100-літній верстат зробив світ ширшим

«Наша Стіна з каменю та легенд», — так коротко характеризують своє село місцеві жителі. Стіна і справді незвичне поселення, не типове для Поділля, тим паче для районів, дотичних до Дністра. Розміщене в низині й оточене величезними кам’яними скелями, які, за легендою, утворилися від падіння метеорита, село ніби сховалося від світу і спокійно жило своїм життям. Аж поки таємничість Стіни не привернула увагу екоактивістів. Вони викупили одну з старих хатин, облаштували в ній екоцентр та почали влаштовувати молодіжні, освітні й екологічні вилазки. Цим привернули увагу до Стіни не лише вінницьких туристів, а й іноземців. Та оскільки інфраструктури, щоб приймати гостей, у селі не було, вирішили запровадити соціальне підприємство, яке створить додану вартість громаді Стіни і дасть можливість зацікавити туриста.

Так з’явилася Vereta — соціальний проєкт, який заснувала вінницька громадська організація «Наше Поділля». Вже два роки місцеві майстрині на старовинних верстатах, яким більш як сто років, виготовляють різнобарвні доріжки, налавники, чохли для ноутбуків та сумки для покупок. Особливістю виробництва є те, що килимки виготовляють із вживаних речей, які здають на станцію сортування сміття вінничани, або тканин, що залишаються від пошиву одягу на швейних фабриках. І вже у Стіні старі текстильні речі перетворюються на нові вироби, які продаються під брендом Vereta. Завдяки цій соціально-екологічній ініціативі сподіваються розв’язати одразу кілька проблем. По-перше, перетворити непотрібний текстиль на знову потрібні речі. По-друге, забезпечити роботою майстринь, які отримуватимуть частину коштів від продажу килимів. По-третє, зберегти традицію ткацтва, яке стає дедалі популярнішим у Стіні і, якщо ще кілька років тому місцеві жінки могли спокійно подарувати старий верстат будь-кому з перехожих, то тепер продавати не поспішають, а, навпаки, хочуть навчитися ткати, щоб і собі копійку заробляти.

СТАРА ГЛИНОБИТНА ХАТИНА З СУЧАСНИМ ГЛИБОКИМ ЗМІСТОМ

Дорога до Стіни довга. Від Вінниці до села добрих дві години. Але не кожен водій наважиться довезти подорожніх до центра села, бо спуститися крутою вузькою вулицею, яку стискають кам’яні пісковики, не просто. Асфальту ці дороги ніколи не бачили. Тому досить часто туристів висаджують на горі, біля арки з написом «Я люблю Стіну». Це спершу може розчарувати, але буквально на кілька секунд, бо озирнувшись довкола, навіть нудний скептик розтане від фотогенічних краєвидів. Для романтиків на пагорбі розмістили лаву, а поряд встановили дерев’яну рамку. Коли сідаєш, складається враження, що дивишся крізь цю рамку на картину. Внизу видніється церква, біля неї неспішно ходять корови, хати хаотично виглядають за кам’яними мурами — здається, що час зупинився. Цю особливість вловлюють практично всі туристи, які приїздять до Стіни.

За 24 години місто починає «виходити» з тебе і голова «світлішає», запевняє голова громадської організації «Наше Поділля» Юрій СТЕПАНЕЦЬ і (для мене) головний амбасадор Стіни. Зв’язку в селі немає, інтернет не ловить, єдиний сигнал — це місцеві собаки, які гавкають час від часу і то неохоче, бо скрізь свої, чого людей лякати. В селі надзвичайно тихо, через високі скелі там навіть вітру немає. Весна розпочинається раніше, раніше дозрівають фрукти та ягоди. Зате влітку дуже спекотно і вже в липні вигорає вся трав’яниста рослинність. Стіна зачаровує з першого погляду, а якщо приїхати сюди кілька разів, то вже не відпустить, каже Юрко. Згадує, як відомий гурт Даха Браха приїздив до Стіни і записував тут автентичні народні пісні. До одного з їхніх альбомів навіть увійшов стінянський «Кривий танець». Хоча в Стіні цей твір виконують місцеві дитячий та дорослий хорові колективи споконвіків і не надають йому особливого значення.

