Як «перекодувати» системи смислів на ТБ

Сергій Грабовський

16 січня, 12:24

За минулі тижні було чимало написано про скандал із «Інтером», який на Новий рік примудрився продемонструвати в ефірі чимало шоуменів із антиукраїнської колоди, та про необхідність істотних змін ефірної політики більшості провідних телеканалів України з метою позбавитися майже наркотичної залежності хоча б від щиро імперських російських форматів. Та все ж, як на мене, деякі важливі аспекти пов’язаних з цим скандалом проблем лишилися недостатньо або взагалі не висвітленими та не проаналізованими.

•  Найперше, що кидається в очі, — це те, що російське телебачення останні 15 років наполегливо відтворює радянські формати за участю розкручених ще за радянського часу «зірок естради». Причому ті, хто й тоді в ці формати мало вписувався (наприклад, Олександр Градський чи Андрій Макаревич), дедалі більше відсувалися й відсуваються на маргінес, а на чільних місцях — «співець комсомольської слави», один із улюбленців Леоніда Кучми, народний артист СРСР Йосиф Кобзон та вся його співочо-танцювальна рать. Цю радянськість форматів новорічних програм російського телебачення (і не тільки їх) відзначило чимало журналістів і блогерів, але на цьому здебільшого й спинилося. Тим часом радянськість — важлива складова всієї інформаційно-культурної політики путінського режиму. Ба більше: почалося все ще до воцаріння Володимира Володимировича; навіть у відносно ліберальні 1990-і російське телебачення вперто й послідовно пропонувало масовій аудиторії продукт, який можна об’єднати під популярною в ті часи назвою «Старі пісні про головне». Наче й невинна справа — не лише в брежнєвські, а й у сталінські часи з’явилося чимало блискучих зразків пісень, театральних вистав, кінофільмів і телесеріалів. Але...

•  Видається, зовсім не випадково німці у ФРН після Другої світової війни рішуче відкинули культурні напрацювання дуже нетривалого, за історичними мірками, періоду нацистського панування. Як на мене, навіть передавши куті меду, бо там були дуже цікаві й змістовні масові дійства, пов’язані з класичною музикою та фольклорними обрядами, без будь-якої політики, — проте зрозуміти їх можна, потрібно було рішуче зламати парадигми соціальної міфології, відкинути на маргінес увесь сонм «героїв рампи й екрана» часів відомства Геббельса та кардинально змінити всю стилістику трансляції культурних надбань у мас-медіа. Тільки потім, за кілька десятиліть, деяка частина цих надбань і деякі з цих персонажів (як-от справді геніальна режисерка Лені Рифеншталь) знову ввійшли в тканину соціокультурних процесів. Але тоді вже був докорінно трансформований і контекст, у якому вони фігурували, і стилістика таких процесів, і, власне, сама мова — й у вузькому, й у широкому розумінні цього поняття. У першому випадку це звуки, слова, речення та принципи їхнього поєднання, у другому — символічно-знакова система, що є основою спілкування між людьми та наскрізним кодом певної соціокультурної спільноти. Це — мова і письмова, й звукова, й жестова, й візуально-образна (кіно, телебачення, живопис)... А от у Росії за активного сприяння її мас-медіа, передусім телебачення, не тільки фігурують персонажі радянських «блакитних вогників», формуючи у масової аудиторії підсвідоме відчуття нездоланності тоталітаризму, бодай у його порівняно «м’якому» пізньому варіанті, не тільки постійно відтворюється стилістика дійств минулих часів, а й домінує в публічному дискурсі те, що лінгвіст Андрій Новиков наприкінці 1980-х назвав «радянським соціолектом російської мови», якому однакова чужа дуже різна, але внутрішньо вільна мова і Сахарова, й Солженицина. Для прикладу: слово «свобода» у мові Пушкіна й мові Путіна має різний сенс, так само, як і «честь» та «чесність», «звитяга», «любов до Батьківщини» тощо. Я вже не кажу про знаково-символічну роль поняття «тиран» у цих двох мовах: в одній вони — «ефективні менеджери», в іншій — об’єкт ненависті: «Тираны мира! трепещите! А вы, мужайтесь и внемлите, Восстаньте, падшие рабы!». Утім, у Росії на рівні офіційного дискурсу Пушкін сьогодні ідейно кастрований під копил Путіна...

