«Позитивні наративи – єдиний спосіб протистояти пропаганді»

«Мені подобається вислів, що аби правильно сформулювати питання, потрібно знати більшу частину відповіді. Це важливо й для культурної дипломатії. Бо щоб правильно розповісти про Україну, знайти «ключ» до уваги, сердець людей за кордоном, нам потрібно дуже добре розуміти, з яким уявленням про Україну вони зростають, як воно сформувалося і звідки вони беруть інформацію про нашу державу», — зауважив генеральний директор Українського інституту Володимир ШЕЙКО. Саме з цією метою аналітична група Corestone на замовлення Українського інституту та One Philosophy підготувала дослідження «Історія ХХ сторіччя в європейських ЗМІ: дослідження медійного наративу щодо подій, які мають вплив на роль України у світових процесах».

Для дослідження було обрано п’ять ключових тем — Голодомор, Друга світова війна, український авангард та «Розстріляне відродження», демократизація на пострадянському просторі та Чорнобильська катастрофа — і проаналізовано, як саме вони висвітлювалися у 2018-2019 роках у провідних західних медіа (Великобританії, Німеччини, Польщі, Франції), а також українських та російських.

ПОМІРКОВАНІСТЬ ЧИ ПРИНЦИПОВІСТЬ

Щодо Голодомору, то тільки Польща послідовно визнає його геноцидом. У медіа інших країн переважно вживають вислови «низка країн назвали геноцидом» або «вважається геноцидом», щоб уникнути прямих висновків на цю тему. А в одній з публікацій Die Zeit висувається така теза: «Пам’ять про голод в Україні була і є центральним елементом української національної ідентичності... Що напруженішими стають відносини між Україною та Росією, то рішучіше офіційний Київ наполягає на тому, що у випадку Голодомору йшлося про спланований геноцид».

Водночас деякі з публікацій висловлюють більш рішучу позицію. У статті Frankfurter Allgemeine Zeitung, присвяченій новій постановці опери Д. Шостаковича «Леді Макбет Мценського повіту», Голодомор потрактовано як акт геноциду. Так само й у статті The Guardian про фільм А. Голланд «Ціна правди» міститься теза про «Сталінський голод-геноцид в Україні». А в рецензії, вміщеній у виданні Le Figaro, на книгу Е. Епплбом  «Червоний голод» було вказано: «Коли великий польський юрист, Р. Лемкін, рефлексуючи, придумав термін «геноцид» наприкінці Другої світової війни, він орієнтувався саме на події в Україні». Прикметно, що в усіх цих випадках маємо розповідь про Україну через культуру. І саме культурна дипломатія дає змогу сформувати позитивні інформаційні приводи для потенційних матеріалів у медіа. 

У межах теми Друга світова війна аналітики зосередили увагу, зокрема, на трактуванні пакту Молотова-Ріббентропа. Як зазначено у дослідженні: «Спільним наративом для медіа Франції, Британії, Німеччини та Польщі було те, що пакт Молотова-Ріббентропа був відповідальним за поділ Європи між нацистською Німеччиною та СРСР, що, зрештою, призвело до розв’язання Другої світової війни. Водночас було декілька відмінностей в підходах до висвітлення Другої світової війни у країнах, які досліджувалися: німецькі ЗМІ намагалися проаналізувати причини війни та, зокрема, її наслідки, що проявляються в колективній пам’яті сучасної Німеччини; британські видання намагалися зрозуміти роль Черчилля та Британії під час війни; у французьких ЗМІ були спроби дати нову оцінку довгостроковим наслідкам подій 1939-1945 років; у польських виданнях наявна чітка позиція: Польща стала жертвою двох агресорів — нацистської Німеччини і СРСР».

Тож відкрито про роль СРСР як агресора пишуть здебільшого у Польщі. Є ще кілька статей, зокрема у The Times і Le Monde, але в них ідеться про напад СРСР на Польщу, а Західна Україна не згадується. Автор статті «Як пакт Гітлера-Сталіна ще досі розділяє Європу» в німецькому виданні Die Welt взагалі вважає, що події 1939 року здебільшого пам’ятають у Східній та Центральній Європі, натомість у Західній Європі вони відійшли у сферу маргінального. З цією тезою погодитися можна не повністю, оскільки допоки Росія висуває аргумент про «мюнхенську змову», теза про пакт Молотова-Ріббентропа є контраргументом Заходу.

НЕСТІЙКЕ ІНФОРМАЦІЙНЕ ПОЛЕ

Поняття «український авангард» та «Розстріляне відродження» жодного разу не з’явилися у закордонній пресі протягом 2018-2019 років. А такі митці, як Олександр Архипенко, Казимир Малевич, Олександра Екстер, Дзиґа Вертов, Олександр Довженко у переважній більшості випадків вказувалися як російські. Ще одна небезпека полягає в тому, що нині для митців, творчість яких пов’язана з різними країнами, зазвичай не вказують національність. Наприклад, Le Figaro уникала чіткого визначення національної належності Малевича. Проте відсутність вказівки фактично означає закріплення приналежності Казимира Малевича до тієї традиції, у якій він здебільшого висвітлювався до цього — а саме: російській.

