«Я себе не вважаю «зіркою»

Нещодавня вистава «Фауста» Ш.Гуно в Національній опері   викликала ажіотаж у шанувальників високого мистецтва. Окрім інтригуючої ремарки на афіші — «поновлена постановка» —  увагу  театралів  насамперед привабило ім’я солістки Віденської державної опери Ольги Безсмертної (учениці уславленої Євгенії Мірошниченко). Нагадаємо, десять років тому «Фауст»  з’явився  у версії відомого італійського режисера Маріо Корраді.  На той момент київська публіка ще не була готова до споглядання на оперній сцені прислужників диявола в образі...  пластичних хірургів при процедурі омолодження старого Фауста, так само, як і до сприйняття  образу самого доктора,  оточеного замість колб і пробірок середньовічного алхіміка електронними rаджетами.   А нині цей звичний для сьогодення  антураж у поєднанні  з різноманітними  візуальними ефектами за допомогою світлодіодних екранів, а головне — стрімке динамічне розгортання спектаклю   за участю органічної взаємодії партнерів по сцені, викликали захоплення  глядачів. Партію Фауста блискуче  провів чудовий молодий співак Валентин Дитюк, його гідним партнером став досвідчений бас Тарас Штонда (Мефістофель), який у цій  трактовці  образу диявола  перебрав на себе функції активного регулювальника-розпорядника сценічної дії.  Її пластичне розгортання,  злагоджену сюжетну взаємодію всіх учасників дійства — солістів, хору та оркестру — забезпечила вправна оруда диригента Алли Кульбаби. До речі, саме диригенту належить заслуга відтворення цілісного  змісту складного за архітектонікою синтетичного твору (режисер поновлення Микола Третяк). А центральній героїні спектаклю   Маргариті (Ольга Безсмертна) дісталася основна увага та емоційні симпатії залу. Співачка зачарувала  своїм красивим і рухливим сопрано, віртуозною технікою,  багатою палітрою нюансування звучань: від  драматичних і трагічних зізнань перед Богом у своєму гріхопадінні до безкінечної ніжності почуттів закоханої юної Маргарити. Наша зустріч з Ольгою Безсмертною відбулася напередодні спектаклю, який виявився її дебютом на столичній  сцені.

«НЕ МАЮ ПРАВА ЗУПИНЯТИСЯ...»

— Ще не так давно ваше ім’я в пресі супроводжував термін rising star, тобто зірка, що сходить. Нині ваша творча біографія     збагатилася серйозними набутками. Це й відкриття сезону Віденської опери партією в опері  «Русалка» А.Дворжака,   і виступи в концертах гастрольних турів Віденського театру в Гамбурзькому концертному залі «Лайсхаллє», а також у опері  м. Лімож  (Франція). Це й  сольний виступ у   концертному залі Відня «Музікферайн»; ваша участь у «Фіделіо» Л.Бетховена  в партії Марселіни в межах Зальцбурзького фестивалю...  Ще «врожайнішими»  стали нові партії Графині Альмавіва («Весілля Фігаро»), Розалінди «Летюча миша»). Фьйорділіджи («Так вчиняють усі жінки»), Донна Ельвіра («Дон Жуан»), потім Феніс («Арміда» К.В.Глюка), Лю («Турандот»), Татьяна («Євгеній Онєгін») нарешті,  дебют у головній партії в опері К.Дебюссі «Пеллеас і Мелізанда»), участь у відомому Віденському балі. Чи не думаєте ви, що  вже вибороли право називатися held star,  тобто зіркою, що відбулася?

— Я себе не вважаю «зіркою». Просто я займаюся своєю улюбленою справою. Бог подарував мені талант, який вимагає щоденної праці, вдосконалення, та, думаю,  я ще не можу собі   сказати, що   всього досягла у своєму мистецтві. Я щоденно продовжую вчитися й шліфувати свою майстерність.

— Коли прийшло усвідомлення себе як співачки та актриси: це сталося, можливо,  після вашої вагомої перемоги на німецькому конкурсі співаків Neue Stimmen?

— Таке відчуття прийшло значно пізніше: лише в п’ятому сезоні я почала розуміти, що чогось досягла, що щось можу самостійно зробити,  що певний важливий етап пройдено і я подолала певну висоту свого творчого розвитку. Втім,  не маю права зупинятися і  навіть собі дозволити  захворіти...

— Знайомство з вашою біографією вражає висхідним рухом перемог, починаючи від 2003 року. Майже щорічно — призові місця на престижних світових турнірах — це випадок чи свідомо вибудована і дотримувана, попри все, лінія життя — сходження до мистецького Олімпу? 

— Я їздила на всі конкурси насамперед заради того, щоби послухати інших, навчитися чогось нового і краще зрозуміти своє місце в цьому складному мистецтві оперного співу. З’ясувати, чи здатна подолати хвилювання, вистояти в нелегкому  суперництві, чи можу донести до аудиторії той результат, якому передували тривалі репетиції й напружені пошуки еталонного виконання. Зрештою, навчитися того, що можуть інші співаки. Для мене конкурс — це те місце, де ти вже перевищуєш свої первісні можливості й досягнення,  намагаєшся довести собі, що ти можеш ще  більше, ще краще.

