Хочемо до Європи - виконуймо закон про мови
Традиційне сприйняття НАТО передусім як військової організацї спричинило те, що в центрі обговорення проблеми її розширення на схід опинився саме військово-політичний аспект. Українські мас-медії зайвий раз підтвердили це, коментуючи пропозицію міністра закордонних справ Великої Британії Малколма Ріфкінда розширити НАТО до східних кордонів України. Їхню увагу привернуло насамперед визнання вагомого геополітичного впливу України завдяки її географічному розташуванню, а також ролі у розпаді СРСР.
Тимчасом поза увагою залишаються інші, не менш важливі питання. Адже й британський міністр, обгрунтовуючи свою пропозицію, апелював головно до європейського занепокоєння феноменом націоналізму, наголошуючи, що такий крок допоможе альянсові запобігти переростанню націоналістичних тенденцій у нові етнічні конфлікти.
Скоріше за все, це випадковість, але підготування переговорів у трикутнику НАТО-Росія-Україна супроводжувалося новим сплеском активності противників лінгвістичної українізації. Місцева влада в Харкові й Донецьку силкується забезпечити російській мові офіційний статус, що, беручи до уваги рівень русифікації регіонів, означало би перетворення її там на єдину державну з остаточним викорчовуванням паростків українізації. Додамо до цього внесений до Верховної Ради проект закону "Про особливий порядок використання російської мови на території України", підготовлений Громадянським конгресом України, чиє несприйняття української незалежності добре відоме.
Для розуміння націоналістичних течій в України важливі не так самі ці акції, як пропагандистська хвиля, що супроводжує їх на півдні та сході. Немає навіть особливої потреби наводити назви видань, заголовки публікацій, імена авторів. Усе, що пишеться і говориться на користь державності російської мови, набуло певної "типовості" й обгрунтовується низкою аргументів з доволі обмеженого реєстру:
Запровадження української мови як єдиної державної означає побудову державної етнополітики на ідеології та практиці українського етнічного націоналізму. Відмова надати державний статус також і російській мові - кричуще порушення принципів демократії. Російськомовне населення сприймає офіційні українізаторські заходи як насильницькі, і його цурання української мови і культури є природною реакцією на несправедливість. Примусова українізація спричинятиме дедалі глибше відчуження між українським та російським народами. Вона перешкоджає інтеграції слов'янських народів на традиційних для них засадах колективізму, який є антиподом західному індивідуалізмові. Нарешті, спричинене політикою українізації відчуження від Росії узалежнить Україну від Заходу, перетворивши її на його слухняне знаряддя.
Інші, дрібніші аргументи щодо спільного культурного, наукового, релігійного просторів покликані підперти ті самі звинувачення на адресу української держави у проведенні політики етнічного націоналізму й застерегти про його згубність.
Обурюватися з приводу спроб закріпити у зовні демократичній формі фактичне панування російської мови безглуздо. Націоналізм донедавна панівної нації не може зникнути вмить, як і не може не війти у конфлікт із націоналізмом нації донедавна пригніченої. Слід урівноважено оцінити підставність звинувачень державної етнополітики у прихильності до етнічного українського націоналізму.
По проголошенні незалежності не було зроблено жодної спроби забезпечити привілеї українцям у бізнесі, науці, культурі, засобах масової інформації. Російська мова залишається мовою викладання у навчанні найпрестижніх професій. Навіть у Верховній Раді, яка має бути прикладом у додержанні законів, зокрема й закону про мови, вже ніхто не висловлює обурення з приводу його відвертого ігнорування багатьма законодавцями. Нарешті, спеціальний реверанс у бік російської мови в Конституції України свідчить про дрейф від етнічного до політико-державного (або територіально-громадянського) українського націоналізму.
Натомість дедалі більше суто етнічних рис набуває в Україні російський націоналізм. Перша ознака етнічного націоналізму - егоїстична байдужість до проблем сусіднього етносу, до виживання його мови. Причиною опору українізації є аж ніяк не чутливість до несправедливості (адже ніхто з нинішніх борців із нею не відкидав насильницьки запроваджувану російську мову), а ще одна ознака етнічного націоналізму - етноцентризм, переконаність у вищості "своїх" цінностей. Перейнятість проблемою єднання слов'янських народів - також його вияв: слов'янська єдність - гасло суто етнічне, й аж ніяк не політико-державне. Її реалізація означала б диктат у виборі історичного шляху з боку однієї етнічної спільноти, в орбіту якої потрапили інші народи. Та й несприйняття західного індивідуалізму має під собою той самий етнічний аргумент.
Вступ України до НАТО поставив би перед альянсом складну дилему - підтримувати етнічний націоналізм меншості (за сучасними західними політичними настановами пріоритет належить загроженій меншині) чи політико-державний націоналізм більшості. Чи потрібний альянсові цей головний біль? До того ж ідеологи державної двомовності постійно погрожують, що реакція на "примусову українізацію" може набути будь-яких форм, зокрема й насильницької. І це не цілковитий блеф. В Росії є потужні сили, які зацікавлені у внутрішньоукраїнському конфлікті. Безперечно, аналітики НАТО добре розуміють, у вихорі яких подій може опинитися організація, коли її членом стане країна з високим ступенем націоналістичного протистояння.
Якщо Україна справді бажає коли не членства в НАТО, то "особливого партнерства", вона найперше мусить власними силами відшукати спосіб поєднання українського державного та російського етнічного націоналізмів. Наразі російська еліта в Україні бачить його в беззастережних поступках їй у питанні державної двомовності.
Вже нині можна передбачити тиск, який вона чинитиме на Держкомнац, коли на нього було покладено відповідальність за мовну політику в державі. Опоненти українізації розраховують на майбутнє обговорення у Верховній Раді Європейської хартії про місцеві мови та мовні меншини. Зволікання з її ратифікацією загрожує репутації України, а сама ратифікація загрожує надіям на відродження української мови на сході та півдні. Тому державним органам доведеться чіткіше формувати мовну політику. Хартія спрямована на підтримку мов, що не мають офіційного статусу, а її преамбула застерігає, що "захист і підтримка місцевих мов і мов меншин не повинні зачіпати офіційної мови й потреби її вивчення".
Тому держава може наполегливіше вимагати іспитів з української мови для найнятих нею чиновників, з відповідними наслідками для тих, хто офіційну двомовність розуміє як фактичну одномовність. Цілком обгрунтованою була б і система пільг для україномовних видань, засобів масової інформації, навчальних закладів тощо.
Примхливість півдня та сходу має підгрунтям їхню переконаність в особливому місці на економічній карті країни. У зв'язку з потребою реструктуризації економіки й усунення диспропорцій у розміщенні продуктивних сил слушно було би змінити схему розташування науково-промислового потенціалу країни - це змінило би й мовно-культурні орієнтації регіонів.
Стабільність, якої так жадає Європа, настане внаслідок не лише постійного задоволення вимог етнічних груп, а й послідовних, упевнених кроків до мовної, культурної, духовної консолідації співгромадян у згуртовані нації, об'єднані спільними рисами ідентичності. Така консолідація - куди надійніша гарантія від міжетнічних конфліктів, ніж зовнішня допомога.