Щодо демократизації, то здебільшого у медіа було вказано, що досі лишається розрив між Західною і Східною Європою. Деякі медіа вбачали в конкурентній боротьбі на президентських виборах в Україні символ демократизації українського суспільства, але цим усе й обмежувалося. Тема громадянського суспільства та його ролі в демократизації країни «знизу догори» не поставала.

Щодо Росії західні медіа висловлювали сумніви про її демократизацію. Однак, як слушно підсумувала президентка One Philosophy, співзасновниця Українського кризового медіа-центру Наталія ПОПОВИЧ: «Упродовж десятиліть Холодної війни, Захід вважав загрозою комунізм як ідеологію, а не саму імперську природу Росії. Саме тому на Заході в другій половині 80-х захоплювалися ідеєю демократизації СРСР, а пізніше Росії, і саме тому Росія за останні два десятиліття змогла майже непомічено дотягтися до ключових процесів у західних демократіях, такі, як втручання у вибори, контроль за медіа, фінансування політичних партій, видобуток, транспортування вуглеводнів та ін.».

Тема Чорнобилю в західних медіа стала символом не тільки екологічної катастрофи, а й неефективності радянської системи управління, наслідків, до яких може призвести брехня на найвищих рівнях.

Хоч ці висновки не дають повної картини щодо висвітлення важливих для України питань у західних ЗМІ, утім, окреслюють те інформаційне середовище, у якому нашій державі доведеться працювати, якщо вона прагне змінити образ про себе.

РОСІЙСЬКІ ЗМІЩЕННЯ ІСТОРИЧНИХ АКЦЕНТІВ

Щодо висвітлення цих тем у російських ЗМІ, то результати передбачувані. Щодо геноциду українській стороні було приписано прийоми, які використовує сама Росія: що, мовляв, через геноцид Україна прагне «переписати історію», «відволікти народ» від важливіших питань. А пакт Молотова-Ріббентропа — це «стратегічна необхідність, щоб стримати нацистську Німеччину». А щодо Чорнобиля висувалася теза, що ніби управлінська неспроможність України несе відповідальність за ядерну аварію. Для цього, наприклад, згадували проблему відключення газу через заборгованість теплопостачальних підприємств у місті Славутич Київської області, де — як наголосили автори статті — «проживають в основному працівники Чорнобильської АЕС та ліквідатори аварії».

До речі, Росія не тільки пропагує свою версію української історії в іноземних ЗМІ, а й пильно стежить за тим, як висвітлюється історія ХХ ст. в інших країнах. Наприклад, Газета.ru критикували підручник з української історії авторства П. Масляка та С. Капіруліної, де було вказано 12 мільйонів жертв Голодомору, що, на думку автора статті, не відповідає дійсності. Або ж зі 119 матеріалів у 2019 році на тему авангарду в російських ЗМІ, більше третини є реакцією на допис тодішнього Президента України П. Порошенка про належність К. Малевича до української нації. Як наголосила Наталія Попович, заяви перших осіб України щодо трактування певної події, є важливими для висвітлення цих подій не тільки в іноземних, а й в українських ЗМІ. А у відповідь на заяву «Інституту національної пам’яті Польщі» (що Друга світова війна почалася з агресії проти Польщі не тільки з боку Німеччини, а й з боку Радянського союзу) «Российская газета» опублікувала статтю під назвою: «Як Варшава намагається змістити акценти та фальсифікувати історію».

ДІЯТИ ПРОАКТИВНО

Під час обговорення результатів було сформульовано кілька важливих висновків. Насамперед — потребу у формуванні позитивних наративів про Україну. «Позитивні наративи — це єдиний продуктивний спосіб протистояти російській пропаганді. Дуже часто комунікації України назовні фреймляться тим, що робить Росія. Ми завжди в реактивній позиції — людей, які виправдовуються, держави, яка спростовує, яка заперечує. А в сучасному інформаційному полі те, що сказане першим, дуже часто має більшу силу, ніж те, що сказане у відповідь на це. Тому треба не тільки відповідати, спростовувати, заперечувати, а пропонувати той контент про Україну, ті наративи й історії, які дають альтернативну рамку», — наголошує Володимир Шейко. Керівниця Групи аналізу гібридних загроз Українського кризового медіа-центру Любов ЦИБУЛЬСЬКА навела приклад Естонії, яка заявила про себе, як про ІТ-країну.

Крім того, дослідження дало змогу виокремити тих іноземних журналістів та дослідників, які вже пишуть про Україну, з якими можна налагодити співпрацю. Зокрема, французька авторка Н. Нугаред у статті для The Guardian зазначила, що «пострадянська Росія, ймовірно, так ніколи і не припиняла бути імперією як за своїм мисленням, так і у свій дійсності», тому «доля України має величезне значення для майбутнього Європи». Тож з багатьох важливих для нас питань ми вже маємо союзників, головне тепер — поєднати зусилля.

Уточнити образ нашої країни в громадян Європи дасть змогу наступний етап дослідження — аналіз того, як представлена Україна в підручниках кількох європейських держав.