3000 спогадів стражденних

Її формування розпочалося ще в 1990-х роках і триває досі. За цей час до збору спогадів жертв та свідків голодної смерті долучилися бібліотекарі, музейники, краєзнавці, учителі і навіть сільські голови, які опитували старожилів своїх громад. Та левову частку роботи виконали студенти історичного факультету Вінницького національного педагогічного університету імені М.Коцюбинського. Під час літніх практик вони влаштовували експедиції по селах Поділля, анкетували й інтерв’ювали очевидців тих страшних подій. Більшість з них на той час були дітьми, а тому їхні спогади базуються здебільшого на переповіданнях: «мені розповідала мати», «чув про горе в сусідів», «знаю від тітки». Таких спогадів у колекції понад 8 тисяч і об’єднані вони в 213 справ. Однак є в фонді більш як три тисячі унікальних свідчень — від справжніх очевидців тих подій. На сьогодні це безцінні, найінформативніші документи, які дають можливість дослідникам розсіювати туман над цією, тривалий час засекреченою, сторінкою в історії рідного народу.

«До 2007 року, тобто часу розсекречення великої частини документів сталінської доби, усні історії очевидців Голодомору були чи не єдиними реальними свідченнями того, що таке жахіття справді відбувалося на нашій землі, — розповідає працівник Державного архіву Вінницької області Ігор ТІТАРЕНКО. — Перші документи, які лягли в основу нинішньої колекції, архів отримав ще 1993 року, до неї увійшла 31 справа. 1994 року колекцію було доповнено ще сьома справами. Масштабно до наповнення фонду підійшли вже в 2000-х роках. Тоді до 70-х роковин Голодомору оголосили про збір свідчень, і до цієї роботи долучилося чимало представників сільської інтелігенції. Та справді солідним поповненням колекції стали дослідження студентів, які передали до архіву 213 справ 2010 року. В них містилося 8110 документів, це були анкети, довідки, виписки, списки постраждалих, відомості про виконавців політики Голодомору тощо. Окремим найінформативнішим блоком були представлені 3063 спогади та свідчення жертв Голодомору».

«ОПИСАНІ ЖАХІТТЯ ЗНАЙШЛИ ПІДТВЕРДЖЕННЯ В РОЗСЕКРЕЧЕНИХ АРХІВНИХ ДОКУМЕНТАХ»

Оскільки збір свідчень здійснювався в межах таких проєктів: «Книга Вінниччини», «Колосок пам’яті», «Спогади пам’яті людської», «Голодомор 1932—1933 років на Поділлі», то вони були відображені при укладанні заголовків справ. Формувалася колекція за географічною ознакою, а в самих справах — за алфавітом прізвищ респондентів. До кожної зі справ, що містять анкети, спогади, свідчення очевидців, укладено внутрішні описи. Тому дослідники можуть продовжувати свої розвідки як у межах районів, так і цілих родин.

«До 2007 року усні історії очевидців Голодомору були чи не єдиними реальними свідченнями того, що таке жахіття справді відбувалося на нашій землі, — розповідає співробітник Державного архіву у Вінницькій області Ігор ТІТАРЕНКО. — Cправді солідним поповненням колекції стали дослідження студентів, які передали до архіву 213 справ у 2010 році»

«Чимало старожилів, які залишили свої свідчення, вже відійшли в інші світи. Це переважно були люди, які народилися в 1910—1920 роках. Усі їхні розповіді студенти порівнювали з офіційними документами початку 30-х років ХХ століття. Адже в спогадах чимало описів випадків канібалізму, а також репресій щодо тих працівників радянських органів, які намагалися врятувати односельців. Описані в спогадах жахіття знайшли підтвердження в розсекречених архівних документах, — продовжує Ігор Тітаренко. — В них згадується про «волинки», напади на склади, вбивства активістів, поширення листівок, вивезення зерна, відмову виходити на роботу. Також описано трагічну ситуацію представників місцевого керівництва, що, намагаючись врятувати односельців від голодної смерті, ставали жертвами репресій. Їх розстрілювали просто на робочому місці. Окремі випадки-описи вже увійшли в наукові праці та публікації істориків і краєзнавців. Щоправда, в колекції представлені не всі райони: одні — дуже добре, зі спогадами з кожного села, а є — погано. Але в цілому ці свідчення, при зіставленні з розсекреченими документами, дозволяють уявити всю ту жахливу ситуацію, безвихідь, людське горе».

