ЩОДЕННИК

10 серпня

Уже за двадцять метрів від будівлі віє прохолодою — дарма, що це спекотне літо. Цей холод столітня споруда тримає всередині і випускає назовні. Хтось йде до музею милуватися старовиною, інші — ховаються тут від спеки, а для когось це — щоденне робоче місце.

І закривають за собою час дерев’яні рипучі двері, ховаючи увесь світ. Опівдні б’ють куранти костелу, що розташований поруч. Музейні зали здригаються, відпускаючи працівників на обід. Гуде без упину «денне світло» у залах, бо навіть сонце обминає товсті стіни музею, не зазирає у завішені вікна. А можливо, його відлякує біла голова лева, що висить над ґанком.

Важкі сосни вигойдують на гілках душі колишніх мешканців. Бо ще століття тому замість картин на стінах висіли великі хрести, потріскував камін, а парадними східцями спускалися святі отці. Пізніше на цих же сходах гарцювали коні червоноармійців. Уже майже нічого (крім телефонної проводки) не нагадує про контори й організації, що ділили між собою колишні кімнати ксьондзів.

Європейський живопис на потрісканих і облуплених стінах виглядає дещо зубожіло. Зате точно передає епоху митців, а можливо, й саму атмосферу їх майстерень — з такою ж рипучою та обдертою підлогою.

...О шостій вечора на важкі музейні двері вішають іржавий замок.