій тато, аспірант Миколи Зерова, відсидів там три роки, йому також пощастило, що випустили за недоказаністю провини, бо рано посадили, але життя було змарноване.

Так от Булгаков.

Якби не дописав до «Білої гвардії» оті антипетлюрівські карикатурні пасажі, скінчив би, як Мандельштам.

Але ж Мандельштам написав геніально і просто гуманно:

«Мне на плечи бросается век-волкодав, но не волк я по крови своей...», і потім — з висланням до Воронежа: «Воронеж — вор. Воронеж. Ворон. Нож.»

А потім був уже совєтський концтабір.

І він  загинув.

У Булгакова, попри все, позитивні слова про Петлюру раз по раз просочувалися в оригінальному тексті «Білої гвардії», по-сталінськи поправленому в атиукраїнському дусі: «Зрозумій (шепіт), німці залишають гетьмана напризволяще, і дуже, дуже може бути, що Петлюра ввійде... а це, чи знаєш...»

А далі — викинуте совєтською цензурою продовження:

«По суті, у Петлюри є здорові корені, на його стороні мужицька маса, а це знаєш бо...»

Такі купюри скрізь по тексту.

Сумній, зацькований, самотній Бугаков, хворий видатний письменник все ж таки хотів вижити. І здався. У всіх його творах домінує зажура й печаль, і образа на життя, попри гумор і сарказм. І завжди тонке бездоганне відчуття слова.

«Чи знаєте, професоре, — заговорила дівчина, важко зітхнувши, — якщо би ви не були європейським світилом, і за вас не вступалися б самим обурливим чином (блондин смикнув її за край куртки, але вона відмахнулася) деякі персони, щодо яких, я упевнена, ми ще усе з’ясуємо, вас слід було би заарештувати.

— А за що? — із цікавістю запитав Филипп Филиппович.

— Ви ненависник пролетаріату! — гордо сказала жінка.

— Так, я не люблю пролетаріат, — сумно погодився Филипп Филиппович і натиснув кнопку».

І такого у «Собачому серці» чимало...

Але за тим слідувала вже відверто пробільшовицька, сумна, майже карикатура на «Білу гвардію» п’єса «Дні Турбіних», театрально, хоч як це сумно відзначати, дуже майстерно виконана. Але там дуже небагато знаків тієї виразної любові до України, до Києва, які є в повісті, там є лише «біла гвардія», яка у п’єсі тепер з усіх сил хоче стати «червоною»

Бувало й таке. Хоч і рідко. Деякі так звані воєнспеци з колишніх білих офіцерів у Червоній армії протрималися певний час. Але потім їх усіх прибрали.

Але «Дні Турбіних» Сталіну сподобалися, і він ходив дивитися  цю п’єсу багато разів.

Правдиве ставлення до Росії у Булгакова проривається в «Білій гвардії» у таких словах:

«Голим профілем на їжака не сядеш?.. Свята Русь — країна дерев’яна, убога і... небезпечна, а російській людині честь — тільки зайвий тягар».

Булгакова не зачепили, і він десять років писав свій великий роман «Майстер і Маргарита», і вже — геть як герой Орвела «1984» — в останній хвилині життя, після всіх катувань, вдивляється в портрет Великого Брата і відчуває, що любить його. І це перемога тих, хто катував героя роману, намагаючись упокорити його, а от тепер і його можна вбити.

Прокуратор Іудеї власноручно вбиває Юду.

Бо справедливий.

Як Сталін, який знищив Єжова та інших, хто вбивав за його ж вказівками перед тим.

Але все ж пробивається у «Білій гвардії», попри всю білогвардійську тугу і ностальгію за царською Росією, раптом живий і поетично піднесений опис українського війська.

«Не журись, хлопці», — схвально сказав Козир. І завився гвинтом соловей по засніжених українських полях.

Пройшли Білий Гай, розсмикнулася завіса туману, і по всіх дорогах зачорніло, заворушилося, захрумтіло. Біля Гая на схрещенні доріг пропустили вперед себе тисячі з півтора людей у рядах піхоти. Були ці люди одягнені в передніх шеренгах в сині однакові жупани добротного німецького сукна, були тонші на обличчя, рухливіші, вміло несли гвинтівки — галичани.

А в задніх рядах йшли вояки, одягнені в довгі до п’ят жупани, схожі на лікарняні халати, підперезані жовтими сиром’ятними ременями. І на головах у всіх колисалися німецькі розхристані шоломи поверх папах. Ковані черевики уминали сніг.

Від сили почали чорніти білі шляхи до Міста.

— Слава! — кричала мимохідня піхота жовто-блакитному прапору.

— Слава! — гукав Гай перелісками».

Важко повірити, що ці рядки могли бути написані людиною цілком ворожою українській ідеї.

