Що потрібне Україні: еволюція чи революція?

Останнім часом в експертних колах України та в авторитетних ЗМІ загострилися суперечки між прибічниками еволюційного та революційного шляхів розвитку нашої країни. При цьому еволюціоністи наполягають на необхідності утримування ситуації в країні виключно в рамках демократичних процедур, навіть якщо це уповільнить вихід країни з кризи. Натомість прихильники революції наполягають в першу чергу на необхідності докорінних системних змін в Україні, вважаючи, що революція ніяк не зводиться до вузького й примітивного розуміння в сенсі захоплення вокзалу, пошти й телеграфу.

Щоб визначити прийнятність того чи іншого шляху для України, необхідно глибше зрозуміти, в чому причина негараздів України. А вона криється не в міжнародній економічній кризі, не в «помаранчевих» або «біло-блакитних» політиках. Причина сучасних негараздів полягає в глибокій кризі державно-політичної системи в Україні. Ця система охоплює всі державні та політичні інститути, а також їхні відносини в сфері реалізації публічної влади та управління Україною.

Державно-політична система, як і будь-яка інша система, згідно з універсальними законами, тяжіє до встановлення рівноваги, коли внутрішні активності та протиріччя знаходяться в певному стабільному співвідношенні. Українська система знаходилася в такому стані відносної рівноваги до 2004 року, допоки внутрішні процеси не розхитали її в ході президентських виборів.

2004 рік надав українській державно-політичній системі два потужні поштовхи, які вивели систему з рівноважного стану. Першим зовнішнім поштовхом із боку суспільства стала помаранчева революція, яка була спрямована на реформування державно-політичної системи. Другим поштовхом внутрішнього характеру стала невдала конституційна реформа.

Ці два поштовхи виявилися діаметрально протилежними за своєю спрямованістю, а тому й руйнівними для системи. З одного боку, суспільство прагнуло підвищити ефективність держави та публічної влади, в той час як, з іншої сторони, конституційна реформа посилювала внутрішні протиріччя і паралізувала державно-політичну систему України.

Так, з часів останніх президентських виборів в державі систематично почали накопичуватися внутрішні антагонізми, прискорилася деградація демократичних та владних інститутів. На сьогодні внутрішні ресурси саморегуляції української державно-політичної системи практично вичерпані. У неврівноваженому нестабільному стані вона проявляє високу вірогідність спонтанних нелінійних процесів, Україна виявляється вразливою до зовнішніх впливів та навіть схильною до розпаду.

Прихильники еволюційного шляху фактично пропонують здійснювати стабілізаційні заходи щодо системи поетапно. І найперше мають відбутися вибори президента в межах демократичної процедури, що, на їхню думку, започаткує стабілізацію державної структури та політичних процесів в Україні. Однак еволюціоністи не враховують того, що, по-перше, демократичність процедури стала суто формальною — на сьогодні в Україні вибори стали змаганням олігархічного капіталу, а реальний виборець давно вже нічого не вирішує. По-друге, вони часто не усвідомлюють, що саме вибори є чинником загострення внутрішнього протистояння в державно-політичній системі та її розхитування. В умовах кризи вона може такого випробовування не пережити.

Революційний шлях розвитку України передбачає необхідність докорінної перебудови державно-політичної системи, допоки вона остаточно не розвалилася. Потрібно реформувати внутрішні процеси в системі, реорганізувати її структуру, пом’якшити внутрішні протиріччя. При цьому зміни мають відбуватися не фрагментарно, поетапно, а комплексно й в пришвидшеному темпі, адже необхідно не забувати, що життєздатність Української держави в умовах кризового стану вкрай обмежена.

Майже як в медицині, йдеться про діагностику стану пацієнта. Чи йому ще зможуть допомогти терапевтичні методи лікування, чи настає час хірургічного вирішення проблеми.

На думку автора, українська державно-політична система на сьогодні дійшла такої катастрофічної межі, що еволюційні підходи можуть лише тимчасово відсунути її повній колапс. Порятувати систему можна лише революційним підходом.

