Сергій Параджанов пролетів над Львовом

Форум називався «Параджанов на Левандівці». Упродовж тижня в одному з районів міста Лева вже вдруге відбувалася акція міжнародного масштабу, у якій образ великого митця об’єднав різні мистецтва і різних людей.

НУ ЩО Б, ЗДАВАЛОСЬ, ФЕСТИВАЛЬ? 

Левандівка — така собі місцина, у якій більше старих забудов приватного сектору. І є там старий кінотеатр із суто радянською назвою «Супутник», який група ентузіастів (очолюваних Олександром Агашковим і Михайлом Севрюком) перетворили на доволі модерний культурно-мистецький центр, назву якого вирішили не змінювати. А що, йдеться ж про космос і космічно-повітряні реалії. Скажімо, в рамках фестивалю вирішили учасників на повітряній кулі покатати. Тим більше, що це район, де раніше розміщувалося польське летовище, про що нагадує сама назва вулиці, на якій розтаований «Супутник», — Повітряна. Від якої відгалужуються  вулички із назвами так само авіаційного штибу. Серед них і вулиця Параджанова.

Мені одразу повідомлено: Львів першим, ще 1992 року, назвав вулицю іменем великого кінорежисера. Отут, на Левандівці. Я й попрошкував шукати її. Місцеві жителі, на диво (скажімо, у Києві знайти подібну було б складніше), проявили повну обізнаність із місцезнаходженням вулиці. Хоча, кажучи відверто, це більше скидається на провулок завдовжки десь аж 250 метрів. Погано замощений до того ж, про що мені одразу сказала жіночка, яка живе там. «Отаким іменем назвали — а поремонтувати не можуть. Європа, називається!» — обурювалась вона. Я поцікавився тим, як називалась вуличка раніше. «Так Параджанова», — упевнено відповіла жінка. «А ви тут недавно живете?» — «Та ні, вже сорок років». — «Ну, сорок років тому Параджанов ще у таборах сидів, куди там було вулицю називати»... Коли вже я повертався назад, жіночка повідомила: до Параджанова вулиця називалась Пальмовою. Гм, на честь пальм якихось...

Власне, єдиною відзнакою вулиці Параджанова є дерев’яний лелека на стовбурі зрізаного дерева. А так звичайні будинки приватного сектору. Таблички з назвою вулиці  якісь проіржавлені, старезні. Не Європа, справді так. Поки що. Однак проведення параджановського фестивалю є ознакою цілком європейською. Без якихось комплексів — ми можемо і робимо акцію, яка виходить далеко за межі цієї місцини. Знайшли фінансування (міська рада допомогла, а працівниця управління культури Ірина Шимон стала координатором фестивалю), запросили гостей і — вперед. 

ФОТОРЕПРОДУКЦІЯ РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Звичайно, на фестивалі показали кілька фільмів Параджанова. Мене попросили з’ясувати питання поетики тих стрічок. Передусім «Тіней забутих предків». Легендарна стрічка викликає живий інтерес, її не тільки цікаво дивитись, а й думати про неї. Колись один із критиків написав статтю під промовистою назвою «Архаїсти чи новатори?». Питання адресувалось у першу чергу Параджанову. І справді, ніби ж то суцільна тобі архаїка, матеріал заледве не доісторичний — карпатські гуцули, що затримались у часі і просторі, не поспішаючи включитись у новоцивілізаційні процеси. Й водночас авангардова поетика фільму, яка визначалась і режисурою, і роботою камери оператора Юрія Іллєнка, надсуперовою пластикою, винятково модерною грою акторів Івана Миколайчука, Лариси Кадочникової, Тетяни Бестаєвої, Миколи Гринька...

НЕБЕЗПЕЧНО ВІЛЬНА ЛЮДИНА

Було показано і одну із кращих стрічок про Параджанова — «Небезпечно вільна людина» Романа Ширмана. У якій про митця оповідано мовою самого митця, що мав схильність власноручно (чи власнослівно) творити міфи про самого себе. Справді, більшість з того, що ми знаємо про Параджанова, ми дізналися від нього ж. Сміхова обробка міфологічних сюжетів, карнавальність, ігрова підсвітка заледве не всіх продукованих образів — усе це Параджанов, поведінка якого у побуті була орієнтована на творення мистецьких образів і образків. Які потім виявлялися і в його фільмах, і в його пластичних творах, передусім колажах.

У надзвичайно цікавій лекції Діани Клочко «Навіщо Параджанов творив асамбляжі?» було проаналізовано особливості творення вільних композицій митця, який умів поєднувати непоєднуване. Навіть в умовах табірного підневільного побуту він лишався на диво вільним —  і у своїй поведінці, і у своїй творчості. Брав будь-який матеріал, зазвичай той, що вже потрапив у сміття, і компонував його з іншими. 

У фіналі лекції Клочко з’явився кінорежисер Роман Балаян (в останній фестивальний день показали його фільм «Ніч в музеї Параджанова»), який добре знав митця і продемонстрував оту саму параджановську свободу мислення й інтерпретації — самої поведінки художника. Бо ж оті нібито анекдотичні байки про кінорежисера насправді одкривають єдність усіх складових його життя. Яке видається єдиним текстом художнього штибу. Параджанов не фільми чи колажі творив, він жив у такий спосіб, аби життя його вивершувалось як така собі текстова реальність. Яку так цікаво читати! Власне, фестиваль на Левандівці — і в цьому його чар — і дозволяє прозирати параджановське життя як цілісність, без поділу на, власне, творчість і так званий побут, що нібито не має стосунку до творчості. Ніц, усе поєднано, усе покладено на одне велике полотно. Як той бубон фестивальний (одна із родзинок фесту), в який треба було погупати задля того, щоб збулися твої мріяння. 

Дискусія «Тінь свободи...» за участі Романа Балаяна, Вікторії Данелян, Сармена Бегларяна та Діани Клочко підсумувала основні напрямки фестивальних інтерпретацій творчості Параджанова. 

А ще ж була театральна складова фестивалю. Скажімо, у рамках проекту «Ніч театру» на Левандівку завітали дев’ять   альтернативних театрів зі всієї України. А ще — щоденні театральні воркшопи для дорослих відомого режисера і педагога Віталія Люботи. І «Ніч театру», щовечора. І розмови про освітні практики в Україні та Вірменії...

Як буде (і чи буде?) розвиватися фестиваль далі? Дуже сподіваюсь, що так. Бо він має доволі потужну креативну складову, його роблять для людей, яких залучають-занурюють у світ великого митця, у світ свобідних мистецьких ідей і технологій. Це так важливо саме сьогодні, коли свідомість людини атаковано величезною кількістю квазімистецького сміття, яке загрожує знищити живі культурні інстинкти.