Сумний «ювілей»-8

ЕПІЧНИЙ «ОСТ»

Про своє життя й життя своїх соратників у таборах для переміщених осіб Самчук розповів у мемуарному творі «Планета Ді-Пі». Звісно, письменник у таборі не сидів, склавши руки. Жив ідеєю написання «Осту», поступово підступався до цього грандіозного твору. 1 грудня 1945 р. він у своїх щоденникових записах, опублікованих у «Планеті Ді-Пі», зафіксував таке:

«Все таки я розпаношився "Ост"-ом. Моя тернина в серці, не можу її позбутися, в уяві люди, мова, простір… Порожнява… Політична біла пляма… Приваба для загарбників. Хочеться щось сказати мовою літератури зі свобідної стопи вигнанця… Ост… Схід… Наш схід… Схід континенту Европа… Синонім Росії… Поле експеріментів марксизму.

Над таким варто подумати і варто попрацювати, тільки боюсь, що в умовах ДіПі не хватить для цього віддиху. Ні стола, ні стільця, ні паперу, ні словника, ні довідника, ні бібліотеки, ні архіву, ні редактора, ні видавця, ані навіть коректора. Повне, кругле, абсолютне Ні. Але хочеться все таки Так. Не ручаюсь за досконалість, за якість вислову, за глибину суті, але ручаюсь за знак питання у цих справах, якого у нашій мові, у такому аспекті, не було ставлено».

ПЕРША ЧАСТИНА – «МОРОЗІВ ХУТІР»

Незважаючи на всі «ні», письменник вперто працював над цим твором. Саме в умовах «планети Ді-Пі» він створив першу частину «Осту» – «Морозів хутір».

Роман «Морозів хутір» певним чином співзвучний «Волині» й «Марії». З «Волинню» його зближає те, що в центрі цих творів «сильний господар». Також перша частина «Осту», як і перша частина «Волині», – гімн хутору, гімн самостійному господарюванню на землі. Але, на відміну від «Волині», події «Морозового хутора» відбуваються не на волинських теренах, а на теренах центральноукраїнських. Тут, як і в «Марії», маємо осмислення проблеми денаціоналізованості українців, їхньої «замкненості на собі», що, врешті-решт, призвело народ до трагедії. Щоправда, ця проблема також була зачеплена у «Волині» – хоча не так сильно. Все ж волиняни, попри русифікацію, виявляли під час буремних 1917–1921 рр. більшу національну свідомість, аніж жителі Центральної й Лівобережної України.

Герой першої частини «Осту», патріарх роду Морозів – Григір, фактично з нічого доробився до міцного господарства – вісімдесяти десятин землі, кільканадцяти голів худоби, повних засіків збіжжя. Живе він на хуторі, куди, здавалось би, не доходять суспільні збурення. Добігала Перша світова війна, відбулася Лютнева революція в Петрограді, були вже універсали Центральної Ради, ще одна революція в Петрограді – більшовицька, наступ більшовиків на українські терени...  Та Морозів хутір живе своїм життям. Дочка Григорія Тетяна навіть рече таке: «Я вже, мабуть, рік не тримала в руках газети». Що тут такого...

І ось до Григорія на Різдво з’їжджаються розкидані по світу сини. Офіцер-артилерист Іван повертається з німецького полону – зачепила ж його Перша світова війна. Машиніст паровоза Сопрон прибуває з Сибіру. А Петро, який став художником, приїхав із Києва. Наймолодший син Андрій прибуває додому з гімназії.

Хоча Морози – українці, але пов’язують себе з Росією. Наприклад, Сопрон переймається російськими проблемами – що й не дивно. Адже він став «сибіряком». Цей персонаж, зокрема, розмірковує: мовляв, «Росія на демократію ніяк не готова. Сотні літ деспотії – і зненацька демократія. Це все одно, що спустити собаку, що ціле своє життя був прив’язаний». Попри русофільство Сопрона Самчук вкладає в його уста деякі свої міркування. У цьому разі – про неможливість демократії в Росії.