Очевидно, потребує додаткового уточнення те, що розуміється під революцією в українських умовах. У жодному випадку, не йдеться про бунти, повстання, захоплення державних органів і збройну боротьбу — так може виглядати лише остаточний крах системи з її переходом у стан хаосу. У наших умовах має йтися про революцію в сенсі стрімких і комплексних реформ державно-політичної системи за участю широких верств суспільства. Якщо протягом року буде докорінно змінена виборча система, скликані установчі збори для прийняття нової народної конституції, влада поставлена під контроль громадянського суспільства й будуть запущені інфраструктурні проекти відбудови економіки — це буде справжня українська революція, яку народ чекає з далекого 1991 року!

Революційний шлях для України — це організована перебудова системи, реалізація реформ із метою забезпечення широкого суспільного, економічного й державного розвитку України. Наслідком такої революції має стати цілковите оновлення державно-політичної системи в Україні та її стабілізація. Революція — це потужний, продуманий організуючий вплив, який здійснюється на недієздатну систему.

Хто в Україні спроможний на це? Очевидно, політики, державні інституції та політичні партії не здатні зсередини змінити державно-політичну систему, хоча всі саме це й обіцяють. Їхній потенціал вичерпаний.

Революційний вплив має бути неодмінно зовнішнім відносно хворої системи, тоді він буде ефективним. Зовнішнім не в сенсі іноземного втручання в українські політичні справи, а в сенсі здійснення його зовнішнім відносно системи суб’єктом — українським суспільством. У декого, можливо, виникнуть запитання, як його можна вважати зовнішнім суб’єктом? Однак за сучасних умов саме так і є, адже поки що суспільство ніяк не було залучене до здійснення публічної влади в Україні, а його вплив на державу залишався мізерним. Фактично, держава, як і політична система, в Україні досі існувала в певній автономії від народу.

УКРАЇНСЬКИЙ РЕВОЛЮЦІЙНИЙ РУХ

Для того, щоб здійснити ефективний революційний вплив на державно-політичну систему, суспільство має набути організованих форм. Повинні виникнути потужні громадянські об’єднання і, зрештою, загальнонаціональний громадянський рух, який стане провідником змін в Україні. Громадяни поодинці не здатні суттєво вплинути на стан справ, адже добре відомо, що ефективність десяти організованих людей сумірна з активністю неорганізованого натовпу зі ста чоловік.

За останні півроку в Україні почали рясно виникати групи громадянської активності, народні рухи та громадські об’єднання, які ставлять собі за мету системні зміни в Україні. Вони малочисельні й не координуються між собою, але ця початкова громадянська активність створює ідеальні умови для наступної революційної консолідації.

Для проведення революційних змін в Україні повинен постати загальнонаціональний громадянський рух на зразок польської «Солідарності», сербського «Отпору» або хоча б української «Пори» зразка 2004 року. Подібний рух може виникнути у вигляді коаліційної мережі громадян і організацій довкола ідеї проведення революційних системних змін в країні мирним ненасильницьким шляхом. Він стане суспільним замовником перебудови державно-політичної системи в Україні.

Скептики відразу можуть заперечити шанси такого масового руху, пославшись на глибоку зневіру українського суспільства. Однак тут необхідне суттєве уточнення — суспільство зневірилося й розчароване в політичних партіях та політиках, які борються за владу. Це пояснюється загальною недовірою суспільства до всієї державно-політичної системи та її учасників. Саме тому новий революційний народний рух має виходити зі самого суспільства, а не від чергового політичного лідера або технолога з присмаком олігархічних грошей.

Яким має бути український рух, щоб стати масовим і успішно здійснити революційну перебудову державно-політичної системи в Україні?

Перш за все, він має бути ідейним. Як вже зазначалося, основою для об’єднання громадян має бути не персона лідера, не особисті амбіції кожного чи фінансова вигода, а ідея революційної перебудови держави й політичної системи в Україні мирним ненасильницьким шляхом.

