Гарна спроба

Причин для галасу три. По-перше, сюжет фільму базований на п’єсі одного з найуспішніших вітчизняних драматургів Павла Ар’є «На початку й наприкінці часів», за останні чотири роки втіленій на сценах шести театрів. По-друге, режисер фільму, Володимир Тихий — кінематографіст з іменем, співзасновник нині вже легендарного об’єднання «Вавилон 13». І, нарешті, вічно злободенна тема: Чорнобильська аварія та її наслідки.

П’єса розповідає про життя  родини самоселів у Зоні відчуження. Головна героїня — баба Пріся (Ірма Вітовська), яка ще у Другу світову вбила 12 есесівців, споживає галюциногенні гриби, спілкується з русалками, знає різні закляття й узагалі є відьмою. Її дочка Слава (Віталіна Біблів) — мати-одиначка, покинута чоловіком-алкоголіком (Дмитро Тубольцев). Вони вдвох опікуються 30-річним сином Слави — неповносправним Вовчиком (Ярослав Федорчук). Їхні головні зв’язки зі світом — старий радіоприймач, автокрамниця в сусідньому селі та дільничний Василь (Дмитро Ярошенко), який заплющує очі на їхнє незаконне по суті перебування.

Прикре й очевидне: при драматургічно вигідному сюжеті режисурі Тихого забракло енергії. Після жвавого початку в другій половині фільм геть збивається з ритму, деякі епізоди зроблені кострубато. Спецефекти обділені переконливістю й просто культурою виконання: таке враження, що їх малювали люди, ізольовані на кілька років від прогресу в своїй справі. А втім, отака шаржована грубуватість могла б спрацювати, якби робився комедійний гран-гіньоль, малобюджетний цирк жахів, але за всі півтори години смішно стає лічену кількість разів. Частково ця проблема успадкована від першоджерела, бо після прочитання п’єси лишається відчуття, що Ар’є використав Зону як екзотичний антураж, аби нагромадити щось середнє між поліською версією магічного реалізму й зловісним трилером, однак мети не досяг.

І для казки, й для жахів потрібна візуальна переконливість, з якою кепсько, й точність акторських реакцій, яка є хіба що в Дмитра Ярошенка й Ярослава Федорчука. За Вітовську працює переважно й не зовсім успішно грим: її рухи, міміка, очі, незважаючи на всі зусилля, видають 44-річну жінку, а не 86-річну бабусю.

Жанри не придумані для полегшення класифікаторських зусиль кінокритиків. Кожний жанр по-своєму розважає глядачів і тому має відповідні вимоги, виконання яких і викликає бажаний емоційний відгук. «Брама» не дотягнула, на превеликий жаль, ані до комедії, ані до соціальної драми, ані до трилера, лишившись тільки спробою — гарною на старті — створити щось із цього списку.

Але це проблема всієї української кінематографії. З жанрами ще вчимося працювати, а Зона досі лишається для нашого кіна проклятим місцем: ігрові фільми, в яких ця територія виступала б не декорацією, а повноцінним дійовим середовищем, можна порахувати по пальцях однієї руки; вдалих із них — і того менше. Можливо, виправдаються сподівання на майбутні проекти: «Світлячок» угорця Бенедека Флігауфа та багатостраждальний «Люксембург» Мирослава Слабошпицького.

Ця рана заслуговує на більше.