Іван же, побувавши в німецькому полоні, побачив Європу. В цей образ письменник теж вкладає «частинку себе». Іванові, як і Самчуку, є що порівняти. Він бачить відсталість у господарюванні на українських землях у порівнянні з Німеччиною. Тому йому б хотілося господарювати по-новому, використовуючи техніку. Зокрема, трактори, які він бачив у Німеччині навіть по малих господарствах. Іван вважає (і справедливо!), що багата українська земля дає великі можливості. Але треба брати «лопати, щоб прокладати тут нові дороги, сушити ці багна, регулювати цю велику ріку», творити добробут. І ніяка революція в цьому не допоможе, не нагодує людей. Далекий Іван і від українського руху. Йому головне – господарити. І щоб ніхто його не чіпав.

Єдиний із Морозів, хто «за Україну», – це гімназист Андрій, який намагається писати художні твори українською мовою. Однак його українство брати не сприймають. Так само не сприймають і Українську державу.

Отож, маємо в «Морозовому хуторі» таку собі «соціологію від Самчука». І справді, вона відповідала реаліям. Українські селяни під час подій 1917–1921 рр. в основному не відзначалися національною свідомістю. В принципі, нічого тут дивного не було. Жорстка русифікація в царській Росії дала свої плоди. Українцями себе ідентифікували переважно освічені люди. Було серед них, щоправда, багато вихідців із селян. Тому гімназист Андрій, який переймається проблемами українства, це справді типовий персонаж. Не забуваймо, що героями Крут, які полягли в боротьбі проти більшовицької навали, захищаючи Українську державу, були переважно гімназисти. 

Прихід більшовиків Морози спочатку сприймають як таке, що їх безпосередньо не стосується. Ну, змінилася влада. Після падіння царського режиму зміни влад стали ж звичними. Морози зайняті своїми справами – хтось господарить, хтось малює. А ще когось «мучить Амур». Це ж роман!

Старий Григір, щоправда, до більшовиків ставиться зі скепсисом. Він каже: «Я тільки не завжди довіряю тим, що були нічим». Цей глава сімейства намагається втримати свій хутір від руйнівних зовнішніх впливів. Та зовнішній світ дає знати про себе. Морози-хуторяни зіштовхуються з повстанкою Марусею, чекістом Пєтровим…

Зрештою, атмосфера вседозволеності й беззаконня заповзає на хутір. Морозів під виглядом більшовиків грабують сусіди. Їх рятує загін повстанців, очолюваний капітаном лейб-гвардії Водяним, який часто бував на хуторі в гостях і до якого не байдужа дочка старого Мороза – Тетяна. Повстанці звільняють зв’язаних Морозів, повертають їм коней та сани з награбованим добром. На такому «гепі енді» завершується перша частина трилогії «Ост».

Насправді цей «гепі енд» ніби початок непростих випробувань, які випали на долю хуторян Морозів у наступні часи.

Треба сказати, що в «Ості» Самчук уміло продовжив «хутірну тему», яка займала помітне місце в українській класичній літературі й суспільній думці. Так, практично ізольоване хутірне життя ідеалізував Тарас Шевченко в своїх творах. Наприклад, у повісті «Княжна». І не тільки. Пантелеймон же Куліш намагався витворити т. зв. хутірну філософію.

У першій частині «Осту» хутір так само, як у Шевченка чи Куліша, постає таким собі благословенним місцем, де український селянин може себе реалізувати, забезпечити собі добробут і, здавалося, щасливе життя. Але хутірне життя, переконливо показує Самчук, відходить у минуле. Діти хуторянина Григорія Мороза опиняються в «зовнішньому світі». І хоча вони повертаються на хутір, але це вже не «класичні хуторяни», зовнішній світ наклав на них свою печать. Зрештою, більшовики руйнують хутір. Морозам доведеться покинути цей «рай» і шукати себе у великому світі.

1948 р. в Регенсбурзі була надрукована перша частина «Осту» «Морозів хутір». Це було достойне завершення кількарічної праці в діпівський період.