Власне, щоб донести до місцевих людей значення своєї автентичної території і водночас привернути увагу активних людей до Стіни, «Наше Поділля» спільно з «Центром розвитку Пангея Ультіма» створили Еко-Центр. Він став майданчиком співпраці різноманітних активістів, що зацікавлені в практичній реалізації ідей сталого розвитку, обміні та збереженні місцевих знань, а також реалізації інших сільських ініціатив. Не подумайте, що це якийсь сільський будинок культури, зовсім ні. Це маленька глинобитна хатина, яка вирізняється поміж інших, хіба орнаментами в примітивістському стилі, які нанесли на згадку волонтери з різних країн.

«Коли ми тут уперше з’явилися, то люди до нас поставилися з певною недовірою. Адже ні в кого з нас тут немає родичів, ми приїхали тільки тому, що нам подобалося це село з його історією. Купили будинок і почали приглядатися, як можемо співпрацювати з місцевими мешканцями. Тоді вони нас називали «штундами». Очевидно, серед те, що ми готували їжу на вогні, спали в наметах. Відчуваючи цю настороженість, ми покликали місцевого батюшку, щоб висвятити хату, потім зініціювали низку акцій у місцевій школі, скомунікували з сільським головою, і за кілька місцям з нами вітався кожен мешканець села, бо ми стали своїми, — розповідає Юрій Степанець. — Зараз у Еко-Центрі збирається сільська і міська молодь, вони обмінююся тим, чим можуть одне одного збагатити. В селі проживає приблизно 700 людей, місцеву одинадцятирічну школу відвідують орієнтовно 60 учнів. Вони вмотивовані і разом з нами хочуть працювати над розвитком туризму.

Він не обов’язково має бути лінійним, до якого ми звикли. Це коли їде автобус із туристами, а гід їм щось розповідає про історію локації. Потім вони фотографуються, обідають і повертаються назад. Тут можна розвивати зовсім інший вид туризму, я його назвав би туризмом дослідництва. Це коли можна приїхати в якусь цікаву місцевість і дізнатися там щось нове, познайомитися з місцевими мешканцями, культурою, чогось навчитися і віднайти спокій, якого бракує в містах. Для цього ми плануємо в Еко-Центрі різні екологічно-освітні заходи, а з часом — мріємо про створення туристичного кластеру, щоб тут можна було залишитися на ночівлю».

НОВЕ ЖИТТЯ ВЖИВАНОГО ОДЯГУ

Ще однією ідеєю, як можна було б розвивати локальний туризм, Юрко називає створення локальних марок. Якщо говорити про Стіну, то, крім її історичного бекграунду, село має всі шанси сприйматися, як місце, де зберігаються ткацькі традиції. Адже завдяки проєкту Vereta вдалося об’єднати місцевих майстринь. Вони сіли за старі верстати і почали відроджувати традиції ткацтва в новій інтерпретації. Тепер на столітніх верстатах жінки створюють оригінальні косметички, чохли для планшетів та ноутбуків, сумки та килимки. Тож, як каже Юрко, було б добре, якби людина могла приїхати в Стіну, подивитися на цей процес і придбати щось на згадку. А якщо захоче навчитися, то мати можливість записатися на майстер-класи і виготовити якийсь виріб самостійно, бо за один день це навряд чи вдасться.

«Ми зараз працюємо над тим, щоб створити умови для туристів. У нас постійно цікавляться можливістю приїхати і побути в селі, але ми не можемо запропонувати людям нічліг. Улітку можна безоплатно скористатися нашим Еко-Центром або переночувати в наметах. Але зараз такої можливості немає. Якщо орієнтуватися на туризм, який будується на принципах сталого розвитку, то ми орієнтуємося, щоб туристи не везли з собою харчі, а купували їх у місцевих. Це дозволить залишати на місцях відвідування більші ресурси, тоді в людей буде сила продовжувати свою працю й залишатися цікавими. Хоча спершу ідея соціального виробництва Veretа виходила з екологічної потреби, — розмірковує Юрій Степанець. — Наша громадська організація вже більш як десять років займається екологією. В багатьох школах ми налагодили систему сортування побутових відходів, щоб діти могли здавати вторсировину і заробляти на цьому гроші. Потім відкрили станцію глибокого сортування сміття в Донецькому національному університеті. І тоді зрозуміли, що ми могли б з  іще одним видом побутових відходів щось зробити, а саме з текстилем. Спочатку йшлося про вживаний одяг, який дуже важко переробити. Фактично, єдиний нині доступний спосіб його утилізації — це високотемпературне спалювання. Але таке підприємство в нас на всю країну лише одне — підприємство «Енергія» в Києві. Крім того, в Україні дуже багато швейного виробництва, яке щороку на сміттєзвалища відправляє тисячі тонн нової тканини, яка залишається після розкроювання. Ми вирішили поєднати розв’язання екологічної проблеми з іншою. Досить багато сільських жінок не мають постійної роботи. Тому власне, і поєднали їх у отакому соціальному підприємстві під назвою Vereta. Сьогодні проєкт може підтягнути під себе і туристичну складову».

