«Iкона» театрознавства...

Валентина Ігорівна була відомим театральним критиком, театрознавцем, професором КНУТКіТ ім. Карпенка-Карого, автором і другом  «Дня», постійним читачем з першого номеру нашого видання, не пропускала фотовиставки, а ще — засновником премії «Бронек», яка багато сил віддала для збереження пам’яті про корифея українського театру та кіно Амвросія Бучму, виростила цілу плеяду прекрасних  учнів.

Нагадаємо, премію «Бронек» було запроваджено нащадками Амвросія Бучми (так звали Амвросія Максиміліановича в колі сім’ї та друзів), відзначали у день народження видатного артиста (14 березня) і вручали за яскраві творчі перемоги на теренах сучасного українського театру. Цю ініціативу В. І. Заболотної підтримала й наша газета.  Щорічно до лауреатів долучалося  ширше «Коло Бучменків» — акторів, режисерів, що сузір’ям своїх мистецьких здобутків прикрашали театральний процес в Україні. До речі, саме на сторінках «Дня» друкувалися спогади Валентини Ігорівни  про знаменитого Дєдіка, як вона з дитинства називала Бучму. Ці матеріали поступово склали цілу серію статей і лягли в основу книжки, яку готувала до друку В.Заболотна.

Cебе Валентина Ігорівна називала «захопленою театралкою»   Вона казала: «Усе своє життя я при театрі. Дід, бабуся, мама — актори. Батько — режисер (згодом телебачення й кіно). Тож обирати професію не довелося — театр, але театрознавство, бо на носі окуляри, а режисура — професія не жіноча, лідерська, вважала я, будучи типовим інтровертом. «У Бучми онука така дика», — сказав якось про мене один з акторів-франківців, буваючи в нас у гостях. Цю свою «замкнутість», непублічність довелося згодом долати впродовж життя. Перші публікації в десятому класі давали право, замінивши стаж роботи, подати документи до Київського театрального інституту ім. І. Карпенка-Карого. Ну й кому колись був потрібен мій «червоний» диплом? Хіба що для власної гідності, людської та професійної...

Якось перелічила, скільки вистав переглянула на своєму віку. Звичайно, цифри приблизні, але цілком імовірні — близько шести тисяч! А це практично три безперервних, цілодобових роки в глядацькій залі. Звичайно, не все залишилося в пам’яті. Траплялися вистави недолугі, «провальні», такі, що обурювали непрофесійністю, примітивністю, несмаком. Але були й такі, що не лише вражали, а були подіями в особистому житті»... (див. «День», № 52, 2011).

Останні роки Валентина Ігорівна мужньо боролася з хворобами, перенесла кілька операцій, але коли  ми розмовляли з нею  по телефону, то бадьоро говорила, що трошки підлікується і у неї є цікаві ідеї для статей «Дня».  Пригадую, як вона одного разу зі сміхом заявила, що міняє професію і на два вечори стала... актрисою. На пропозицію Нового театру на Печерську (художній керівник Олександр Крижанівський) зіграла дві вистави під назвою «Історії з гримерки». Першу — в партнерстві з актором Валерієм Чигляєвим, а другу — її продовження — самостійно. «Драматургія цих історій — мініатюрні словесні портрети тих славетних людей, з якими мене звело життя, оскільки в домі мого діда, видатного українського актора Амвросія Бучми, побувало чимало цікавих особистостей. Та й пізніше доводилось зустрічати неабиякі унікальні таланти, — розказувала В. Заболотна. — Я бачила їх «без гриму», за столом чи на полюванні, в приватній обстановці і неофіційних розмовах. Вони були живі, прості, теплі, майже звичайні, як-от ми з вами. Ну, не зовсім. Але іконами, ідолами, недосяжними небожителями вони точно не були. От я й наважилась оживити їх, показати миттєвості їхнього побутування поза офіціозом чи професією... Згадуючи цікавих людей, що трапились мені на шляху долі, я й намагалася передати їх персонажами п’єси свого життя. Цілком по Щепкіну і Станіславському, пропускаючи через пам’ять серця. Їх багато пройшло поруч. І я тим щаслива!...»

