Україна попрощалася з Ярославом Iсаєвичем

На 75-му році життя відійшов у вічність Ярослав Ісаєвич — історик, громадський діяч, академік Національної академії наук України, директор Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, голова Національного комітету істориків.

Уродженець Волинської землі, він ніби втілював у собі соборність України, своєю невтомною працею спричинився її поступу до високої цивілізації, гідного місця в колі держав світу. Головним об’єктом наукових зацікавлень Ярослава Дмитровича була культурна спадщина українського народу в загальноєвропейському контексті. У його доробку близько 700 наукових праць, зокрема, 15 монографій, численні розділи в колективних дослідженнях, статті у вітчизняних і закордонних часописах. Ярослав Дмитрович був багаторічним автором, експертом і другом «Дня». Наші читачі добре знають вирази, які він найчастіше повторював: відомий латинський вислів «Історія — учитель життя», а ще — «Люди не вчаться на помилках історії — це найголовніший урок історії». Ярослав Ісаєвич став співавтором третьої книжки з «Бібліотеки газети «День» — «Війни і мир». В цю книжку ввійшла його знакова стаття «1943 рік в пам’яті поляків і українців».

Ярослав Ісаєвич був символом сучасної української історичної науки. Він мав безліч планів на майбутнє, чимало наукових ідей, які не встиг реалізувати. Відхід таких людей, як Ярослав Дмитрович, ще раз засвідчує, скільки нам потрібно працювати, щоб заповнити спорожнілу нішу.

Прощалися з Ярославом Ісаєвичем у будинку Львівської обласної організації Всеукраїнського товариства охорони пам’яток історії та культури. Поховали академіка на Личаківському цвинтарі.

Мирослав МАРИНОВИЧ, віце-ректор Українського католицького університету:

— Для мене академік Ісаєвич був людиною надзвичайно широкого і високого калібру. Це не тільки автор ідей — прекрасний фахівець джерелознавчої, видавничої справи. Це добрий організатор історіографічних досліджень, адміністратор історіознавчих інституцій. Врешті-решт, це історик зі світовим ім’ям. Академік Ісаєвич відзначався якоюсь особливою добротністю і виваженістю свого дослідницького письма. Добре знав життя і мав фантастичний талант згладжувати чиїсь гострі чи занадто заполітизовані висловлювання. Був людиною принципів, водночас розумів людські слабкості. Ісаєвичу вдавалося розуміти життя краще там, де інші цього не розуміли. Тому його історичні дослідження знають такі поняття, як золота середина. Він не голосний патріот, він не полюбляв виходити на майдани тощо. Можливо, тому, що добре знав життя, добре усвідомлював, що за ентузіазмом може прийти розчарування. Це прекрасна, чуйна, добра людина, яка просто любила людей. І тому ця втрата сьогодні дуже болюча — для української науки, для української інтелігенції, людей творчого польоту. Ми втратили людину, яка десь у Засвітах молитиметься за всіх нас.

Андрій ПАВЛИШИН, історик, перекладач, головний редактор Західної аналітичної групи:

— Для мене смерть Ярослава Ісаєвича була великим особистим потрясінням. Ми були знайомі понад тридцять років. Я познайомився з доктором історичних наук Ісаєвичем ще коли був школярем і займався у Малій академії наук. Уже тоді, будучи відомою людиною, впливовим істориком, дуже непересічною особистістю, він знаходив час, щоб спілкуватися з підлітками, які цікавилися історією, пояснювати якісь елементарні речі професії. І завжди робив це з усмішкою, м’яко. Але за цією м’якістю крилася твердість професіонала. Він завжди підтримував мене морально і психологічно — в різних ситуаціях, а я знаходив натхнення в його книжках, які стосувалися насамперед історії культури. Ісаєвич походив із родини, в якій жила сильна національно-культурна традиція. Його батько був членом Центральної Ради, і про це ми знали й за радянських часів. Але він ніколи не проповідував екстремістської версії української історії, не тяжів до возвеличування виключно переможців, великих політиків, бо прекрасно знав із розповідей батька і з власних досліджень ціну цим минущим досягненням. Натомість завжди надавав перевагу речам непроминаючим. Основною, серцевинною частиною його доробку, яку дуже високо цінували в усьому світі, становили дослідження книжності, інкунабул, великих українських учених, які утвердилися за кордоном і написали непроминущі сторінки в історії світової цивілізації. Ярослав Ісаєвич досяг високого формального визнання. Він був одним із творців концепції Інституту українознавства імені Крип’якевича. Якщо чесно, говорити над могилою учителя було важко: він не завжди знаходив підтримку та розуміння в середовищі тих, хто називав себе істориками, але істориками в цій державі не були. Йому доводилося мати справу з високопоставленими плагіаторами, начотниками, яких на гарматний постріл не можна допускати до науки, але які мали високі звання, — й академіків, і членів-кореспондентів. Ісаєвич був обличчям української історичної науки за кордоном, цілком порівняльним за своїм масштабом з Іваном Рудницьким, Ігорем Шевченком чи іншими видатними українськими істориками, значна частина життя яких проходила в закордонних університетах, в середовищі іноземних студентів. Шкода, коли відходить такий великий учений. Ми всі під Богом ходимо, але серце стискається від того, що така велика особистість могла б ще написати не одну книжку, виховати не одного учня... Ми повинні бути смиренними перед Вічністю. Ми повинні продовжувати хто як може те, чого нас навчив учитель.

Олена ДЖЕДЖОРА, керівник відділу міжнародних академічних зв’язків Українського католицького університету:

— Я знала Ярослава Дмитровича з 1977 року. І він тоді вражав мене тим, наскільки був нерадянським. Він весь час працював, писав, про нього весь час ходили легенди — казали, що навіть коли обідає, пише собі на коліні... Це на нас, молодих істориків, справляло дуже сильне враження. І пізніше, коли він досягнув нарешті свободи, став директором інституту, найбільше, що вражало в ньому, — відсутність професійної й людської заздрості. Між гуманітаріями це дуже поширена риса. У Ярослава Дмитровича цього не було — він завжди захоплювався досягненнями своїх учнів, був здатний дивуватися, захоплюватися, дякувати за пораду прочитати якусь статтю, про яку не знав. Він ніколи не боявся сказати: «Я цього раніше не знав». На похороні багато хто говорив про нього як про батька. І це правда. А ще правда в тому, що як до живого батька ми рідко до нього приходили. Він уособлював щось таке, що є постійно, і не було потреби кожного дня до нього приходити. Зараз ми осиротіли, бо він нас любив, захоплювався нами. За цей рік ми втратили двох великих Ярославів — двох великих істориків, в Україні більших немає. І не знаю, коли будуть. Для всієї української історичної науки це величезна втрата і величезний виклик. Не знаю, як ми на нього будемо відповідати.