ЩО МЕНША РІЧ, ТО БІЛЬШЕ ЧАСУ

Насправді в Стіну вже їздять туристи, щоправда, малими групами. Була тут і експедиція Ukraїner. Три дні жили в Світлани Антонишиної — вона головна затійниця ткацького ремесла в Стіні. В селі народилася сама, тут виросли четверо її дітей, а зараз залишилися з чоловіком уже вдвох. Тривалий час жінка працювала в полі ланковою, на фермі, а потім головний прибуток приносило вигодовування великої рогатої худоби, збір і продаж молока. Тепер Світлана більшість часу проводить за верстатом. Його купила ще дівчиною за 25 карбованців. Розповідає, як було малою бабуся щовечора брала її з собою до тітки. Вона мала верстат, і бабуся ткала на ньому собі доріжки. Навчитися в бабусі ремеслу Світлана не встигла, але коли верстат з’явився в хаті, то ремесло допомогла опанувати сусідка. Тепер у веранді пані Світлані три верстати, розраховані на різну ширину полотна, а хата потопає в різнобарвних доріжках, які вона наткала для себе. Тепер, усміхаючись каже, вже вийшла на новий рівень і почала працювати на замовлення — для людей. Зізнається, що спершу хвилювалася, чи ніхто не сміятиметься з її праці, а коли побачила в соціальних мережах, як люди реагують на вироби, що пишуть, як захоплюються, — то заспокоїлася.

«Я навіть у Вінниці з майстер-класом була, якби мені хтось сказав про це ще три роки тому, не повірила б і ні за які гроші не погодилася, — розповідає жінка. — Коли Юра зателефонував і запропонував роботу, то я довго вагалася, бо ми, сільські жінки, боїмося чогось нового. Та й що люди скажуть? Був ляк якийсь, що не зможу таке зробити, щоб його захотіли купити. Собі робити — це одне, а тут людям... Потім він приїхав, поговорили, привіз на пробу відходи тканини з ательє. Спробувала зробити — підійшло. Потім був старий одяг — він еластичний, м’який, різала на смужки і так ткала доріжки. Мусились, бо довелося пристосовуватись, перевчатися. Бувало, що й плакала, казала, що не буду цього робити, але й до сьогодні цим займаюся. Вже й інших почала вчити, бо це подобається людям, гарні відгуки отримуємо, то нехай буде їм на радість».

Зараз пані Світлана головна не лише по ткацтву, а й по майстер-класах, які проводить для туристів Стіни. Переконує, що опанувати українське ткацтво можуть не лише українці, а й іноземці, навіть не знаючи нашої мови. І підтверджує це одразу на прикладі, запрошуючи за верстат волонтерку з Нідерландів Шарлоту, яка стажується в «Центрі розвитку Пангея Ультіма» та її подругу Мерайю. Вони саме приїхали в Еко-Центр. Дівчата не розгубилися і почали делікатно проштовхувати човник поміж нитки. Спершу ноги збивалися об педалі, але потім рядок за рядком відбивали кросна і виріб почав «виростати» в довжину. Радості не було меж, як і фото для соцмереж. Але ж так і має формуватися туристична привабливість — на емоціях, які переростуть у спогади, відзначає пані Світлана і, поки триває фотосесія за столітніми верстатами, розповідає, як агітувала ще трьох жінок із села долучитися до ткацтва, а між тим показує свої вироби — доріжки, килими, чохли. Запитую, скільки часу йде на один виріб, майстриня дивує фразою: на виготовлення маленької косметички витрачає вдвічі більше часу, ніж на півтораметровий килимок. Що тонша робота, то більше часу.

