«Таке не забувається!»

З командиром чоти з добровольчого батальйону «Донбас» Костянтином Кошарним ми зустрілися в Дніпропетровській обласній лікарні ім. Мечникова. Зовсім недавно він повернувся з багатомісячного полону. Разом з двома іншими бійцями його обміняли на «двохсотих» — загиблих бойовиків, яких українська сторона передала представникам «ДНР». Ув’язнення добровольця в Донецьку тривало довгих 179 днів, відлік яких почався під Іловайськом. «Мене обміняли одним з останніх, але в полоні залишилися ще двоє наших бійців з батальйону «Донбас», — розповідає чотовий.

38-річний Костянтин — корінний киянин, житель Дарницького району. Свого часу він закінчив київський «політех» за фахом «хімік-технолог». Проте заробляти на життя довелося по-різному: у турфірмі, охоронцем, водієм. У торішніх подіях на Майдані Костянтин безпосередньої участі не брав, хоча всією душею співчував Революції гідності. Тому, коли почалася війна на сході, вирішив вступити до добровольчого батальйону. «Пішов добровольцем — треба ж комусь батьківщину захищати. От і пішов!» — пояснює він.

ІЛОВАЙСЬК

Ще за студентських років Костянтин здобув військову спеціальність і офіцерське звання. «На початку червня я пройшов коротку підготовку в Нових Петрівцях, а потім нас відправили до зони АТО. Спочатку до Артемівська, потім Попасна, Курахове і в Іловайськ двічі заходили. Першого разу — з півдня, але у «сепарів» там були серйозні укріплення. Через тиждень зайшли в місто із заходу», — розповідає чотовий. Під час боїв за Іловайськ він отримав легке поранення — зачепило кулею калібру 5.45. «Війна хорошою не буває. Вони по нас стріляють, а ми по них. Поливають з гаубиць, з «Градів», — говорить Костянтин. Наприкінці серпня, коли точилися запеклі бої за Іловайськ, з’явилася інформація, що на українську територію зайшли російські частини. Їхні танкісти прорвали оборону і блокували місто з півдня. У тому, що це були російські військові, у Костянтина Кошарного сумнівів немає. «Ми вісьмох узяли в полон, — розповідає він. — З цими полоненими і виходили з Іловайська». Йшли трьома колонами, попереду — броня.

Наскільки правильним було рішення залишити місто — тепер сказати важко. «Можливо, розумніше було б триматися в самому Іловайську. Бо там були укріплення, які лише танками можна взяти. Була школа з міцними стінами, локомотивне депо... Генератор був, багато боєприпасів і вода в колодязях — в принципі, можна було довго триматися. Частина наших прорвалася на північ і благополучно пішла — теж був хороший і несподіваний варіант», — розмірковує Костянтин. Драматичні події для групи, що залишала Іловайськ, розвернулися на підході до Червоносільського. Колону, що складалася з бійців добровольчих батальйонів «Донбас», «Світязь», «Дніпро» і кіровоградського спецназу, росіяни впритул розстріляли з танків і ПТКРів — перший снаряд потрапив у КамАЗ з червоним хрестом, який віз поранених. Розпочався бій, під час якого українські бійці знищили три танки, шість БМД та іншу техніку. Тим часом по зв’язку вони відчайдушно просили допомоги, їх підбадьорювали: тримайтеся, йде підтримка. Спочатку обіцяли, що вона буде за годину, потім — за пару годин, а потім зв’язок обірвався.

Опівдні противник вислав парламентерів з білим прапором і запропонував здатися — мовляв, все одно варіантів немає. «Але ми намагалися протриматися якнайдовше, — згадує Костянтин. — Прорватися без транспорту було неможливо, дуже далеко було до наших. До кінця наступного дня нам зробили «пропозицію», від якої важко було відмовитися. Вони пообіцяли врятувати наших поранених. А потім почали розстрілювати з ПТКРів будинки, в яких ми сиділи — один за одним. Довелося скласти зброю, яку ми по можливості вивели з ладу».