— З цих слів ви постаєте, як великий трудоголік. Працездатність — це ваша природна якість, чи, може, успадкована від вашої наставниці Євгенії Семенівни Мірошниченко, яка завжди закликала своїх учнів    бути наполегливими, працелюбними та амбітними.

— У житті має з’явитися якийсь стимул або хтось, хто спонукатиме тебе до занять. Ще до знайомства з Євгенією Семенівною я виховувалася   в   колективі Дитячої опери в Наталії Миколаївни Нехотяєвої, яка закладала в нас фундаментальні базові навички співу. Пригадую, коли ми разом із нею вперше прийшли в клас до Євгенії Семенівни, то знаменита співачка   звернулася до Наталії Миколаївни зі словами: «Дякую вам, що ви навчили дитину правильно користуватися  голосовим апаратом».   Це були перші педагоги, які привчили мене працювати з власним голосом.

— А чи довелося Євгенії Семенівні побачити   ваші перші  успіхи в зарубіжній кар’єрі? 

— На жаль, ні. Ще за її життя я поїхала до Німеччини на конкурс «Дебют»,  де, крім першого місця, отримала ще й «Приз Пуччіні» та «Приз глядацьких симпатій». Тоді вона пророче   зазначила:  «На  тебе точно чекає успіх за кордоном»...  На той час для мене  це пролунало якось передчасно. Адже тоді  я працювала в Києві, а всі студенти Мірошниченко співали в Національній опері,  Театрі оперети або в  Дитячому музичному театрі. Мені теж мріялося «осісти» десь на якихось із цих   театральних підмостках. На той момент я співала в Оперній студії  та викладала в Національній музичній академії, де  теж  багато чого навчилася. Дякувати Богу, що існує такий  майданчик для студентів, де вони можуть сповна відчути специфіку сценічного простору. В Європі такого немає.

— А як у Європі готують артистів музичного театру?

— Здебільшого там створюють одноразові проекти. Збирають усіх студентів, організовують їхнє прослуховування, а потім влаштовують якийсь спектакль.

«ПАРТІЯ МАЛА ЗВУЧАТИ НІМЕЦЬКОЮ МОВОЮ, ПРИЧОМУ НА ТОЙ МОМЕНТ Я НЕ ЗНАЛА ЖОДНОГО НІМЕЦЬКОГО СЛОВА»!

— Ваша співацька кар’єра склалася надзвичайно вдало в музичній столиці світу — Відні — і тепер ви із солідним творчим багажем відчуваєте себе впевнено в рідному Києві й є бажаною запрошеною солісткою Національної опери. Що  передувало  крутому   віражу у вашому житті — роботі за кордоном? Яка оперна партія стала випробуванням «на міцність?

— Це відбувалося в опері П.Хіндеміта «Карділак». Виконувала надзвичайно складну партію. Отримала запрошення приїхати у Відень посеред сезону, в лютому (хоча зазвичай контракти укладають на початку сезону), а в березні, усього за два тижні, відбувся мій дебют. Партія мала звучати німецькою мовою, причому на той момент я не знала жодного німецького слова! Уявіть собі напруженість підготовчого періоду:  щоденні репетиції,  окрема робота над вимовою...

— Тоді ви ще дітей не мали?

— Ні, саме  на той час  моя старша донька жила в Києві,  й упродовж  півроку я жила  сама у Відні. Після мого дебюту у Відні один відомий музичний критик, який особливу увагу приділяє  початківцям, дуже схвально відгукнувся. Пригадую, що перед виступом у мене просто трусилися коліна від усвідомлення того,  що це я, Оля Безсмертна, співаю на знаменитій Віденській сцені! Це було схоже на казку! І насправді, то  був несподіваний, приголомшливий успіх. Мені одразу продовжили контракт ще на два роки, і пішли різні захопливі пропозиції, що надходять і по сьогоднішній час...

«НАМ ДАНІ ВИПРОБУВАННЯ, ЩОБ МИ ЇХ ДОЛАЛИ»

— Мабуть, ваші близькі часто літали до Відня, а ви до них, додому...

— Та ні, лише одного разу,  десь навесні,  мені вдалося   прилетіти  до Києва і тут я зрозуміла,  що так тривати довго не може. Але, знаєте, нам дані випробування, щоб ми їх долали. Загартовуючи нас, вони   роблять нас сильнішими. І я вдячна за це Господу. За цей нелегкий період я навчилася цінити близьких,  любити їх, пробачати.

— В інтернеті є відео, де ви перебуваєте в колі своєї успішної родини. Це доволі рідкий випадок, коли артистка вашого рівня, яка досягла визнання в мистецтві, є не менш успішною  в сімейному оточенні...