— Це ретельна робота, тут поспішати не можна. Пів дня — день, як піде, бо це робота для душі. Якщо самій сподобається, то й люди оцінять, — розповідає жінка.

— Ви вже 30 років за верстатом? Он скільки доріжок собі наткали, що змінилося зараз?

— Не сподівалася, але мені за цим 100-річним верстатом світ зробився ширшим. Якась я активніша стала. Раніше боялася, хто що скаже, а зараз ні. Вільніше себе відчуваю, бо своя справа в руках є, — продовжує жінка. — Особливих заробітків ткацтво не приносить, але добре, що є робота, особливо взимку. Ми з дівчатами робимо основу, а готові вироби зшиває жінка у Вінниці, і вже тоді виставляють на продаж. Радію, що навчила ткати своїх доньок, зараз ремесло опановує племінниця, яка живе в Стіні. В неї маленька дитина, то зробила в роботі перерву, але думаю, що буде працювати. Інші чомусь бояться, що в них не вийде. Колись наші бабусі і мами на верстатах робили, тоді вважали, що жінка просто мусить таке вміти».

ПРИЙШЛИ ЗОВНІ, ЩОБ ВІДКРИТИ ВНУТРІШНІЙ ПОТЕНЦІАЛ

Поки жінки в Стіні вагаються, чи долучатися до соціального проєкту, вінничани активно розкручують бренд Vereta. Менеджерка соціального підприємства Марія ЮЗЬКОВА каже, що коли починали, то думали, що покупцями будуть здебільшого молоді люди, які стежать за модою екологічного способу життя. Але як виявилося, споживачами продукції є дуже різні люди. Цільова авдиторія — це жінки віком 35 — 45 років творчих або офісних професій, також інтелектуальні люди, які розуміють цінність ручної праці і важливість повторного використання речей, тому обирають вироби майстринь, а не щось схоже китайського виробництва в масмаркеті. Продукцію завдяки інтернет-магазину можна придбати з різних куточків. Як каже Марія, є клієнти, які постійно замовляють по кілька позицій і цим підтримують проєкт. Також, якщо в людини є запит виготовити щось, то вона може надіслати замовлення, наприклад, накидки на сидіння в авто або килимки з обраних покупцем кольорів, і дібравши матеріали, його виконають.

«Ми розпочинали з килимків, вхідників, а зараз у нас уже є чохли на ноутбуки, косметички, клатчі, клатчі-трансформери і різні сумки. Розробка асортименту досить складна, бо ці речі виготовляються з матеріалу, який не можна різати, — відзначає Марія. — На початку проєкту переробляли багато джинсової тканини. Навіть одяг на переробку приймали з інших міст, посилки надходили. Але, чесно кажучи, це був невалідний одяг, — інколи люди відправляли навіть шкарпетки, не розуміючи, що вони не підходять. Тому ми від цього відмовилися і налагодили співпрацю з локальними брендами, які шиють одяг. Вони нам відправляють свої обрізки. Фактично, на їхніх залишках ми робимо свій бренд».

«Можна сказати, що це ініціатива, привнесена ззовні. З іншого боку, це справа місцева, адже тутешні жінки використовують місцеві технології, — долучається до розмови Юрко. — Власне, ткацтвом на цій території займаються тисячі років. Ми просто прийшли зовні і підтримали їх: відкрили сторінку в Інстаграм, знайшли матеріали, координуємо весь процес. Утилізація текстилю і зайнятість жінок, особливо старшого віку, для яких ткацтво було всього лише хобі, але не прибутком — це проблема, яку ми намагалися вирішити. Зараз побачили, що й молодь починає цим цікавитись. Якщо ткацтво приносить якісь хоча б мінімальні фінансові зиски, то цим можна і треба займатися. І молодь має долучатися».

Проєкт Vereta пояснюють трьома основними позиціями. По-перше, це переробка текстилю. По-друге, сталий розвиток, оскільки важливим є те, що це виготовляють у селі й це дає роботу місцевим мешканцям. По-третє, це — добро, оскільки частина коштів з продажу йде на соціальні проєкти в селі Стіна. Тому Vereta — це не лише про відродження ткацького ремесла та роботу для жінок у селі, це проєкт, який підтримує ідею свідомого споживання, створює додану вартість громаді і робить світ ширшим для звичайної сільської жінки за верстатом.