Війна. 24 лютого 2022 р.
Прокинувся о 8:23. Знову недосип, хоч і приймав наче снодійне, ну що ти тут зробиш.
Позіхаючи та почухуючись, плентаюсь на кухню, яка в мене править і за робочий кабінет. Відкриваю комп’ютер. У месенджері кілька повідомлень, два з них від закордонних друзів одного й того самого змісту: “Як ти?” Тю, що таке? Пишу що я як завжди.
Ще одне від київської знайомої: “Ти чув? На Оболоні шумить”.
Та що за трясця, що за фейкометство зранку?
Відкриваю новини.
Починають труситися руки.
Може, я ще не прокинувся?
Так, треба зробити щось рутинне. Вчора я запланував запекти курку з мандаринами. Ну так уперед.
Ставлю курку в духовку, зідзвонююся з мамою, вона в Дніпрі. Мама звучить розсудливо й спокійно, від ковіду вже отямилася. Пропонує приїхати, але куди зараз їхати.
Приятелька зі Швеції теж пропонує їхати до неї, дасть кімнату на скільки завгодно, про гроші не турбуйся. Ні. Спасибі, прекрасна подруго. Дивлюся у вікно: жінка перетинає двір з двома важезними пакетами. Ну звісно.
Беру торбу, виходжу. “Добрий день” – кажу сусіду перед під’їздом. “Добрий. Якщо він добрий”. У дворі – пташиний ґвалт, горобці проводять симпозіум на найближчому кущі, ворони теж торочать своє, заглушуючи голубів. Весна скоро, так?
У Сільпо черга. А на що ти розраховував. Займаю за подружжям – українка і араб, він, до речі, наш громадянин, тобто теж бандерівець. Поки стою в черзі, слухаю розмови.
- Чому туалетний папір? Тому що людям, вибач, попу не буде чим витирати. В нашому випадку молоко й печиво.
…
- Страшно?
- Дуже страшно.
- Не панікуємо.
- (дівчинка років 8) Мамо, вони нас усіх уб’ють.
- Ні, зайка, вони нас не вб’ють.
- Чого хочеться? Желейки? Желейки так желейки. Якщо тебе це заспокоїть, желейки я тобі куплю.
…
- Ну вона нервова людина. Знаєш, як воно тут віддалік і не психувати.
…
- А куди мені поїхати? Як мені поїхати? Ніяк уже. Ти ж у приватному? Тобі є де ховатись? Є запас продуктів? Я взагалі нічого не підготувала.
В мене немає заначок. Голубців є 2 кіла (сміється).
Таак, гречки-перловки-пшонки, звісно, немає. М’ясних консервів, окрім якогось закордонного снобізму по 200 гривень за 100 грам, теж. Але чому обов’язково гречка? Візьму вівсянки, чим вона гірша? Сіль удома є, ще от цукру прихоплю, макаронів, яєць, хлібу, консервованих бобів (сподіваюся, до них черга не дійде, ніколи, ніколи!), два великих бутля води. Всього потроху, не в панічних дозах.
О Сільпо! Ти – світоч у буремному морі життя! Все чітко організовано, все як годинник. Черга – тому що пускають невеликими групами, щоби тисняву не створювати. Всі основні продукти є, вантажники знай підвозять ще, касирки змокли, але працюють швидко. І чомусь саме це починає заспокоювати. Нічого не зламалося. В телефоні новини про те, як наші насипають путінській сволоті. Вітаю всіх зустрічних продавчинь і касирок “Слава Україні!” Посміхаються, відповідають.
Повертаюся додому, розвантажуюся. Переписуюся з друзями. Куштую курку. Чудова вийшла, соковита. Хто молодець? Я молодець.
Що робити далі?
Те, що вмію. Роботу свою робити. Журналістську.
А далі – те, що буде треба.
Близько 12:00 щось далеко бабахає.
Заклеїти вікна.
Але перед тим – от лихо, ледь не забув:
Дістати прапор з полиці.
Піти на балкон.
Відкрити шибку.
Розстелити прапор, закрити.
Хрін ти нас візьмеш.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, “День”