У червні 1948 р. доля Самчука й багатьох українських емігрантів у Західній Німеччині була вирішена. Їм дозволили виїхати до Канади. 23 вересня того року корабель «Генерал Стюарт» відправився з порту Бремена-Гафена, маючи на борту приблизно 800 осіб. Серед них третина – українці. Був там і Самчук зі своєю дружиною.

ДРУГА ЧАСТИНА – «ТЕМНОТА»

У перші роки перебування в Канаді Самчук інтенсивно працював над другою частиною «Осту», яка мала назву «Темнота».

Цей твір варто вважати літературним дослідженням радянської системи, яка базувалася на терорі й невільничій праці мільйонів трудівників. Фактично то був один із перших у світовій літературі творів, де порушувалося це питання. Пізніше почали з’являтися твори такого плану. Серед них відомий «Архіпелаг ГУЛАГ» Олександра Солженіцина. Самчук же тут, як бачимо, був чи не першим. Лишається лише шкодувати, що «Темнота» не була перекладена європейськими мовами й не викликала належного резонансу. 

На початку твору остаточно гине Морозів хутір. Радянська влада зайнялася «ліквідацією куркульства як класу». Іван Мороз, що господарить на хуторі, змушений втікати. Однак у Києві він потрапляє в лапи ОГПУ. Сам же хутір гине у вогні. Гине й немічний уже патріарх роду Морозів – Григорій.

Головними ж дійовими особами роману є два брати Морози – Іван та Андрій. Останній хоча в юні роки симпатизував українському руху, опинився в таборі більшовиків. У 1918–1921 рр. працював у агітаційному поїзді червоноармійців. Після цього став «правильним» українським радянським письменником. Написав два романи – «Розгром» та «Ллють сталь». Останній навіть похвалив Сталін. Відповідно, Андрій опинився у фаворі. Він отримує від більшовиків певні літературні завдання і справно виконує їх.

Андрій у «Темноті» приходить на допомогу брату Івану. Йому, світилу української радянської літератури, який нещодавно агітував за колективізацію, котра й знищила його родинний Морозів хутір, сам Сталін доручає написати сценарій фільму про Миколу Щорса. Користуючись цим, Андрій просить за свого брата, щоб того звільнили з в’язниці.

Івана звільняють. Навіть призначають директором занедбаного радгоспу ОГПУ на землях графа Дємідова. І він занедбане господарство перетворює на передове. Далася ж знати господарська «куркульська» жилка!

Керівництво ж ОГПУ належно «оцінило» господарювання Івана Мороза. Його заарештовують знову. І висилають на північ, до Ухти…  керувати Усть-Печорським комбінатом. Чого має пропадати талант господарника! Хоча Іван  залишається ув’язненим, але у його владі тисячі людей і величезні ресурси.

Комусь такий сюжетний поворот видасться фантазією письменника, далекою від реалій. Але це не так. У радянському Гулазі справді деякими підприємствами керували засуджені й ув’язнені.

Перед Іваном керівництво ставить практично нереальні завдання. Він має зі своїми в’язнями побудувати більше тисячі кілометрів залізниці, сотні кілометрів автомобільних шляхів, навіть розбудувати нові міста, освоїти багаті природні ресурси. І він справляється з цим нереальним завданням.

Після цього Івана Мороза відпускають на волю. Навіть присвоюють звання майора НКВС. А його брат Андрій приїздить до нього на кілька місяців. І не просто так. Він збирається написати роман про освоєння Сибіру.

Тим часом на теренах України лютує страшний Голодомор. А найкращих українських радянських письменників, у т. ч. й Андрія Мороза, ситно годують, везуть у санаторій. Перед ними виступає Павло Постишев, один з організаторів голоду в Україні. Він заявляє, що після знищення куркульства, проведення колективізації черговим завданням є викорінення «українського радянського націоналізму». А для цього треба, щоб «велика культура, яку створив російський народ», стала «культурою всіх нас». Й над цим повинні працювати письменники. Тут Самчук чітко вказує, що насправді т. зв. боротьба з українським націоналізмом є не що інше, як боротьба за денаціоналізацію українців і за насадження серед них російської культури.

