Втеча від минулого – втеча від себе самого
Тривожного травня 2022 р. ми з Тамарою Гундоровою та Сергієм Жаданом зініціювали проведення дискусії про необхідність змін у викладанні української літератури в школі. Нас активно підтримали президенти Українського католицького університету архиєпископ Борис Ґудзяк, Національного університету «Києво-Могилянська академія» Сергій Квіт, ректор Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна Тетяна Кагановська. До організації дискусії долучилися ПЕН Україна та Харківський літературний музей. Зрештою, попри регулярні обстріли міста, в Харкові вдалося провести круглий стіл «Шкільний курс української літератури в стратегії усвідомлення національної ідентичності». Хтось був особисто присутнім, а хтось приєднався до обговорення дистанційно. Я заздалегідь наївно уявляв, що за наслідками дискусії ми зможемо сформулювати спільні пропозиції до чиновників Міністерства освіти і науки, літературознавців і педагогів щодо корегування шкільного курсу української літератури відповідно до болючого досвіду протистояння ворогові – і військового, й ідеологічного.
Однак перебіг круглого столу викликав у мене шок. Виявилося, що навіть цілком патріотичні учасники розмови готові визнати тенденції шкільного вивчення літератури задовільними, а перспективу вдосконалення навчальних програм вбачають у їхньому розвантаженні, спрощенні, заміні давніх творів новими, сучасними, зрозумілішими для учнів. Передбачуваний курсом української літератури огляд формування нашої етнокультурної ідентичності мав би поступитися пріоритетом розвиткові творчих навичок учнів. Відтак же з цього курсу мало вихолощуватися все те, що виривалося поза тепличний світ певної педагогічної моделі в подієво насичений драматичний світ національної минувшини. Хтось навіть сказав, що треба заборонити історикам літератури втручатися у вивчення літератури в школі…
Минув важкий воєнний рік. Штабелями вилучених і знищених книжок, ракетами, спрямованими в літературні музеї, ворог промовисто демонструє, де він бачить арсенали нашої сили. Духовної сили, без якої годі сподіватися на впевнену перемогу. А тим часом у довколапедагогічному середовищі ні-ні, та й вирине нав’язлива ідея звільнити школу від української літературної минувшини на догоду чи то космополітичному курсові світового письменства, чи розширеному коштом деяких сучасних творів вивченню рідної мови.
Російська пропаганда не втомлюється нав’язувати психологічно залежним від неї середовищам давню імперську тезу: української мови й літератури цією мовою «не было, нет и быть не может». Перемогти в змаганні з нею можна лише надійно закріпивши у масовій свідомості розуміння тисячолітнього досвіду української культури, уречевленого в десятках тисяч текстів. Текстів, різних і за стилем, і за якістю, і за концептуальною наснаженістю. Цей літературний масив у своїй цілісності й протяжності розгортає єдину реальну картину самоусвідомлення й самоствердження нації, без володіння якою завжди існуватиме загроза стати жертвою пропагандистських міфів. Об’єктивне представлення цього масиву і є покликанням шкільного курсу рідного письменства.
Окремі острівці цього масиву пропонуються учням уже в середніх класах, а в старших передбачається їхнє упорядкування в більш-менш цілісну й логічно впорядковану картину. Зруйнувати цю стратегію, обмежуючи уроки літератури натомість читанням хаотично підігнаних під певний умоглядний стереотип творів, - учинок, гідний Герострата. Тільки що жителі Ефесу спромоглися збудувати на місці спаленого Геростратом храму інший, ще прекрасніший. А втрата уявлень про історичну тяглість літературного життя України залишить у свідомості лише хаос, якщо не пустку.
Ідея перенести акцент літературної освіти на сучасні твори аж ніяк не нова. Її палко підтримували радянські письменники, звинувачуючи попередників у бракові ідеологічної зрілости, наполегливо компенсованої власними кон’юнктурними «ленініанами». У педагогів незалежної України нібито інші мотиви: вони обіцяють зацікавити школярів творами їхніх сучасників, ближчими за проблематикою і за стилем. Однак стратегічно наміри переорієнтувати програму на актуальні твори і в минулому, і нині суголосні: це, з одного боку, популяризація конкретних осіб письменників-сучасників, що має свої гонорарні аспекти, з іншого боку, - підпорядкування естетичних запитів школярів обраному кимось для них стереотипові.
Відкриття ж перед школярем широкої перспективи літературного життя зі зміною жанрів і стилів, протистоянням різних суспільних тенденцій і творчих угруповань - часом вельми драматичним! - здатне в руках майстерного педагога стати підґрунтям до формування справді вільної особистості, непідвладної єдиному стереотипові. Саме в такій перспективі з’являється шанс звільнитися від фатальних міфів народницького й радянського літературознавства про невпинне протистояння української «мужицької» літератури аристократичній культурі панівних націй. Без занурення в рицарську літературу княжих часів, гуманістичну творчість ренесансних авторів, у світ барокового сарматизму годі сподіватися на подолання невигойних комплексів меншовартости.
Але для цього літературу минулого слід добре знати. Треба фахово сформувати список творів, необхідних для адекватного уявлення про переможне простування української словесності крізь історичні буревії. Тим часом спокуслива перспектива підмінити літературознавче дослідження класики кон’юнктурним переказом сучасного твору полонить щодалі більше претендентів на наукові ступені. Та й науковці, котрі захистили були дисертації з класичної літератури, все частіше воліють піти на легші хліби критика, вільного від необхідності працювати в архівах і бібліотеках, читати іншими мовами, засвоювати новітні методології.
Війна не повинна перетворитися на зловісне тло виживання викладачів різних рівнів за умов паралічу очної освіти. Це стимул для перегляду суспільної позиції та академічних стратегій кожного з нас. Російська агресія виявила для україністів – і мовників, і літературознавців, і шкільних учителів – їхню безмежно відповідальну місію. Це місія плекання національної пам’яті, формування свідомих своєї ідентичності громадян України, надійно закорінених у тисячолітній історії, а через це здатних сміливо приймати виклики майбутнього. Аби її гідно виконати, треба повною мірою самим усвідомити згубність спокус тікати від власного минулого. Адже наслідком цієї втечі стане врешті решт втеча від себе самих.
Ігор Ісіченко, архиєпископ-емерит
професор, доктор філологічних наук