«ЛЮДИ ПАДАЛИ, ЯК МУХИ... ХРЕСТІВ НЕ СТАВИЛИ»

Архівісти кажуть, що зібрані матеріали показують людську сторону тієї трагедії. Вони дають можливість саме в людському вимірі визначити передумови трагедії, методи і технології здійснення геноциду, проаналізувати демографічні наслідки. Так, у спогадах Никифора Микитюка, 1927 року народження, з села Крикливець ідеться про те, що його родину врятувала корова, а от сусіди помирали одне за одним: «Моя сім’я голодувала не дуже, батьки утримували корову, яка годувала нас та підтримувала сусідів, які дуже голодували. В сім’ї сусіда Гичака Григорія було восьмеро людей, з голоду померло сім членів сім’ї, залишився живим один син. У сім’ї Терлецької Анастасії було п’ять дітей і двоє батьків, залишилися живими тільки дві сестри, всі померли з голоду. В сім’ї Андрусяк Теклі померло з голоду троє дітей. Їсти було нічого. Пам’ятаю, біля ставка жила жінка, яка виловлювала котів, собак для харчування. Батьки лякали дітей туди не ходити, тому що і їх зловлять. Фактів і доказів, що вона виловлювала дітей, не було».

Чи не кожна друга розповідь підтверджує той факт, що це був цілеспрямований процес на знищення українського народу. За що? За опір, який чинило українське селянство через небажання йти в колгоспи. Найбільше загострення між режимом і селянством припадає на 1930—1931 роки. Як пише Мотря Олексієнко з села Дашківці Літинського району, всіх жителів «заганяли» в колгосп. У кінці літа 1931 року, коли зібрали врожай, голова колгоспу Короченко наказав вивезти все зерно не лише з колгоспних комор, а й у селян позабирати. Через це були бунти, але приїхали «виконавці» з району та найактивніших заарештували.

«Держава примінила силу проти селян, які мали силу. Селян, які мали землю. Їх заарештовували, забирали майно, розстрілювали. Мою сім’ю теж розкуркулили. Забрали все зерно, яке вони знайшли, та інші продукти. (Але частину зерна ми сховали в зарубі і ще бараболю прикопали.) З хати винесли все, двері і вікна забили гвоздями. Потім нам розрішили жити в хаті, де не було ні ліжка, ні стола. Спали на підлозі... Сховане зерно тато роздавав дітям. Його вистачило не надовго...».

«Люди падали, як мухи. Їздили по селі биками з кінця в кінець і збирали померлих, а як привезуть на цвинтар, то викопають там таку яму, щоб пальців не було видно, і все закидали. Хрестів не ставили, — йдеться в спогадах Наталки Березовської, 1913 року народження, з с.Кісниця. — Багато людей лежало від голоду під скиртами. Якщо йдеш у поле на роботу і маєш пляшку молока, то не донесеш, бо віддаси дітям. Хто робив у полі, тому давали що-небудь їсти. Все зерно і продукти забирали люди, призначені сільрадою».

У спогадах жительки села Голубече Марії Кучковської, 1921 року народження, згадується про те, що діти також працювали в колгоспах. На молотарці наймолодші відкидали полову, якщо вдавалося — збирали зернятка пшениці, жита і несли додому, щоб зварити якусь «похльобку». «Сторожі брати не дозволяли, але ми, діти, потрошки брали в кишені, бо вдома вже в братика попухли ноги з голоду, а сторожі дітей не могли догнати. Мої мама і тато не хотіли йти в колгосп, але в дітей почали ноги пухнути, то батьки змушені були піти, щоб хоч чогось заробити. А заробити більше ніде було. В колгосп людей змушували йти, але йшли в основному бідняки і середняки, а багачі не хотіли, але потрохи так і пішли. А хто не хотів йти в колгосп, то геть виїжджали з села».

