Маршрут із перешкодами

Вони одягнули на очі пов’язки, заткнули вуха берушами, сіли на інвалідні візки і в супроводі слухачів із Центру реабілітації для осіб з інвалідністю «Поділля» подолали 2,5 кілометра. В кожної групи було своє завдання. Ті, хто пересувався на візках, мали дістатися від лікарні імені Ющенка до центру міста та зробити покупки в магазині. Ті, хто нібито не чують, запитати дорогу до центру і купити в аптеці пластир. «Незрячі» — обрати відповідний транспорт, яким можна було б доїхати до Європейської площі. Калюжі, камінчики, ями та бордюри — це перші перешкоди, з якими зіткнулися експериментатори. Щохвилини їм доводилося долати бар’єри, більшість із яких були психологічного характеру.

«Кожна ямка на тротуарі віддає болючими поштовхами в спину. Ноги німіють, а руки болять, бо передні коліщатка постійно застрягають і доводиться піднімати візок на задні. Людям, які зі мною, доводиться постійно допомагати мені, через це незручно. Через дві калюжі трохи підмочив ноги. Тобто цих 300 — 400 метрів за відчуттями були такі, ніби я пробіг напівмарафон», — ділиться першими враженнями студент Віталій КУЗИК. Він ще не знає, що дістатися до зупинки громадського транспорту — це найлегший етап. Найважчий — почекати з півгодини, поки приїде транспорт із низькою підлогою (він у Вінниці є, але курсує не часто), попросити сторонньої допомоги, щоб заїхати в автобус, і упродовж усієї поїздки відчувати на собі співчутливі погляди пасажирів.

«Такий молодий, а вже на візку», — каже пенсіонерка Наталя Жучинська. «Та ні, то ми соціальний експеримент проводимо, хлопець здоровий», — пояснюють їй студенти. «Кожного дня я їжджу цим маршрутом і спостерігаю, як шофер допомагає зайти чи вийти людям з інвалідністю, — продовжує пані Наталя. — Раніше їх не було видно, напевно, ховалися чи боялися виходити в люди. Тепер вони можуть подорожувати на рівні з усіма, працювати, навчатися в школах. Для цього створюють усі умови. Головне їм не боятися і вийти зі своєї «мушлі».

Боялися суцільної темряви, але продовжували свою участь у експерименті студенти, які грали роль незрячих. Вони наштовхувалися на перехожих, не попадали на сидіння в транспорті, слухали негативні зауваження від людей, які вважали, що в такий спосіб молоді люди розважаються. Словом, як зауважив учасник експерименту Андрій: «Добре, що це було не насправді, бо без супроводжуючого я не вижив би».

Тим часом студенти, які були нібито нечуючі, попри безпечність у пересуванні, зустрілися з людською байдужістю. Ані пасажир, ані кондуктор не пояснили їм, як дістатися до центру, а от грубо облаяти встигнули: «Що ти руками махаєш?! Показуй посвідчення!», — лунало в бік експериментаторів. Та, попри побоювання координаторів і різні реакції перехожих, під час експерименту жоден зі студентів не постраждав. Усі учасники подолали маршрут із пункту А у пункт В, зустрівшись на Європейській площі Вінниці.

НЕ ПРОСТО УСВІДОМИТИ, А ВІДЧУВАТИ

Експеримент «Разом! Без обмежень!» відбувся успішно. Його ініціювала викладачка Донецького національного університету імені Василя Стуса Інна ЄРМАКОВА. Каже, що спонукали її до такого експерименту самі студенти, які хочуть висвітлювати соціальні теми, писати про доступність, працевлаштування людей із інвалідністю, реабілітацію, але не мають досвіду та не достатньо знайомі з цією тематикою, не відчувають її.

«Студенти не розуміли, як людина на візку може зняти гроші з банкомата, як незряча дівчина добирає собі одяг, нечуючий запитує шлях. Не знали, чи є в місті доступний транспорт, як облаштовані пандуси, входи і виходи, — розповідає Інна Єрмакова. — Все це наштовхнуло на думку організувати подорож, у якій супровід здійснюватимуть люди з інвалідністю, а студенти матимуть можливість зрозуміти, з чим кожного дня вимушені стикатися ті, хто має проблеми зі здоров’ям, наскільки Вінниця доступна для незрячих, нечуючих та людей на візках. Тобто не просто усвідомити, а відчути.