Революційний рух має бути непартійним. На сьогодні суспільство не довіряє кожному суб’єкту, перспективною метою якого є прихід до влади. Будь-який реальний зв’язок громадянського руху з існуючими партіями, або діючими політиками здатен поставити хрест на перспективах громадянської справи. Рух має бути далеким від державно-політичної системи, яка розкладається, інакше він не зможе здійснити зовнішній вплив на неї.

На початкових етапах рух має бути безлідерним. Подібна вимога обумовлена необхідністю консолідації найширших суспільних верств довкола ідеї. До того ж, це створить умови для зростання в суспільстві нових лідерів. У цьому питанні необхідно не забувати про досвід польської «Солідарності» — чи стала б вона успішною, якби Лєх Валєнса був вихованцем Комуністичної партії або з самого початку демонстрував свої владні амбіції? Безлідерність руху однак не означає, що він буде некерованим. Керівництво має бути, і найкраща його форма на початковому етапі — колективна координація.

Рух неодмінно має бути дисциплінованим — у цьому проявляється його організованість, — і лише в такій формі він здатен чинити вплив на систему. Дисциплінованість означає, що кожен активний громадянин має розуміти свою місію та бути відповідальним. Якщо взявся поклеїти листівку — то маєш це зробити. Якщо пообіцяв прийти на мітинг — маєш прибути вчасно.

І, на глибоке переконання автора, рух в Україні має бути ненасильницьким. В умовах дестабілізації державно-політичної системи будь-який прояв насильства неприпустимий, оскільки призведе до системного хаосу. Як вже зазначалося вище, силовий варіант може стати початком кінця України, але ніяк не призведе до конструктивної перебудови політичної системи.

ФОРМАТ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

Як повинен діяти революційний рух? Яку тактику обрати?

Щоб здійснити перебудову державно-політичної системи, загальнонаціональний рух має перш за все активізувати суспільний попит на зміни. Для цього достатньо надати широким верствам населення достовірну інформацію про стан справ в країні — тоді кожен громадянин зрозуміє, що жити далі без докорінних змін неможливо. Водночас, рух має проводити пропаганду конструктивних ненасильницьких дій суспільства, щоб стримати ескалацію антагонізмів в державно-політичній системі України. Подібна «підготовка» соціального середовища має зробити революційну справу загальнонаціональною.

Надалі рух має консолідувати інтелектуальний потенціал суспільства, щоб виробити план першочергових реформ в державі та всім суспільством визначити стратегію розвитку України. Подібна діяльність вже якось розпочиналася в рамках проекту «Ідеальна країна», однак якраз через вузькопартійну прив’язку проекту він завершився нічим.

У результаті має скластися ситуація, коли суспільство активно вимагатиме змін, буде готовим чинити тиск на державну владу й водночас матиме перелік реформ, що необхідні для порятунку країни. Залишиться лише змусити владу реалізувати ці реформи — звісно, під жорстким тиском.

Фактично йдеться про необхідність примусити державну владу до підписання й виконання малого суспільного договору, в якому будуть перелічені реформи, необхідні суспільству й Україні. При цьому, однією зі сторін такого договору може виступити новообраний президент України, а з іншого — загальнонаціональний революційний громадянський рух, про який йдеться.

Укладення малого суспільного договору могло б призвести до революційної зміни характеру державної влади. Вона нарешті стане тягарем служіння й відповідальності, а не безмежним коритом можливостей для обраних. Малий суспільний договір має зобов’язати державну систему реалізовувати вимоги суспільства, проводити довгоочікувані реформи і здійснювати перебудову політичної системи в Україні. Таким чином, подібний договір став би чинником стабілізації й одночасного реформування державно-політичної системи, яка зараз знаходиться на межі хаосу. В разі ж невиконання умов малого суспільного договору владою — наприклад, у разі непроведення судової реформи за відведений строк — наслідком має бути відставка влади в добровільному або примусовому порядку.