Бо ж видатний, таки великий письменник був Міхаїл Булгаков          — от якби йому вдалося свого часу виїхати, якою насправді була би написана в Парижі, наприклад, «Біла гвардія», та й «Майстер» був би не тільки іншим, а ще й вищим твором.

Та попри все те Булгаков божевільно любив Київ.

Бо саме Київ для Булгакова     — це і є справжній Єршалим! Вічне місто — це Київ. І на Лисій горі шабаш, куди прилітає Маргарита — це київська Лиса гора, а не якась інша. Іншої немає.

Москва це лише номінальна назва. Просто вулиці! А любов  Булгакова — це вічне місто. Київ.

«Глибоко поночі вугільна тьма залягла на терасах кращого місця в світі — Володимирської гори. Цегляні доріжки і алеї були приховані під нескінченним пухким пластом незайманого снігу. Одне всього освітлене місце: стоїть на страшному важкому постаменті вже сто років чавунний чорний Владимир і тримає в руці, сторч, хрест трьохсажня. Кожний вечір, лише обкутають сутінки обвали, скати і тераси, запалюється хрест і горить всю ніч. Але тут освітлює трохи, падає, зачепивши зелено-чорний бік постаменту, бліде електричне світло, вириває з тьми балюстраду і шматок грат, що оздоблюють середню терасу Дерева в тьмі, дивні, як люстри в серпанку, стоять в шапках сніги, і замети довкруги по саме горло. Зовсім інша справа в Місті.»

Але було й інше.

«Господи, пробач мене і помилуй за те, що я написав ці мерзотні слова.! О, господи, забудь про ту мерзотність, яку я написав у припадку безумства, п’яний, під кокаїном».

Ці слова одного з героїв «Білої гвардії», у проблемах і душевних муках якого вгадуються певні особисті проблеми автора, Булгаков ніби відносить і до самого себе.

До того, як роман було опубліковано, 1923 року автор написав варіант «Білої гвардії», який не був випущений, і оскільки Петлюра і в еміграції був символом незалежницької української ідеї й ідеологічною загрозою для большевизації України, Булгакова змусили переробити твір і додати до нього всю антипетлюрівщину і антиукраїнськість. Автор знав, що до певної міри спотворив свій чудовий твір фельєтоном. І каявся, все життя залюблений у Київ і Україну.

«О, тільки той, хто сам був переможений, знає, як виглядає це слово! Воно схоже на вечір в будинку, в якому зіпсувалося електричне освітлення. Воно схоже на кімнату, в якій по шпалерах повзе зелена цвіль, повну хворобливого життя. Воно схоже на рахітиків, демонів-хлопців, на пісне масло, що протухнуло, на матерщинну лайку жіночими голосами в темряві. Словом, воно схоже на смерть».

«Біла гвардія» — це «Вишневий сад», це закінчення одного і наступ іншого, а на початку ХХ століття — наступ тупої безграмотної агресивної босоти, як писав Ортега і Гассет, або «Прийдешнього хама», як писав Мережковський, або ж Шарікових і Швондерів, як показав сам Булгаков через два роки після «Білої гвардії» у «Собачому серці». Це кінець однієї епохи і початок іншої, і тут всім багато біди.

«Втомлені сонцем» комуністи теж пережили щось схоже, але ще й досі не хочуть визнатися в кінцевій абсурдності своєї ідеї, хоч це вже бачить цілий світ.

Біла гвардія — Червона Гвардія — «белиє і красниє — і зовсім не разниє».

Погано щось із «гвардіями» було завжди — на нашій НЕ СВОЇЙ землі.

Фадєєв також написавши спершу свій роман «Молода гвардія» одразу по війні в одному варіанті, а потім під тиском відповідних органів і товаріща Сталіна переписав інакше. Як було треба лінії партії. І важко впивався через власну брехню ціле життя.

«Остання ніч розцвіла. В другій половині її вся важка синява завіса бога, мир, що вдягається, покрилася зірками. Схоже було, що в невимірній висоті за цією синьою запоною біля царських брам служили всеношну.

У вівтарі запалювали вогники, і вони проступали на завісі цілими хрестами, кущами і квадратами. Над Дніпром з грішної, і скривавленої, і сніжної землі підіймався в чорну, похмуру височінь опівнічний хрест Владимира. Здалека здавалося, що поперечна щаблина зникла — злилася з вертикаллю, і від цього хрест перетворився на загрозливий гострий меч.

Але він не страшний. Все пройде. Страждання, муки, кров, голод і мор. Меч зникне, а ось зірки залишаться, коли і тіні наших тіл і справ не залишиться на землі. Немає жодної людини, яка б цього не знала. Та чому ж ми не хочемо обернути свій погляд на них? Чому?»

Юрко ПОКАЛЬЧУК