ПОЛОН

Далі бійців із різних батальйонів погнали на південь — до машин. Ніч провели просто в полі. Поводилися з українськими солдатами цілком нормально, бо повернули російських полонених, цілих і здорових. Поділилися сухими пайками, привезли води. Поранених і службовців ЗСУ невдовзі віддали українській стороні, а от бійцям добровольчих батальйонів солоно було. Їх передали представникам «ДНР», які відвезли полонених до Донецька. Місцем ув’язнення для добровольців став підвал будівлі СБУ — з серпня і на багато місяців. Їх суворо допитували: де були, що робили, чи займалися мародерством, чи вбивали мирних жителів? «Але у нас з дисципліною в батальйоні було дуже жорстко», — говорить Костянтин. За його словами, під час допитів інколи били, можна було зазнати ударів гумовою палицею. Били в основному по руках і ногах, але траплялося, що декого до камери з допитів приносили.

Утримували полонених спочатку в бомбосховищі, потім, через два-три місяці, в архіві СБУ. «Ми там повиносили коробки з архівними справами і спали просто на стелажах. За довжиною — ніби нормально, а от заввишки лише 38 сантиметрів, боком лягти важко. Хлопцям, які побільше, просто «жерсть». Годували сепаратисти в основному кашею, а один батон спочатку доводилося ділити на 10–14 осіб», — згадує Костянтин.

Трохи легше стало, коли одяг і їжу для полонених почали доставляти волонтери. Після того як дозволили зателефонувати по мобільному, до Донецька стали приїжджати з передачами родичі. Митися і прати доводилося під краном, і лише через три місяці з’явилася можливість прийняти душ. Час від часу медики оглядали полонених і давали ліки. Інколи в’язнів підвалу виводили на вулицю — повітрям подихати. Під час таких «прогулянок» бійці чули гуркіт артилерії, адже фронт проходить поруч, на околиці Донецька.

Дні і місяці перебування в підвалі вони відзначали в календарі. «Коли нас помістили в невелику кімнату без вікон, у ній ми спробували створити якийсь затишок і навіть повісили... український прапор, який зберіг один з бійців», — згадує Костянтин. Існували і певні правила: неприпустимим вважалося нецензурно висловлюватися на адресу товариша, заборонене було і рукоприкладство.

Час коротали читанням книг, які знайшли в будівлі СБУ, — твори Пушкіна, Гоголя, детективи, фантастика. З перших днів з підручного матеріалу — паперу або шматочків пластика, майстрували нарди, шашки, шахи й доміно. Пізніше з’явилися справжні шахи і маленький радіоприймач, щоправда, слухати доводилося місцеві і російські радіостанції. Новини з України бійці дізнавалися лише уривками, в основному від охорони.

У ПОЛОНІ — ЩЕ ДВОЄ ПОБРАТИМІВ

Обмін добровольців на полонених сепаратистів почали здійснювати ще у вересні. Сам Костянтин опинився серед шести осіб, які обміну тривалий час не підлягали. «У наших свідченнях виявили розбіжності. Я, наприклад, назвався звичайним стрільцем, і вони не знали, що я старший лейтенант і командир взводу. Поки випадково в ЮТубі не знайшли відеоролик, відзнятий ще під час першого заходу в Іловайськ. Там один із товаришів назвав мене «Лис», а за змістом ролика вони зрозуміли, що я командир. А раз «Лис» — значить хитрий», — каже Костянтин. За його словами, за обміном йшли в першу чергу поранені та хворі.

Обміняли Костянтина Кошарного 23 лютого за посередництва Спілки ветеранів Афганістану. «Нас двох, ще одного бійця з 51-ої бригади і морського піхотинця відвезли спочатку до Луганська і вже там здійснили обмін. «Зустріли нас нормально, помили в лазні й відвезли до лікарні», — розповідає він. Костянтин шкодує, що в полоні залишилися ще двоє побратимів з батальйону «Донбас» — їх сепаратисти мають намір судити, тому вирватися їм буде непросто.

Щодо своїх подальших планів каже, що ще не замислювався. «Поживемо — побачимо, — посміхається він. — Зараз поїду додому, до батьків, лікуватися борщем».

Костянтин не виключає, що незабаром повернеться на фронт. У будь-якому разі, в тривале перемир’я він не вірить. «Припинення вогню можливе, тільки якщо до Донбасу введуть миротворців під егідою ООН, які встануть на лінії зіткнення. Якщо цього не зробити, провокації триватимуть. Весна і літо — найбільш слушний час для бойових дій», — вважає чотовий. Озираючись назад, він ні про що не шкодує. Каже, що все було правильно. «Вважаю, що, якби ми вчасно не підійшли, то вони б рушили далі — на Харків, на Дніпропетровськ і так до Одеси. Але ми їх зупинили!». А щодо всього пережитого за півроку в полоні невесело зазначає: «Таке не забувається...»