Санаторій, де розмістили письменників, – це колишній лісничий будинок графа Дємідова. Проєкт його облаштування робив ще Іван Мороз. Але не встиг це реалізувати – його ж ув’язнили. Вже після нього тут облаштували санаторій – але якось неоковирно. Письменники, живучи загалом у комфортних умовах, бачать, як за вікнами санаторію йдуть голодні люди в лахмітті. І все ж вони пишуть хвалебні твори про Сталіна й радянську владу. Єдиний, хто не витримує цього, письменник Бич. Він говорить, звертаючись до Андрія Мороза: «Як же, подумай, можна допустити нормальній і здорово думаючій людині, щоб мільйони живих, ні в чому не винних людей були холоднокровно і з розрахунком засуджені не на розстріл, не на повішення, не на гільйотину, а на довготривалу, голодну смерть разом з матерями, дітьми, немовлятами, старими. Як можна допустити, щоб це все діялось на наших ось очах і щоб ми не сміли навіть про це співчутливо говорити, щоб ми ще дивились на це і плескали в долоні і кричали нашому апокаліптичному катові ура. Як тут, скажи, можна щось боронити, щось виправдувати, дошукуватись якихсь принципових причин і що це за такі ті колективи, що за них треба замучити стільки абсолютно невинних людей, кому вони прийшли такі в голову, з яких мотивів і для яких мотивів. Невже ти дійсно, як жива і розумна людина, віриш, що на землі існують вартості, що за для них можна було б засудити на голодне вмирання кілька мільйонів людей?» Бич, повернувшись із санаторію, закінчує життя самогубством. Прототипом цього героя «Темноти», безперечно, є Микола Хвильовий, який так само скінчив своє життя.

Селянський син Андрій Мороз хоча й бачить, як вмирають від голоду українські селяни, однак лишається вірним радянській владі. А тут його ще нагороджують орденом Леніна – невідомо за що. Самчук пояснює, що після самогубства Бича «вся чужинецька преса відгукнулася на цю подію». До того ж «в Західній Україні, що в межах Польщі, Румунії й Чехословаччини, переляк. КПЗУ за ніч тратить половину членства. По всій еміґрації, в Канаді, в США комуністи і їх прихильники стурбовані». Тому треба «трубити відступ, щось протиставити, загладжувати враження. Пригадали, як звичайно, Мороза. Маєте! У нас не лише стріляють і стріляються, а й нагороджують… Це в їх стилі».

Тим часом інший Мороз, Іван, ревно працює на радянську владу, яка гнобить і його, і нищить голодом його земляків. Щоправда, складається не зовсім так, як він хоче. Підневільна праця не така вже ефективна. Та й організація праці у Гулазі бажає бути кращою. Збудовані «ударними темпами» баржі йдуть на дно, видобуте вугілля важко вивезти. А Іван сподівається, що знайде нафту, створить тут «друге Баку». Однак цей план закінчується фіаско.

Так само, як і доля Івана. Його викликають у Москву. Не самого, з відповідним супроводом – аби чогось не сталося в дорозі. Не складно домислити, що його чекає в радянській столиці.

На цьому друга частина «Осту» закінчується. У наступній частині Іван знову з’явиться, але в новій іпостасі.

Що хотів сказати Самчук у другій частині «Осту»? Звісно, він засуджує більшовизм, радянську систему, показує її нутро. У романі чітко простежується ідея, що це система суцільного невільництва. Невільниками є мільйони людей, які працюють на радянську владу – навіть якщо формально вони на волі. Невільники – це не лише в’язні. Це й селяни, які мруть від голоду. Жителі міст, які мусять «виборювати» собі елементарні життєві блага. Невільниками є й керівники – як-от Іван Мороз. Чи обласкані владою письменники – типу Андрія Мороза. У цій системі вільною людиною хіба що є верховний правитель – Сталін. Він визначає, кого карати й милувати.