•  Тому, як на мене, проблема наразі в тому, щоб в Україні якнайшвидше зробити те, що зуміла зробити Західна Німеччина, починаючи з другої половини 1940-х, — позбавитися радянської мови в якнайширшому розумінні цього поняття. Так, це внесе серйозний дискомфорт у побут мільйонів наших співгромадян, які від народження звикли до салату олів’є під «блакитні вогники». Але ж, шановні читачі, не тільки ці «вогники», а й традиційна радянська рецептура салату, який, по суті, незаконно звався в СРСР «Олів’є», — це наслідки тоталітаризму, який підганяв під свої мірки та примітивізував у рамках своєї міфології геть усе, включно з кулінарним мистецтвом. Тож заміна «сталінізму з людським обличчям» у вигляді новорічних «вогників» і радянських чи неорадянських телефільмів із відомими всім персонажами має йти передусім не шляхом заборон, а шляхом створення справді якісного вітчизняного телепродукту, не менш поживного, ніж справжній «олів’є».

При цьому не можна не відзначити воістину парадоксальну річ: найкращі радянські та неорадянські формати російського телебачення були вигадані зовсім не «совками», а людьми творчими у відносно вільні роки хрущовської «відлиги», горбачовської «гласності» та єльцинської «семибанкірщини». Можете уявити: наприкінці 1950-х і в першій половині 1960-х практично всі розважальні передачі на московському телебаченні йшли «наживо», це за Брежнєва — щоб не трапилося «ідеологічних диверсій» — відбувся тотальний перехід на трансляцію записів. Потім «прямі ефіри» знову повернулися, і це народило купу нових форматів. Навіть «старі пісні про головне» з’явилися як така собі постмодерна творча гра на початку 1990-х... Ну, а потім важка лапа «кремлівських чекістів» почала лягати на один російський телеканал за іншим, вихолощуючи все нестандартне й залишаючи максимально насичені «правильною» ідеологією, максимально примітивізовані формати...

•  Ну, а там, де радянські формати з відповідним ідеологічним супроводом, там неодмінно має створитися й ствердитися своя номенклатура, свій «панівний клас». Він і виник — ще в брежнєвську добу. І панує до сьогодні, так само обслуговуючи потреби режиму й надаючи йому «людське обличчя». Деякі блогери підмітили вік головних персонажів «новорічних вогників» — декому за 60, декому за 70, декому під 80, а вони виступають у ролях довічно молодих ліричних героїв, демонструючи чудеса пластичної хірургії, гриму та звукової інженерії... І не лише самі на перших ролях, а й їхні 40 — 50-річні, так само довічно юні, діточки та 20 — 30-річні онуки, часом з прізвищами «грандів», часом з іншими прізвищами (але тоді неодмінно розказується, хто він/вона і кому родич). Це також складова політики формування в аудиторії відчуття незламності радянських традицій і відтворення радянських соціокультурних настанов. Що ж, Путін послідовний: якщо розпад СРСР — «найбільша геополітична катастрофа століття», якщо «ФСБ є славним продовжувачем справи ВЧК-КГБ», якщо «Україна — недодержава», то російське телебачення і повинно бути таким, яким воно є. А телевізійно-номенклатурна рать в особах Кобзона і Ко всіляко допомагає цій справі, бо кровно зацікавлена в якнайдовшому збереженні свого та своїх спадкоємців панування.

•  У цьому контексті «Інтер» виглядає спільником «кремлівських чекістів»; він заштовхує в неототалітарні формати свою аудиторію, транслюючи російську медіа-продукцію та за допомогою інструментів імпринтингу вгачуючи потрібні Москві настанови в структури внутрішнього буття і поведінки мільйонів громадян України. Тож потрібне перекодування системи смислів на телебаченні, й не тільки на ньому, а як це робити якісно й креативно — то вже справа цілої плеяди професіоналів, від філософів до журналістів, як це було зроблено свого часу у ФРН.