Розуміючи психотравматичність цього експерименту, ми півтора місяця готувалися. Студенти працювали з психологами і налагоджували контакт зі своїми супроводжуючими. Вони самі обирали свою роль у експерименті — сядуть у візок чи долатимуть маршрут у темряві. Одні свій вибір робили через те, що в їхній родині є люди з інвалідністю, інші — щоб подолати свої страхи. Така маленька, на перший погляд, мета змусила їх докласти великих зусиль і подавати чимало труднощів. Досвід, як кажуть, на роки».

НЕ ВІДВЕРТАЙТЕСЯ І НЕ ПРОХОДЬТЕ ПОВЗ

«Сидячи в інвалідному кріслі, ти на кожну сходинку дивишся інакше», — каже Мар’яна ПРОЦАЙЛО. Вона вже 13 років пересувається на візку і під час експерименту супроводжувала відповідну групу студентів. Але найважче, як зауважує дівчина, подолати психологічні бар’єри: зібратися з силами, вийти на люди й усвідомити, що життя не закінчилося, а продовжується.

«Помітно було, як нервували хлопці, які обрали візок і як невпевнено почувалися дівчата, які вирішили стати незрячими. Вони відчували дискомфорт і не фізичний, а психологічний. Але жоден із них не припинив своєю участі в експерименті,  хоч як важко було. А це доводить, що для них важливо було зрозуміти, як ми живемо щодня, — пояснює Мар’яна. — Люди мають взаємодіяти, щоб співіснувати було комфортно усім. Якщо ви бачите, що людина з інвалідністю хоче дістати якийсь товар у магазині, то запитайте її і допоможіть, а не відвертайтеся і не проходьте повз. Люди з інвалідністю — повноцінні члени суспільства. Я сказала б, невикористаний резерв, який може приносити користь. Я, наприклад, працюю касиром. Щодня відпрацьовую свою зміну на рівні з усіма, а буває, що й понаднормово».

НЕ МИЛОСТИНЮ, А ГІДНУ РОБОТУ

За даними Міністерства соціальної політики, наприкінці 1980-х років в Україні загальна кількість осіб із інвалідністю становила 3% від усього населення, а на сьогодні це вже майже 6%, або 2,6 мільйона людей. Через воєнні дії на сході кількість українців з інвалідністю зростає. Але серед людей, які втрачають своє здоров’я, багато діяльних особистостей. Вони готові продовжувати працювати і мають активну життєву позицію, зауважує директор Центру реабілітації «Поділля» Роман ШТОГРИН.

«Більшість людей, які отримують інвалідність, закриваються у собі, вони бояться вийти в місто. Найважче незрячим, бо при всіх перевагах, які має Вінниця, місто для них майже не пристосоване. Дістатися зупинки чи проїхати в транспорті — це непосильне завдання,   — коментує Роман. — Натомість у містах Європи ми часто бачимо людей з інвалідністю на вулицях і площах, які вільно пересуваються і не відчувають дискомфорту. Просто в них створені умови для самореалізації, дозвілля, працевлаштування, а в нас усе це на зародковому етапі. Коли ми почали досліджували цю проблему, то з’ясували, що фактично всю офісну роботу можуть виконувати люди, які пересуваються на візках. А з обов’язками касирів чудово справляються нечуючі, в них немає нестачі в касі, бо вони ні на що не відволікаються. Тобто кожна людина з інвалідністю заслуговує на гідну роботу, а не милостиню. Навіть люди зі складною формою інвалідності можуть знайти роботу. Головне донести їм, що їхнє життя — в їхніх руках».

Студенти Донецького національного університету імені Василя Стуса, які взяли участь у експерименті, працюють у глобальному проекті «Нові можливості працевлаштування для людей з інвалідністю» (про який «День» писав у № 63 за 11 квітня 2018 року https://day.kyiv.ua/uk/article/den-ukrayiny/shans-na-uspih). Їхнє завдання полягає в тому, щоб описувати історії людей — нечуючих, незрячих та з порушеннями опорно-рухового апарату, які будуть працевлаштовані в межах проекту. На сьогодні вже 15 слухачів Центру «Поділля» знайшли роботу. Переважна частина з них працюють касирами, операторами кол-центрів, а в одному зі спортивних закладів тотально незрячий Анатолій Процишин надає послуги масажиста. Про нього читайте в одному з наступних номерів газети «День».