Запропонований підхід до визначення зобов’язань влади перед суспільством через малий суспільний договір є революційним, однак якраз про необхідність таких підходів йдеться в сучасних кризових умовах.

Які ж реформи необхідні суспільству для порятунку вітчизняної державно-політичної системи? Відповідь на це запитання має відшукати громадянський рух за участю широких народних мас. Однак деякі напрямки реформування державно-політичної системи можна окреслити вже зараз.

Перш за все, необхідна докорінна зміна правових основ функціонування всієї системи — тобто необхідна зміна конституції. Однак конституційна реформа — це занадто серйозна справа, щоб довіряти її політикам. Відтак, революційний загальнонаціональний рух має забезпечити народне представництво в цьому процесі — ініціювати скликання установчих зборів (конституційної асамблеї) для розробки й прийняття від імені народу нового Основного Закону.

Революційний рух має докласти зусиль для зміни характеру відносин між громадянським суспільством і державою. Громадянське суспільство має перестати бути відстороненим спостерігачем державного-політичної сваволі та нарешті підпорядкувати державу своїм інтересам. Така модель служіння держави інтересам громадянського суспільства була закладена ще в перших проектах конституції незалежної України в 1992—1993 роках.

За ініціативою руху та під тиском суспільства мають бути реалізовані фундаментальні реформи виборчої системи, започатковані публічні звіти державних керівників про результати своєї діяльності. Нагальними є реформи правоохоронних органів і системи правосуддя. Докорінно має бути переглянута економічна політика держави, під контролем широкої громадськості мають стартувати й реалізовуватися масштабні проекти модернізації України. Модернізаційними пріоритетами, для початку, можна визначити п’ять: розвиток інфраструктури, освіти, сільського господарства, регуляторна політика та екологія.

Однак основне, чого має добитися українське суспільство в ході системної революції — це докорінне очищення владної еліти. Йдеться про фактичну люстрацію, адже далі український корабель не може пливти з паразитами на борту. Є два варіанти люстрації — законодавча й громадська. Законодавча потребує розробки чітких критеріїв, які будуть закріплені у відповідному законі. Однак найбільш ефективна для України є громадська люстрація. Активна громадськість своєю думкою і позицією буде оцінювати кожного політичного або державного діяча схвально або засуджуюче. У 2005 році була спроба проведення такої громадської люстрації через складання громадських «Чорних списків». Цей приклад необхідно буде повторити в 2009—2010 роках, зробивши його загальнонаціональною справою.

Після досягнення першочергових революційних цілей і перебудови державно-політичної системи громадянський рух має зорієнтуватися на розбудову громадянського суспільства. Це завдання є надважливим у стратегічній перспективі, адже тільки активність і сила громадянського суспільства можуть утримувати державно-політичну систему від нових криз і деградації.

ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ

Описаний революційний підхід до вирішення системної кризи в Україні є моделюванням найефективнішого шляху. Поки що в суспільстві спостерігаються лише передумови для розвитку подій за вказаним сценарієм. Однак подібна революція в Україні, звісно, може й не відбутися. Під впливом еволюційних чинників державно-політична система знайде якийсь новий стан відносної рівноваги і більш-менш переживе майбутні президентські вибори. Однак, на глибоке переконання автора, такий шлях законсервує фундаментальні недоліки самої системи, що в перспективі призведе до нових криз вже в іншій формі й в іншому масштабі. Таким чином, системної перебудови в Україні не уникнути, її можна лише відкласти собі ж на шкоду.

Отже, основний вибір, який постане перед всім українським суспільством вже через декілька місяців — це зовсім не вибір нового президента для України. Перед народом постане інший глобальний, важливіший вибір: який шлях обрати — еволюційний чи революційний? Evo чи Revo — це доленосний вибір між довготерпінням та вольовою дією. Від рішення народу в цьому питанні залежатиме стратегічна перспектива України та її життєздатність. І хочеться вірити, що, пройшовши цей складний вибір, Народ України нарешті стане активним творцем власної історії та свого майбутнього.