«НЕОБХІДНО ЗДАТИ 10 600 ТОНН ХЛІБОЗАГОТІВЛІ, В РАЙОНІ 62 КОЛГОСПИ, А ВИКОНАЛИ ПЛАН ТІЛЬКИ ДВА»

Відповідь на запитання, що ж люди їли, кандидат історичних наук Володимир ПЕТРЕНКО радить шукати доповідних тогочасних керівників, які ціною власного життя намагалися донести правду про голод у селах. Так, у листі «червоного партизана, колишнього політкаторжанина, командира запасу Червоної армії, члена КП(б)У з 1918 року Войтюка» від 14 листопада 1932 року йдеться про те, що він уже 15 років перебуває в партії, брав участь у громадянській війні, але таких хлібозаготівельних планів і такого знущання над людьми ще не бачив.

«У Любарському районі необхідно здати 10 600 тонн хлібозаготівлі, в районі 62 колгоспи, а виконали план тільки два. Інші колгоспи — з трудом тільки на 45—50%... Зерна залишилося тільки на насіння, а що стосується видачі зерна на трудодні й для худоби, так про це говорити не приходиться, так як його немає... Сім’ї приготовляють собі їду на зиму. Вони ріжуть тоненькими кусками гарбузи, розвішують їх на теребки довколо своєї хати... В результаті цього по селах нашого району багато людей хворіє дизентерією — 50%, сипняком — 30%... Я написав далеко не все, що відбувається у районі... Прошу Вас, т.Хатаєвич, звернути на це увагу. За викладене мною перед ЦК партії я несу сурову відповідальність».

На жаль, подальша доля Войтюка, який насмілився на подання зазначеної вище інформації, невідома. Як каже Володимир Петренко, серед партійних керівників Любарського району наступних років його прізвище вже відсутнє.

«ДЕСЯТИЛІТТЯМИ УКРАЇНЦІ ПЕРЕБУВАЛИ В СТАНІ АМНЕЗІЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПАМ’ЯТІ»

Взагалі, за словами історика, попри те що більшість джерел позбулися грифу «Цілком таємно», архіви наповнилися новими матеріалами, з’явилася нова інформація, до сьогодні питання Голодомору, його чинників та наслідків — досліджено не остаточно. Досить актуальною залишається проблема демографічних наслідків Голодомору. Адже досі ніхто не може назвати точної цифри, скільки українців були замордовані голодною смертю? Розбіжності в статистиці є як серед регіональних істориків-краєзнавців, так і серед відомих учених.

«Зараз історики зійшлися на думці, що під час Голодомору померло щонайменше 7 мільйонів українців. На Вінниччині за приблизними підрахунками великий голод забрав життя понад одного мільйона жителів, — відзначає Володимир Петренко. — Точної цифри досі не встановлено. За даними сектору «особливого» Вінницького обкому КП(б)У, до Голодомору в області проживало 4 мільйони 726 тисяч, а на липень 1934 року населення області зменшилося до 3 мільйонів 598 тисяч осіб. Не можна стверджувати, що стовідсотково всі подоляни стали жертвами Голодомору. Очевидно, деяка частина з них змогла втекти на новобудови, інша — за кордон, але більшість точно померла від голодної смерті.

Єдине, що можна сказати напевно, — поглиблене дослідження проблематики Голодомору 1932—1933 років із використанням виявлених архівних документів дало змогу визначити його події як геноцид українського народу. Про це свідчать насамперед джерела: актові записи сільрад про масову смертність селян від голоду 1932—1933 років, з вказаними прізвищами, що стали доступні для дослідників 2007 року. Крім того, документи органів влади щодо покриття селянами фінансової заборгованості продовольством, реквізиції всіх продуктів харчування та вилучення жорен і м’ясорубок з метою недопущення помолу в селянських господарствах, постійне вивезення зерна з Подільського регіону. Уявіть, лише в серпні 1933 року 150 000 пудів вивозили щодобово...

Довгі десятиліття українці перебували в окупації, шоковому стані, стані амнезії національної пам’яті. Навіть люди старшого покоління, які пережили цю трагедію, не наважувалися говорити про неї вголос. Наслідки Голодомору гостро відчутні дотепер. Він приніс не тільки страждання і смерть. Він посіяв страх серед людей. Та тільки правда про геноцид українського народу і чиста пам’ять про усіх полеглих здатна звільнити нас від мороку минулого».