Валентина Ігорівна старалася не пропускати жодної прем’єри аби бути в курсі творчого процесу не лише у столиці, а й театрів із різних міст. Її рецензії завжди були гострими і об’єктивними, вона була авторитетом, до думки  якої завжди прислухалися. Останнім її есе, яке надруковано у нашій газеті, став матеріал «Будівничий театру» (№137 за 3 серпня 2016 р.) про ювілей знаного театрального режисера і педагога Едуарда Митницького... Важко повірити, що більше не почую її голос і не прочитаю її текстів...

— Я був учнем Валентини Ігорівни. Пригадую, як хвилювався на вступному екзамені до Київського театрального інституту коли  Заболотна набирала театрознавчий курс. Спочатку мені здалося, що це дуже суворий педагог, але відповідаючи почав помічати, що вона посміхається, коли я говорив по суті білета, — згадує Борис КУРІЦИН, керівник літературно-драматургічної частини Національного театру ім. Лесі Українки. — Цьогоріч ми відмітили б 30-річчя закінчення курсу В. Заболотної. Вона була людиною прямою і загартована радянською системою, а тому добре знала, де треба змікширувати... Хоча вона з видатної сім’ї, але жити їй було зовсім непросто.

У неї на курсі навчався цікавий студент, потім співробітник журналу «Театр», який написав різку рецензію на фільм «Помилка Оноре де Бальзак» (режисер Тимофій Левчук — тоді дуже авторитетний митець), і після тієї публікації В.Заболотну відсторонили від керування курсом, і кілька років вона була просто викладачем інституту. Потім ця історія забулася...

Слухати її лекції було завжди цікаво. Інколи вона могла пожартувати. Наприклад, з серйозним виразом обличчя сказати, що нам, майбутнім театрознавцям, треба навчитися пити... Бо вам прийдеться бувати на серйозних заходах, після прем’єр бувають фуршети і треба вміти не тільки  підтримати розмову, а й не напиватися і завжди бути у формі...

Коли ми закінчували навчання, то подарували їй розкішний альбом із репродукціями  старовинних ікон. Це був час (середина 1980-х), коли книжки були на вагу золота, а тим більш художні каталоги. Для нас Валентина Ігорівна була як «ікона театрознавства» і людиною дуже авторитетною, її знали і поважали колективи всіх театрів України! З нею могли не погоджуватися, але до її слів все одно завжди прислухалися.

Більшу частину свого життя Валентина Ігорівна зберігала  пам’ять про Амвросія Бучму. Вона мріяла про меморіальний  музей легендарного актора, але це не вдалося здійснити... Вона скільки могла зберігала квартиру, але на кошти викладача вишу не могла утримувати дім Бучми, і прийшлося з’їхати з помешкання (влада міста не допомогла в цьому питанні), але архів, світлини, артефакти і все-все, що пов’язано з ім’ям А. Бучми, вона називала своїми «скарбами» і не розставалася з документами. Писала спогади, і це завжди було дуже цікаво читати... Заболотна була для нас прикладом в житті і у професії, її смерть стала тяжкою втратою для українського театрознавства, але впевнений, що пам’ять про цю непересічну особистість буде жити».

Валентина Заболотна для багатьох була прикладом: і манерами, і виглядом, і освіченістю найширшою, і гострим розумом, і справжньої інтелігентністю... Її особистості нам буде не вистачати в театральному середовищі, її голосу — в культурному діалозі. Перечитуйте частіше статті Валентини Ігорівни, щоб краще зрозуміти український театр, сучасну культуру і час, в якому ми живемо. Щоб пам’ятати... Пам’ятати прекрасну нашу сучасницю.