— Зізнаюся, цей баланс між мистецтвом і родиною було досягнуто не одразу. Це прийшло з роками. Для мене є однаково важливим і моя сім’я і моя кар’єра. Це нероздільні речі. Та я постійно перебуваю в пошуках рецептів такої   рівноваги,  Через те, що часом «перетягує» кар’єрна лінія, я вчуся говорити «ні», коли цього вимагають діти, родина...

— Шанувальників цікавлять найменші деталі вашого повсякденного життя: хто ваш чоловік, як він   почувається в ролі голови родини, де дружина — зірка світового рівня?

— Без мого чоловіка не було би й мене як артистки. Він — моя опора. Не будучи музикантом,   дуже любить оперу, і зізнається: «Це ти мене виховала на любові до музики». Часто буває на моїх спектаклях,  і для мене завжди цікава його думка. Чоловік навчається теології, пасторській службі, і, спостерігаючи за ним, я теж вчуся в нього. Ми з ним однодумці, він завжди мені допомагає і з дітками, і з реалізацією важливих проектів. Я раджуся з ним, чи варто мені співати ту або іншу партію, і в нашому діалозі народжуються важливі для нас обох творчі та сімейні рішення. Ми з ним багато років разом, а познайомились, коли мені було 14, а йому 18 років, та відчуття таке,  ніби наше знайомство відбулося щойно.

— Ви вже маєте колосальний оперний репертуар. Які партії сьогодні в фокусі вашої уваги?

— Якось ми розмовляли на цю тему з директором Віденської опери Домініком Майором, і він напівжартома сказав: «Оля,  ну, ти вже все тут проспівала! Що ти ще бажала би виконати?».

— Це можна трактувати таким чином, що віднині вже ви маєте «замовляти музику»,  тобто обирати самостійно собі репертуар,  і тепер уже під вас ставлять спектаклі?

— Можна і так сказати. І цього разу я зупинила свій вибір на партії Мімі в опері «Богема» Дж.Пуччіні і одразу отримала підтримку з боку директора. Це буде відновлення абсолютно потрясаючої постановки «Богеми» Франко Дзефіреллі, в якій свого часу брали участь знамениті виконавці Паваротті та Френі...

Після гастролей у Києві братиму участь у святкуванні 100-річчя від дня народження Леонарда Бернстайна. Виконаю твір Отторіно Респігі та кілька пісень С.Прокоф’єва у супроводі струнного квартету...

— Чи не навідує вас думка випробувати свої сили на інших сценічних майданчиках, приміром, «Конвент-Гардена» або Метрополітен-опера?

— Це заманливо, та я відчуваю відповідальну батьківську місію для своїх дітей (донечці дев’ять років, а синочку лише два) і порушувати родинний усталений ритм життя наразі вважаю передчасним. Це той час, коли в дітей треба багато чого закласти, направити їх на певну стежку. І так бувають моменти, коли моя донечка говорить: «Ну, мамо, ти так багато часу проводиш у театрі, а не з нами», і в мене серце просто стискається... До речі, донечка співає в хорі, бере участь у дитячих спектаклях, грає на флейті. Це їй дуже подобається...

— Як ви витримуєте навантаження? Що допомагає вам підтримувати енергетичний рівень організму, адже голос є надзвичайно вразливий «музичний інструмент»?

— Для мене головне — відіспатися. Коли я прокидаюся вранці й відчуваю, що мій голосовий апарат відпочив,  я здатна знову працювати і працювати. В нас немає періодів простою, в нас відійшла серія спектаклів і нам дають день-два для відпочинку. І потім одразу починаються заняття, і це тримає тебе постійно в тонусі. Навіть такі великі співаки зі світовим ім’ям, як Йонас Кауфман, після виснажливого спектаклю, як, приміром, «Андре Шеньє», о 10-й годині наступного ранку  вже  приходять на заняття.

—  Яку оперну партію з підготовлених вами у Відні вважаєте знаковою?

— Їх дві. Це — Графиня з «Весілля Фігаро» і Дездемона в «Отелло». Це найбільш близькі мені й рідні «по духу» образи.

— Музика яких композиторів найкраще лягає на ваш голос, яку мову ви відчуваєте як свою, бо фонетичні особливості тексту на різних мовах вимагають і відповідного налаштування голосового апарату  співака.

— Найкомфортніше почуваюся у французькій музиці. Нещодавно дебютувала в опері «Пелеас і Мелізанда» К.Дебюссі, і наш директор — француз за походженням — часто приходив на репетиції і був у справжньому захопленні від моєї французької вимови. Почала брати уроки італійської мови, але наразі перебуваю в роздумах, чи братися за партію Віолетти. Втім, час покаже. Приємно, що вже настав такий момент у житті, коли мене запитують, навіть агенти, з якими я співпрацюю, що би мені хотілося заспівати, чи готовий твій голос саме для цієї партії...

Знаєте, мені   було приємно отримати запрошення від керівництва Національної опери України заспівати на легендарній сцені, де свого часу зачаровував унікальний голос славетної Євгенії Мірошниченко, якій я присвятила свій дебют у Києві.