При всій жорсткості цієї системи вона все ж не є ефективною. Бо невільник не працює на себе. І якість його праці – низька. Він працює, бо боїться. Хоч яка б це була праця – чи селянина, робітника, ув’язненого. Навіть – письменника. Той самий Андрій Мороз пише речі, які важко назвати якісними. Навіть у цій системі якщо й знаходяться «фанати праці», подібні до Івана Мороза, все одно їхні діяння не дають того результату, який би вони могли дати.

Але не тільки про це говорить Самчук. Письменник дає зрозуміти, що відречення багатьох українців від свого українства обернулося проти них же самих. Це і Голодомор, і масові арешти, і невільнича праця, й духовне насильство. Іваном Морозом, який уникав політики, намагався господарити на своєму хуторі, зайнялися політики-більшовики. І він змушений був працювати не на себе, а на них. Андрій Мороз, який відрікся свого українства, став інтелектуальним рабом на службі більшовиків.

Самчук у творі проводить ідею: національна байдужість, запроданство ведуть до того, що народ перестає бути господарем на своїй землі, а його силу використовують чужинці. В цьому випадку – росіяни.

ТРЕТЯ ЧАСТИНА – «ВТЕЧА ВІД СЕБЕ»

Третя частина «Осту» під назвою «Втеча від себе» розповідає про поневіряння українців після Другої світової війни та життя в діаспорі. У творі чимало сюжетних ліній, про які можна довго розповідати.

Основні герої твору – Іван Мороз та його дочка Віра. Іван хоча й знову потрапив до чекістської в’язниці після невдалої спроби створити «друге Баку» в Сибіру, однак з початком німецько-радянської війни у 1941 р. його відпускають й посилають воювати. Такі речі в той час були доволі поширені.

Іван же, не маючи ілюзій щодо більшовицької влади й геніального Сталіна, здається німцям у полон. Ті його відпускають. Іван хоче повернути й відродити батьківський хутір. Та представники окупаційної влади дали йому чітко зрозуміти, що не українці, а німці тепер будуть господарями на вкраїнських чорноземах. Тому відродити Іванові хутір не вдасться.

Його ж дочка Віра потрапляє на роботу в Німеччину, де переживає свою одіссею. Іван шукає її. У Кракові його арештовують. Він, як і дочка, стає остарбайтером. Потім потрапляє до Бухенвальду. Але там він зумів вижити – мав бо ж досвід виживання в радянських концтаборах. Нарешті зустрічається з Вірою на німецькій землі в зоні окупації союзників.

Нестор Сидорук, який працює в комітеті допомоги українців біженцям і який фактично врятував Віру, переконує її та Івана не піддаватися на радянську агітацію й не повертатися в Радянський Союз. В уста цього персонажа автор вкладає чимало своїх міркувань. Віра погоджується з Сидоруковими аргументами. Вона виходить заміж за Сашка Рокиту – свою давню любов. А далі виїздить із своїм чоловіком до Парижа, а звідти – до США.

Іван же звертається до представників радянської окупаційної адміністрації. Й, закономірно, знову опиняється в ув’язненні. За нього беруться співробітники СМЕРШу. Починається чергове Іванове «ходіння по муках». Однак і на цей раз його рятує брат Андрій, який займається агітацією й пропагандою. Причому цей агітатор, не маючи ілюзій щодо подальшої долі брата, радить йому втікати з Радянського Союзу – поки його не заслали в Сибір.

Іван це робить. Спершу опиняється в США, а потім – у Канаді. Також туди переправляють і його дружину Мар’яну, яка спочатку відмовлялася туди їхати. Адже – чужина.

І ось у далекій Канаді Морози розбудовують свій хутір. Звісно, це не український хутір. Та все ж… У фіналі твору туди з’їжджаються представники родини Морозів, які живуть у вільному світі. Приїздить туди й їхній «добрий ангел» – Нестор Сидорук.

Отож, як починався «Ост» на хуторі – так і завершується. Майже як у романі Пантелеймона Куліша «Чорна рада». 

Над третьою частиною «Осту» Самчук працював на схилі свого життя. Опублікована вона була в 1982 р. й стала завершальним акордом у творчості письменника.

Продовження. Початок

Далі буде