Реалії та перспективи сучасного українського жіноцтва у війську
Коли мова заходить про українську жінку, яка воює у лавах Збройних Сил України проти рашистів за право свого народу на існування, повноцінне життя та свободу, не важко помітити, що у суспільстві, що відчуло реальну загрозу знищення жорстоким ворогом, сформувалось за час відкритої повномасштабної агресії ерефії позитивне, більше того, вдячне ставлення до цих захисниць. Та поряд із цим у пересічного українця все ж домінує думка, що такий стан справ зумовлений жорсткою необхідністю та певною безвихіддю (недостатня кількість здатних до війни чоловіків), а не абсолютно вільним та свідомим вибором самої жінки, яка вступила до лав ЗСУ. Більше того, інколи в суспільному інформаційному просторі України звучать голоси «арестовичів», які взагалі заперечують потребу та й можливість участі жінок у якості військовослужбовиць у військових діях, їхню службу в армії загалом.
Проте подібні переконання явно суперечать сучасним світовим тенденціям. Тим більше, що сьогодні в силах оборони України служить більше жінок, ніж в арміях країн-членів НАТО, тому потреба у гендерно орієнтованому забезпеченні війська дуже висока.
Не будемо стверджувати, що українське жіноцтво приводить до лав Сил оборони держави лише і виключно власне бажання, а не, наприклад, тиск життєвих обставин чи військовий обов’язок, як у випадку з лікарками та середнім медперсоналом. Зрештою, відповідних опитувань та більш широких соціологічних досліджень з цього питання наразі не маємо.
Сьогодні у великій кількості армій світу жінки-військовослужбовиці стали звичним явищем. Найдоступніший для масового читача ресурс – Вікіпедія – подає таку інформацію щодо жіноцтва в арміях різних країн світу: «Частка військовослужбовиць в арміях світу варіює. Це біля 3 % в Індії, 10 % у Великій Британії, 15 % у Франції, 13 % у Швеції, 16 % у США, 15,3 % у Канаді, і 27 % в Південній Африці». Найяскравішим прикладом жіночої присутності в армії є, безумовно, Ізраїль. Але жінки також служать у збройних силах Франції, Німеччини, Канади, Іспанії, Швеції, США, Великобританії, Норвегії, Китаю, Еритреї, Північної Кореї, Перу, Малайзії, Беніну тощо.
Отже, не лише сучасна Україна демонструє залученість жіноцтва до Сил оборони країни. Вочевидь, це світовий бренд сьогодні і його варто серйозно досліджувати. Отже, цікавим і необхідним є аналіз сучасних реалій участі українського жіноцтва у війні проти рашистських окупантів та оцінка перспектив жінок-військових у Силах оборони України, зокрема, і такий важливий момент як перспективи жіночого лідерства у військах.
Наукові публікації, присвячені проблемі українського жіноцтва як можливої військової еліти країни, фактично відсутні у соціогуманітарному дискурсі сучасної України. А між тим, як видається, і ця тематика має стати однією з актуальних у розрізі дослідження гендерних аспектів реформування ЗСУ у відповідності до принципів НАТО. В українській історії, як зрештою і в історіях інших народів Землі, участь жіноцтва у бойових діях була спорадичною і ніколи не набувала масовості, якщо, звичайно, не брати до уваги легендарних амазонок, свідчення про військові звитяги яких варто все ж віднести до міфів та легенд, а не до науково доведених фактів.
Проте, маємо чимало прикладів історій українських жінок, які поряд із чоловіками вставали на захист України. Дехто з них висловлював обурення з приводу нерівного ставлення до жінок як до партнерів по боротьбі. Так Улас Самчук засвідчував, що Олена Теліга категорично не погоджувалась залишитись у безпечнішому Львові, коли її товариші вирушали на Схід у 1941 р. під час Другої світової війни. «Що значить війна? Які мають бути вигоди? Як тут можна ділитися на жінок і чоловіків? Ні і ні! Вона з цим не згодна, вона з цим не погодиться!» (Самчук Улас. Так, як бачило око і відчувала душа. Зі споминів і вражень. 1941-1943. К.: Центрмузінформ, 1998).
Прикметно, що Олена Теліга апелює саме до почуття справедливості, яке для українського менталітету є одним із ключових.
