"Мистецтво" виживання
Під час нічних рейдів на вокзалі Запоріжжя-1 затримують до 60 чоловік. Чверть із них - бомжі.
Одна бабуся прожила на вокзалі кілька років. Звідки вона з'явилася, чи є в неї родичі, з'ясувати так і не вдалося. Харчувалася об'їдками зі столів, інколи буфетниці, зглянувшись на неї, підгодовували. Старенька була сумирною і дуже тихою. До неї навіть звикли. Але нескінченно тривати це не могло, і нарешті бабусю спіткала така сама доля, як і інших безпритульних стариків: її посадили в електричку і... бувай-прощавай. Так вона й не повернулася. Можливо, на іншому вокзалі прижилася, а можливо, й померла вже.
Верства бомжів невпинно зростає й поповнюється за рахунок колишніх зеків, які втратили за час відсиджування строку не лише прописку, а й родину, а також за рахунок біженців і "нових безробітних", котрі, марно потинявшись на біржах праці, "проїли й пропили" свої квартири або втратили їх цілком безоплатно, ставши жертвою шахраїв.
Залишившись без даху над головою й засобів для існування, людина не помирає, а, навпаки, й далі всіляко чіпляється за життя. Одні осідають на звалищах (недарма названих "клондайком для старців"), облаштовуються і навіть заводять родину, ведучи щось на кшталт натурального господарства, - звалище і годує, і поїть, і вдягає.
Ночують у підвалах і на горищах. Це "осілі" бомжі. А є й "кочівники". Вони постійно в дорозі: жебрають в електричках, ночують на полустанках. На Запоріжжі-1 досі пам'ятають одного "транзитного" бомжа, котрий напам'ять знав усі станції й полустанки від Владивостока до Москви, де які входи й виходи, місця нічліжок, добре начальство чи круте тощо. До речі, цей бомж, як з'ясувалося, мав три вищі освіти. Але з якихось причин спершу втратив роботу, згодом сім'ю, домівку і, врешті-решт, перетворився на "кочівника".
Улюблені місця тусовок для бомжів - ринки й вокзали. На ринках вони тиняються вдень - "працюють". А ближче до ночі тягнуться до вокзалів - пропити добуті гривні. Найчастіше напиваються поодинці. Хоч як дивно, але безпритульні волоцюги не вельми дружать, навіть гребують товариством одне одного. Бо вважають, що вони порівняно з іншими такими самими не так низько опустилися і не цілком втрачені для нормального людського життя.
- Я завжди п'ю сам, - похмуро каже Станіслав, чекаючи в міліцейській черговій частині вокзалу на свою подальшу долю, - і приятелів у мене ніяких немає. З ким тут дружити? Кожен щось канючить...
Йому 41 рік... Та коли судити з пропитого, ніби видубленого червоно-коричневого обличчя, то менше як 60 йому не даси.
Поруч сидить Олександр. Він схожий на Станіслава як викапаний (йому також 41 рік). Значно балакучіший і навіть веселий - мабуть, уже встиг "остограмитися". Останні три роки він ніде не працює (якщо не враховувати традиційне збирання склотари). А до цього відпрацював років із 20 на "Комунарі". З дружиною давно розлучений, оселі немає, прописки також - власне, взагалі ніяких документів не має. Але Олександр цілком оптимістично дивиться в майбутнє: постійну роботу вже знайшов (принаймні він так стверджує), потрібно лише медогляд пройти. А буде робота - все інше владнається...
- Вони завжди так кажуть, - твердить оперуповноважений лінійного відділення Олександр Гутников, - хоча шансів викараскатися з дна дуже мало. Для цього, як мінімум, потрібна сильна воля чи якесь диво. Вони саме на диво й розраховують: пані якась зглянеться і підбере ачи добре оплачувана робота знайдеться.
До речі, до 80 відсотків бомжів анітрішки не бояться роботи, навіть найважчої. За колишніх часів міліція допомагала їм знайти хоча б тимчасове місце, де потрібна некваліфікована праця. Але тепер це неможливо. Статтю про дармоїдство скасовано, армія ж безробітних, більш як наполовину складаючись із висококваліфікованих і дипломованих фахівців, збільшується день у день. Куди вже тут бомжам конкурувати...
Приймальник-розподільник розраховано лише на 80 місць, але нерідко водночас тут утримують до 120 чоловік. Не беруть тих, кому за шістдесят. Таких міліція просто садить у першу-ліпшу електричку і - з Богом, як то кажуть. Дехто знову повертається, а дехто так і мандрує зі станції на станцію.
Не беруть у приймальник-розподільник і тих, хто там уже недавно побував. Валерій, приміром, буквально кілька днів, як звідти. Він розповів драматичну історію про те, як "ні за що" тричі сидів у в'язниці (за статтею 206, хуліганство), дружина не дочекалася - покинула і з квартири виписала, і на довершення всього його ще й обібрали, коли був у "відключці": забрали паспорта, військового квитка і посвідчення чорнобильця. Утім, у кожного бомжа в запасі є кілька чергових жалісливих історій, переважно вигаданих. Бо вміння "тиснути" на жалість - це своєрідна професійна зброя, а брехня - та наука, яку вони опановують віртуозно.
Але найсумніше те, що вже сьогодні, просто на наших очах, підростає численна "зміна" нинішнім бомжам...
Максимові 11 років. Але на вигляд йому більше за 8 не даси. Батьки ніде не працюють, гроші, які добувають, відразу пропивають. У школу цей хлопчик ніколи не ходив - ані читати, ані писати не вміє. Зате з 9 років п'є і курить "травку". Разом із такими самими неповнолітніми, як і сам, грабує кіоски, краде у вагонах, обчищає п'яних. Крадене за маленьку плату здають Васькові-Бику. А він уже продає товар далі. Не раз Максим зі своїми спільниками потрапляв у дитячий приймальник-розподільник. Але згодом знову неодмінно з'являвся на вокзалі.
- Шкода цих дітей, - з гіркотою каже Олександр Іванович. - Уже сьогодні ясно, яке майбутнє на них чекає. А все тому, що немає державної політики дійової допомоги і таким дітям, і бомжам. Лише силами міліції, навіть коли ми працюватимемо в десять разів інтенсивніше, ситуацію ніколи не змінити.
Такої ж думки й начальник спецприймальника для дорослих Володимир Заботін:
- Ми лише визначаємо особу людини, з'ясовуємо, чи не перебуває вона в розшуку. Коли ні, то видаємо на руки відповідну довідку й відпускаємо... А далі все повертається на круги своя. Нам слід було б працювати разом із наркологічною, шкірно-венерологічною та соціальною службами. З першими двома тому, що всі бомжі - алкоголіки. Торік було виявлено 80 випадків вензахворювань і 8 ВІЛ-інфікованих. Цього року ВІЛ-інфікованих уже 15. А соціальна служба повинна хоча б якийсь час підтримувати цих людей, дати їм шанс реабілітуватися. Адже, ставши бомжем, людина дуже швидко опускається і деградує, і навряд чи зможе без сторонньої допомоги повернутися до нормального життя.
Проте далі розмов справа не йде. А ще 3 - 4 роки тому міськуправління соцзахисту населення розробило програму допомоги тим, хто опинився без притулку й засобів для існування. Було передбачено відкриття нічліжного будинку, медичну та психологічну допомогу, а також допомогу в отриманні хоча б тимчасової прописки й роботи. Міськвиконком розпорядився відкрити нічліжку. Але ні програму, ні розпорядження поки що не виконано...
Запоріжжя