«Малі» теми великої епохи

2010-ті роки, що добігли кінця, позначилися майже бумом (принаймні за українськими мірками) виходу друком книжок мемуарів, пов’язаних із українськими 1960-ми, шістдесятництвом і з суміжними темами. 2019-го побачило світ іще одне таке видання. Це — «У калейдоскопі долі», збірка мемуарної прози Софії Буняк (народилася 1930 року), української письменниці, яка, зазнавши ще в юності репресій, була змушена оселитися в Росії.

Книжка Софії Буняк — не масштабні й систематичні спогади, як, скажімо, у Ірини Жиленко чи Валерія Шевчука. Тут інший жанр: стислі, епізодичні, мозаїчні історії з різних сфер, що обертаються в межах кількох основних сюжетів. Трохи постмодерне постійне «перемикання» оповіді (назва книжки — таки не автоматична банальність, а справді значущий образ) створює дещо мерехтливе, але об’ємне й переконливе відчуття атмосфери і настрою часу, властиво, переважно шістдесятих і сімдесятих років ХХ століття.

ЛЮДИ, ЯКІ БУЛИ НЕ НА МАГІСТРАЛЬНИХ ІСТОРИЧНИХ ПОТОКАХ

З усього огрому доленосних 1960-х і «клятих сімдесятих» Буняк у своїх мемуарах часто цілеспрямовано обирає «малі теми», про які рідше згадують, а також цікавих людей, котрі були не на магістральних історичних потоках. Так, один із головних героїв «У калейдоскопі долі» — прозаїк Сергій Даушков. Людей цього типу іноді називають письменниками-аматорами, часто просто ігнорують.

Даушков був автором, який трохи публікувався замолоду, але через різні життєві перипетії полишив літературу. І ось так склалося, що Софія Буняк якраз любила в дитинстві його історичний текст «Було колись», а вже дорослою випадково зустрілася з Даушковим. Поява прихильниці його літературного таланту вразила Сергія Даушкова — і надихнула повернутися до письма. Про своє «відживлення» автор чимало розповідав у цитованих у книжці листах до Софії Буняк. Тільки це, на жаль, не була історія творчого тріумфу. Даушкову, який мешкав у селі, доводилося долати чимало побутових труднощів, його інтересів не розуміли в оточенні. Спроби опублікувати нові тексти зазнавали невдач.

Розповідаючи про цю людину, яка ніяк не могла вирватися з кола несприятливих обставин, але таки прийшла до «сродного» заняття, Буняк змальовує і реалії життя провінційної інтелігенції, і, знов-таки, привертає увагу до «письменників-аматорів». Авторка післямови й упорядниця цього видання, відома літературознавиця Елеонора Соловей у своєму післяслові особливо зосереджується на цьому моменті та пропонує змінити підхід до сприйняття творів письменників, які творять поза магістральними шляхами літературного процесу, поза тенденціями свого часу чи поза іншими контекстами. На думку Соловей, такі тексти в певному сенсі співмірні з так званим наївним образотворчим мистецтвом — а його сьогодні цінують і досліджують.

ПРО ЖИТТЯ УКРАЇНСЬКОЇ ГРОМАДИ В РАДЯНСЬКІЙ РОСІЇ

Іще одна по-своєму цікава, проте малознана сторінка тодішнього життя, описана Софією Буняк, — життя української громади в Радянській Росії, зокрема в Москві. Живучи й навчаючись у радянській столиці, письменниця швидко опинилась у досить чималому українському середовищі. Авторка «У калейдоскопі долі» знайомить із деякими людьми з цього кола, з подіями, стосунками, інтересами. Вона розповідає про українські заходи, про українські могили Москви, про візити діячів з УРСР (наприклад, Івана Драча), про контакти з ліберально налаштованою частиною російської інтелігенції. Московських інтелігентів Буняк теж зображує уважно і з симпатією. Але в радянських умовах життя московської української громади, звичайно, не обходилося без владного тиску. Книжка розповідає і про скандал, що вибухнув, коли українські студенти спробували зареєструвати своє земляцтво, і про стеження, про те, як довелося з’їздити на допит до київського КҐБ.

ОПЕРТЯ НА ЛЮДЯНІСТЬ

Хоч якої б теми торкалась у своєму мемуарному «калейдоскопі» Софія Буняк, вона пише динамічно, струнко і водночас доволі сентиментально. Її підхід до словесних портретів сучасників і персонажів — неодмінно шукати в них симпатичних або принаймні «нормальних», «зрозумілих» рис. Це стосується навіть героїв зі знаком «мінус». Що ж, опертя на людяність було однією з домінант культури тієї доби, можливо, саме воно дозволяло витримати різноманітні негаразди «надвечірнього» Радянського Союзу між Хрущовим і Горбачовим.