Що ж стосується участі/неучасті жіноцтва у війні, в сучасній Україні йдуть можна сказати революційні зміни у цьому напрямкові. І це не лише завдячуючи реформам у ЗСУ на шляху України до НАТО, але і через реалії вже майже 10-річної війни з ерефією. З’явились розмисли справжніх «практиків» війни, надзвичайно цікаві для розгляду зазначеної тут проблеми. Так, колишній командир добробату «Шахтар» (в ході АТО був трансформований в роту «Торнадо») Руслан Онищенко, зазначаючи, що він загалом проти жінок на війні, все ж визнає, що без них дуже важко «…тому що жіночі руки ніщо не замінить. Коли боєць поранений, жіночі руки примушують терпіти й виживати, і це факт. Хто знає що-небудь про війну, той мене зрозуміє. І ось, знаючи те, що жіночі руки потрібні бійцям, я терпів жіночі дурощі, жіночі флірти та службові романи, без яких ніяк, якщо в баті жінки. Та все це варто було терпіти заради магічної сили жіночих рук. І скажу більше, не тільки рук, але й губів, грудей, живота і попи» (Онищенко Руслан. Синдром Торнадо. К: ТОВ «Геопринт»).
Можливо занадто відверто і незвично для нашої «цнотливої» публіцистики, але це правда війни і її варто чути, знати і з нею працювати. А далі автор-воїн підіймається до філософських роздумів про життя, які теж заслуговують на увагу. Отже, «…коли молодий боєць поранений, йому страшно, тому, що він відчуває як втрачає силу, він хоче бачити поряд із собою жінку. Це, мабуть, інстинкт. Ми приходимо у світ і нас кладуть на груди жінки. І коли ми йдемо зі світу нам хочеться тримати жіночі груди чи жіночу руку. …Якщо ви не розумієте, про що я говорю, то вам повезло, і ви не помирали і не відчували, як голосно дихає смерть і який у неї холодний подих. …Смерть любить розмови по душам, доки ти ще можеш говорити. Тому, повірте мені, перед смертю чи коли здається, що це кінець, ти хочеш у чомусь зізнатись і притиснутись до найсолодшого – до жіночих грудей чи до губів. Ось такі ми – люди, і це нормально, тому що жінка – це початок життя, і завжди хочеться бути в обнімку з життям. Так, саме так. Тому я й набирався терпіння і приймав до батальйону дівчат, які залишаються дівчатами навіть у формі».
Ці роздуми досвідченого українського вояка-командира перегукуються із заявою американського генерала Роберта Б. Хеллера перед сенатом США, зробленою після кампаній в Іраку та Афганістані про те, що більше неможливо йти на війну без жінок, потрібно використовувати синергію чоловіків та жінок при розв’язанні світових конфліктів.
Повномасштабна війна ерефії проти України надзвичайно прискорила біг соціального часу для українців. Суспільна думка та суспільна опінія часто відстає від реалій цієї війни. Доки звучать заперечення проти участі жінок у бойових діях чи оспівуються цілющі властивості жіночих рук, грудей, губів тощо, Тетяна Чорновол відганяє «Стугною» рашистів від Києва. І прикладів безумовно героїчної участі українського жіноцтва у боях вже маємо чимало. Українській спільноті вже варто дослухатись до думки Державного секретаря Міноборони України Людмила Дараган: «Ми вже подолали стереотип, що жінка не може воювати. Тепер потрібно подолати стереотип «жінка не може командувати»». Тим більше, що, як заявила заступниця Міністра оборони України Наталія Калмикова «сьогодні на полі бою в Україні ми маємо найбільшу кількість жінок в новітній світовій історії. Вони проявляють себе не лише як гарні військові фінансистки чи лікарки, але й як сміливі військовослужбовиці, що віддано захищають свою Батьківщину. Наше завдання зробити все, щоб вони могли будувати кар'єру», отже, українські жінки в армії повинні мати рівні права і можливості з чоловіками. Зрештою, цього вимагає і сама справедливість, яка для українців є однією із базових цінностей, та й логіка цієї війни підказує, що «більше неможливо йти на війну без жінок, потрібно використовувати синергію чоловіків та жінок при розв’язанні світових конфліктів».
